Карліто був кроликом, який жив у лісі, над берегом маленького яру. Він не мав ані братів, ані сестер, і тому батьки розпещували його. Татко купував йому безліч іграшок, а матуся завжди називала його своїм “принцом”.
Проблема була в тому, що Карліто вірив матусі. Коли зустрічав товаришів, спирався рукою на свій спортивний автомобіль з педалями й голосно кричав:
– Я не такий кролик, як ви всі. То тільки здається, що я такий самий. Насправді, я – принц! У замку високо в горах на мене чекає принцеса.
Товариші Карліто лише сміялися й кривлялися йому.
Одного разу за вечерею Карліто запитав:
– Матусю, хіба це не дивно, що я – принц, а ти й татко – тільки звичайні кролики?
Матуся захитала головою й усміхнулася.
– Ти – кролик, Карліто. Я називаю тебе принцом лише тому, що дуже тебе люблю.
– Але ж у замку високо в горах на мене чекає принцеса! – прошепотів Карліто.
Його батько розгнівався.
– Перестань говорити дурниці! – промовив, підвищуючи голос. – Ти не принц. І немає жодної принцеси в горах. А тепер їж або йди до своєї кімнати!
Після вечері Карліто пішов до своєї кімнати. Сів на крісло біля вікна й довго вдивлявся в гори. Став дуже дивним. Жоден товариш не хотів з ним бавитися. “Заздрять мені, бо я – принц”, – думав собі.
Але одного дня, коли Карліто бавився, хтось забризкав болотом його чудовий автомобіль. Коли він побачив це, його очі налилися сльозами. Потім помив авто, й воно заблищало так, як нове.
Після цього пішов додому, взяв трохи харчів і поїхав на пошуки принцеси в замку, що чекала на нього високо в горах.
Щойно вирушивши в дорогу, Карліто раптово мусив різко загальмувати, щоб не наїхати на маленьку пташку.
– Дивися, куди йдеш! – крикнув. – Мусиш берегтися, коли переходиш вулицю.
Пташка, маленький клубок сірого пір’я, була така налякана, що почала плакати.
– Ох, не плач! – попросив Карліто. – Що з тобою?
– Я залишилася сама, – схлипувала пташка. – Загубила свою родину й не знаю, що тепер робити.
– Не можу тобі допомогти, – сказав Карліто. – Їду шукати принцесу в горах, тож не маю часу на якихось загублених пташок.
Та коли вже хотів рушати далі, згадав, що він – принц. “А принц мусить допомагати своїм вірним підданим, – подумав. – Тож не можу залишити це бідолашне створіння”. Карліто запросив пташку до авто, й вона сіла біля нього.
– Як тебе звати? – запитав Карліто.
– Тіппі, – защебетала пташка.
– Вмощуйся зручніше, – сказав кролик. – А я – принц Карліто.
Карліто й Тіппі подорожували кілька днів, але до замку, що виднівся вдалині, не надто наблизилися.
Кролик не переживав через це, бо йому було приємно мандрувати в товаристві Тіппі. Крутили педалі й мчали дорогою під ясним, блакитним небом, співаючи й жартуючи, аж до обідньої пори. Тоді їли й пили лимонад, а потім, коли наставав час відпочинку, лягали спати одне біля одного.
Тіппі росла просто на очах. Через тиждень стала більшою від Карліто. Одного вечора, перед тим, як лягти спати, Карліто розповідав пташці про різні життєві небезпеки.
– У нас чимало ворогів, – промовив. – Недругів, які хочуть нас з’їсти. – І далі почав розповідати Тіппі про змій, лисиць, щурів і найгірших ворогів – орлів.
Тієї ночі Карліто раптово прокинувся. Почув, що в кущах щось шарудить.
– Уставай! – гукнув до Тіппі. – Треба сховатися!
Обоє побігли й причаїлися за деревом. У місячному світлі побачили лиса, який вийшов з-за кущів і почав обнюхувати автомобіль.
Щодня до гір ставало щораз ближче й ближче, а Тіппі, яка продовжувала рости, – дедалі більшою й більшою.
Одного дня Карліто глянув на дзьоб Тіппі й перелякався. Адже цей птах може його з’їсти! Кролик швиденько сховався за машинкою. Тіппі, витягнувши шию, лише крадькома зиркала на Карліто.
– Що сталося? – запитала. – Чи мені теж треба сховатися?
– Йди геть! – верескнув Карліто.
Тіппі здивувалася. Чому Карліто раптом так розлютився на неї?
– Чи я тебе чимось скривдила? – заридала вона, й по її щоках потекли сльози. – Я думала, що ти мене любиш.
