На узліссі, примостившись на пеньку, сиділо жабеня Плиг-Скок і малювало пензликом на полотні метелика, який погойдувався на ромашці. Малювало і співало.
Почуло пісеньку жабеняти Зайченятко, визирнуло з-за березки і вибігло на узлісся. Висунув з кущів мордочку Ведмедик — і теж зашкутильгав до жабки.
– Як гарно! — зітхнув Ведмедик, глянувши на картину. – Я так не вмію.
— А ти, жабенятко, десь навчався… на художника? — поцікавився Ведмедик.
– Ні. Я такий народився, — відповіло жабеня. — А вам подобається… метелик на моїй картині?
— Він… такий… рожевий… І тому гарний… — сказало Зайченя. — От якби я був таким рожевим, то мене, напевно, теж вважали за найкрасивіше Зайченя на світі!
— А я хотів би бути… наполовину зеленим, а наполовину — синім, — мрійливо промовив Ведмедик. — Тоді б я теж став найзнаменитішим Ведмедиком у нашому лісі!
– Отак квак! — здивувалося жабеня. — Якщо вся справа тільки в цьому, то я згоден допомогти вам. Пензлики в мене є, фарби теж знайдуться. Жабеня взяло в лапки два пензлики і взялося за роботу. – До чого ж ти рожевий! — сказав Ведмедик і погладив Зайченя по голові.
— А ти теж… такий… зелено-синій… Ну, просто зовсім… синьо-зелененький! — похвалило Зайченя і погладило Ведмедика по спині.
Коли Ведмедик заглянув у свій барліг, то мама Ведмедиця, яка варила обід, навіть ложку від переляку на підлогу впустила.
— Це що ще за такий звір? – загарчала вона.
— Я не звір… я … Ведмедик… — почулася жалібна відповідь.
— Мій синок… коричневий, а не такий… різнобарвний! Забирайся, поки цілий! — погрозила Ведмедиця козубою.
Втік Ведмедик і зустрів в лісі сумне Зайченя.
– Мама не впізнала мене! — захникало Зайченя.
— І мене… теж… — махнув лапою Ведмедик. Над лісом, зверху на хмарі, викотилося сонечко. Воно позіхнуло, збило хмару, як подушку, заплющило очі — і лягло спати. Відразу стало темно та страшно.
– Що будемо робити? — запитало Зайченя.
— Спа-а-ати… — позіхнув Ведмедик і ліг калачиком під берізку. Влігся — і захропів одразу. Зайченя поклало в узголів’я оберемок рудого листя і почало дивитися крізь довгі гілки, як веселий жовтий місяць смикає срібні ниточки, що звисають з зірок. Потягне місяць за нитку — зірочка задзвенить і спалахне… Дивилося-дивилося Зайченя — і заснуло.
Вранці Зайченя з Ведмедиком прокинулися і побігли до струмка умиватися. Бачать: місток через струмок зламано.
— Давай відремонтуємо місток, — запропонував Ведмедик.
— Хіба ми його зламали? — запитав Зайченя.
– Це не важливо. Ми його відремонтуємо — і він комусь стане в нагоді.
