Це було так давно, що ніхто не пам’ятає коли. Пішли ворон Куркиль і пташка Кулик свататися. Приходять вони до лебедів наречених вибирати. Посадили їх лебеді у найбільшій яранзі, добре зустріли, розмову почали. А тут раптом серед літа зима об’явилася: сніг густими пластівцями з неба повалив. Піднялася завірюха. Яранги снігом замітає. Лебеді і питаються:
— Хто з вас уміє робити гарну погоду?
— Я, — каже ворон Куркиль. — Дайте мені теплий одяг та побільше їжі. Піду зроблю гарну погоду.
Дали ворону новий кожух, міцні чоботи, м’яса, скільки просив. Ворон все взяв. Вийшов на двір — сніг так і сиплеться, очі застилає. Недовго думаючи, пішов ворон і неподалік за кучугурою від вітру і снігу сховався. Сів, загрівся, за їжу взявся. Все з’їв, назад повертається.
— Не можу зробити гарної погоди, — каже.
Тоді пішов Кулик. Попросив лише шматок сушеної риби. Протоптав доріжку у снігу, вийшов у тундру. Налетів вітер. Підхопило Кулика, закрутило, завертіло, понесло на північ. А там темні хмари над землею нависли. Вхопився Кулик за край однієї хмари. Вітер далі пролетів, а Кулик на хмару заліз. Озирнувся. А на тій хмарі все як у тундрі.
Тільки снігу більше. І холод сильніший. Бачить – біля крижаної яранги стоїть сам господар – Мороз, сніг на землю лопатою скидає.
— Давай тобі допоможу! — каже Кулик.
— Так лопата лише одна! — зітхнув Мороз.
— Ну, то ти посидь, відпочинь, рибки поїш, а я попрацюю, — каже Кулик. І дав Морозу рибу, що взяв із собою.
Мороз сушеною рибою зайнявся, а Кулик— схопив лопату, побачив просвіт між хмарами — і кинув її на землю!
Кинувся Мороз у погоню. Та хіба Кулика наздоженеш? Біжить, летить — і нема його!
Без лопати нічим стало Морозу сніг на землю кидати. Вщухла негода. Сонце розтопило сніг.
Лебеді кажуть:
— Настав час оленів переганяти на нове пасовисько. Хто з вас знає гарне місце?
Ворон Куркиль зголосився.
— Я вас відведу, — каже.
І навів. Але й місце! — гірше нікуди. Раніше там було селище. Ворон туди ходив сміття подзьобати.
— Нашим оленям тут не буде чого їсти, — розсердилися лебеді. І не стали туди оленів переганяти.
Тоді Кулик повів. Вибрав місце ніким не ходжене, ніким не топтане. Під ногами оленячий мох стелиться. Гриби — вищі за дерева. Ягоди самі в рот просять. Сподобалося лебедям. Поставили свої яранги на новому місці.
— Чаю б зварити, — кажуть лебеді. — Хто з вас дрова принесе?
— Я принесу, — знову ворон Куркиль зголосився.
Взяв великі санки, пішов у тундру. Потрапив йому на очі трухлявий сучок. Він його й привіз.
—Ні, — кажуть лебеді, — на цьому чай не звариш.
Тоді Кулик узяв санки, пішов за дровами. А ворон ліг спати. Привіз Кулик повні санки дров. Лебеді чай зварили. Сіли чай пити — цілий чайник випили. А ворон усе спить. До ранку проспав. Нарешті прокинувся. А йому кажуть:
— Ледачий ти! Невмілий! Тільки хвалишся. Немає в нас тобі нареченої! Іди геть!
Пішов він по тундрі сердитий. А сонце світить – очі сліпить. Жмуриться ворон на сонці, ще більше сердиться. Підстрибнув, злетів, штовхнув сонце. Захиталося сонце, замиготіло. Знову світить. Тоді ворон схопив його, поклав за щоку. Навалилася на землю пітьма.
Злякалися лебеді, а Кулик здогадався:
— Це ворон Куркиль зробив!
Пішов Кулик шукати ворона. Шукав близько – не знайшов. Шукав далеко — нема ворона. Зрештою побачив: серед скель сидить ворон. Набурмосився, насупився, щоки надув.
— Ти навіщо, Куркилю, сонце сховав? — питає Кулик.
Мовчить ворон, рота не розтуляє. Підійшов до нього Кулик, полоскотав під крилом. Не втримався ворон — на весь рот засміявся. Сонце вилетіло, знову засяяло на небі.
Зраділи лебеді. Влаштували велике свято. Добре всім було, весело. А ворон Куркиль пішов у інше місце собі наречену шукати.