Зевес людей із глини натворив
І милувався на нову породу:
— Геракле, глянь, — бог сину говорив,—
В нас не було таких ще зроду.
Одна біда: бракує їм ума.
Де розуму питать дарма,
Там слово — темне,
Там діяння — нікчемне…
Збери-но їх юрбою,
Жени до водопою,
Та не сюди-туди —
До Річки Мудрості чудовної води:
Поп’ють води — розумні стануть люди,—
Хто як поп’є — так розуму набуде.—
Погнав Геракл, як те велів Зевес,
До Річки Мудрості, до джерела чудес.
Одні радісінькі були:
У Річку забрели,
Пили-пили-пили;
Хто так собі — разок сьорбнув, байдужий,
За добрим розумом не побивався дуже;
А хто для ока людського, тик-мик,
У Річці Мудрості лиш помочив язик:
— Нащо нам розум той, гарячий, всюдиокий,
Який бунтує дух, породжує неспокій?
Без розуму душа у тихім сні дріма
І кращий апетит, тривожних дум нема.