Коли Карліто почув плач Тіппі, зрозумів, що він помилився. Вийшов з-за автомобіля й попросив у подруги пробачення.
Наступного дня Карліто й Тіппі зупинилися, щоб напитися з озерця свіжої води. В певний момент над озером почав ширяти колами орел.
Друзі швиденько сховалися в очереті й не виходили звідти, поки орел не полетів геть. Карліто весь тремтів:
– Ще трохи, здається, й нам був би кінець, – сказав, – адже орли – найнебезпечніші створіння на світі!
У цю ж мить Тіппі глянула у воду.
– Карліто! – вигукнула. – Я – теж орел!
Карліто захитав головою.
– Це неправда, – сказав. – Ти – моя найліпша подруга. Ти просто схожа на орла. Зрештою, я також подібний на кролика, а насправді – принц!
Кінець подорожі
Врешті друзі дісталися до замку.
– Тут зовсім не так, як я собі уявляв, – сказав Карліто. – Ніхто мене не вітає.
Тіппі й Карліто трохи розчаровано глянули одне на одного.
– Ну що ж, – зітхнув Карліто. – Думаю, що добре було б увійти й познайомитися з принцесою.
– Я залишуся тут, – сказала Тіппі. – Тепер я вже досить велика, щоб захистити себе.
Карліто зі сумом глянув на свою найліпшу подругу.
– Мені тебе бракуватиме, – промовив тихо.
Тіппі обережно нахилилася й поцілувала його в щоку.
– Застрибуй мені на спину, – запропонувала. – Перенесу тебе через мур замку.
По другому боці муру, посеред подвір’я, був великий фонтан.
– До побачення, Тіппі! – крикнув Карліто, падаючи у фонтан. Потім здивований виплив на поверхню.
Побачив сотні кроликів, жабок і лисичок, білочок та інших звіряток, які ходили навколо подвір’я.
– Що ти тут робиш, малий? – запитала жаба.
– Я – принц, – відповів Карліто. – І приїхав сюди, щоб познайомитися з принцесою.
Всі навколо нього вибухнули сміхом.
– Займай чергу, красунчику, – сказав якийсь лис, показуючи кудись пальцем. – Будеш 433-м.
Карліто раптом відчув себе дуже маленьким і самотнім.
“На світі так багато принців, – подумав. – Може, я не хтось особливий, а лише маленький кролик”.
Одна з найстарших жаб помітила, що Карліто почувається нещасним.
– Це місце не для тебе, – сказала кроликові. – Ходи зі мною, я покажу тобі таємний хід, яким зможеш вийти із замку.
Жаба стрибнула у воду й попливла вузьким тунелем.
Невдовзі Карліто знову сидів за кермом свого автомобіля. Зі всіх сил почав крутити педалі, щоби якнайшвидше дістатися додому.
Коли з’їжджав крутою дорогою в долину, почув скрегіт і удар. Одразу зрозумів, що злетів ланцюг. Вийшов з авто й сів на узбіччі. Раптом побачив якогось птаха, який сидів на верхівці дерева. То була Тіппі!
– Бачу, що принц Карліто потребує допомоги, – сказала Тіппі, всміхаючись.
Карліто потупився.
– Насправді, я не принц, – промовив тихенько. – Я – лише кролик.
– Знаю. Натомість я – справді орлиця. Як ти гадаєш, чи ми можемо й далі залишатися друзями?
– Так! – вигукнув щасливий Карліто. – Ти завжди будеш моєю найліпшою подругою!
За хвилю вони вже були готові вирушати додому. Карліто обв’язав один кінець шнурка навколо Тіппі, а другий прив’язав до бампера. Орлиця замахала крилами й потягнула авто дорогою.
Коли мандрівники наблизилися до луки, на якій жив Карліто, Тіппі зупинилася.
– Думаю, мені слід залишити тебе тут, – сказала ввічливо. – Мені не хотілось би налякати твоїх батьків.
Коли вони знову попрощалися, Карліто зняв свою білу шаль і зав’язав її навколо шиї Тіппі. Він став навшпиньки й сердечно поцілував орлицю в щоку. Потім доволі довго сидів, дивлячись, як птаха, повільно махаючи крильми, щораз дальше віддалялася.
Встав аж тоді, коли орлиця повністю зникла з поля зору. Відтак, радісно підстрибуючи, попрямував додому. Батьки страшенно втішилися, побачивши Карліто. Матуся міцно обняла його, а всі товариші прийшли, щоб почути розповідь про його мандрівку.
– Де ти був, що з тобою сталося? – запитав батько.
– Я знайшов замок і переконався, що насправді я не принц.
Потім Карліто всміхнувся й тихо додав:
– Та все ж я знайшов чудову принцесу.