Мати звали Сніжинкою, а батька — Волоцюгою. І ці імена їм дуже пасували.
Їх цуценята були найпрекраснішими у світі (так здавалося батькам). І троє перших цуценят були справді чарівні: виховані, слухняні — вони подобалися всім.
А четверте цуценя… З ранку і до вечора в будиночку тільки й було чути: «Де наш брат?», «Куди він втік?», «Де той шибеник?», «Дивіться, що він наробив!»
Так, четверте цуценя, цей негідник, завдавав багато тривог і прикростей.
Коли підходив час обіду, троє милих цуценят заздалегідь вставали на задні лапки перед самою мискою і терпляче чекали на дозвіл.
А четверте раптом з’являлося в останню хвилину і, шмигнувши повз них, приймалося за їжу першим!
Як тільки приходив час ігор, виховані братики гралися зі своїми іграшками.
А четверте — ця потвора — гризла усе, що йому траплялося: килим — так килим, черевик — так черевик…
Щойно наближалася ніч, три милих братика спокійно лягали у свій кошик і засинали.
Але четверте цуценя!.. Негідник вибирав саме цей час для того, щоб погавкати та поскавуліти на різні лади.
Він навіть не звертав уваги на крики!
Якось цуценят відпустили на прогулянку.
Кожне цуценя несло в зубах, собі на обід, запашний, чудовий коржик. Три перші цуценятка чемно пішли до найближчого парку, щоб пообідати там у тіні та прохолоді.
А четверте — цей маленький пустун — миттєво проковтнув свій коржик і кинувся на пошуки пригод.
Незабаром він побачив двох дуже привітних і гарних друзів. Вони весело бігали. Шибенику так хотілося пограти — він кинувся до них.
Але побачивши цуценятко у цих милих і лагідних істот раптом з’явилися кігті та зуби… Це були коти!
І шибенику довелося рятуватися від них втечею. З розгону він налетів на гірку розритої землі і завмер. Маленький працьовитий кріт рив так швидко і спритно, як це вміють робити тільки кроти.
Шибенику це дуже сподобалося.
—Яка цікава гра! — сказав він.—Як ти навчився?
— Рив і копав, копав і рив—ось і навчився,— відповів кріт.
Тоді і шибеник почав копати. Він копав, копав і раптом… відкопав величезну, чудову, солодку кістку.
Для такого маленького цуценяти вона була навіть дуже велика. Підняти він її не міг, і до самого парку цю чудову кістку йому довелося тягнути по землі, вибиваючись із сил.
А трохи раніше цією ж дорогою йшов великий та злий пес.
«Ого! Чим це так смачно пахне? – сказав він, потягнувши носом.
І в туж мить побачив поблизу дороги, під розлогим деревом, три чудові коржики, а біля них — трьох маленьких цуценят.
Цуценята все ще милувалися своїми коржиками, вдихаючи їх чудовий запах.
Пес був такий лютий і такий голодний, що троє вихованих цуценят миттю залишилися без обіду, так і не спробувавши своїх запашних коржиків!
Бідні маленькі цуценята! Вони відразу відчули себе такими голодними, ображеними, беззахисними…
Але хто це наближається до них? О! Та це ж шибеник тягне величезну смачну кістку!
— Гей, хлопці! — крикнув він. — Ідіть сюди! Дивіться, що я знайшов! Ідіть, ідіть! Пригощайтеся!
Тепер цуценята вже не гаяли часу даремно.
І коли прийшов час повертатися додому, троє милих цуценят йшли ситі, задоволені, а попереду гордо виступав четвертий — наш шибеник.
