Хатка, яку можна з’їсти
У кінці вулиці коників, на самісінькому краю міста, де починаються поля, лежав старий, поїджений міллю капелюх. А під ним жив гном. Він був маленьким, як і усі гноми. Але літ йому було чимало. І тому всі друзі та приятелі звали його шанобливо – Гном Гномович.
Найбільше приятелів у нього було серед городніх опудал.
Колись давно цей капелюх-хатинка стирчав на голові городнього опудала. І тільки пізніше він потрапив до Гнома.
Старий Гном, отримавши капелюх, почепив на нього справжній номер, які бувають на будинках, і капелюх став наче справжній дім.
Але – який жаль! – якось восени, в кінці жовтня, налетів сильний вітер, підхопив капелюх-хатинку і забрав його з собою. Разом із номером.
Гном залишився зовсім без даху над головою.
Довелося йому шукати інше житло. Правда, Гному пощастило: незабаром на сусідньому городі він знайшов здоровенного гарбуза, у якому ненажерливі синички встигли виклювати усю серединку.
– Годиться! – вирішив Гном. – Звичайно, гарбуз не такий теплий, як капелюх. Але вітер його не забере.
Так і зробив. Зі шматка дубової кори Гном вирізав двері, прорубав у стінці гарбуза вікно, шибку зробив з уламка розбитої пляшки. Піч зліпив із глини, димар змайстрував з шматка іржавої труби.
І піч, якщо її гарненько набити сухими кукурудзяними стеблами, тепер аж пашить жаром.
«Годі шкодувати, що вітер забрав капелюха, – думав Гном, сидячи біля вогнища. Ця хатинка-гарбуз, значно тепліша за будь-який капелюх». Одна біда: кожен, хто йде повз або пролітає над хаткою Гнома, так і норовить або клюнути її, або відкусити шматочок.
Гному раз у раз доводилося вибиратися з теплого кута, виходити на ґанок і гнати геть усяких там шпаків, ворон, мишей, зайців.
– Сліпі ви, чи що? Невже не бачите, що тут живуть? – обурено кричав він і розмахував віником з гусячого пір’я. – Знайшли собі генделик!
Але коли наставала темрява і Гном Гномович запалював лампу, перехожі менше набридали йому: віконце світилося і хату-гарбуз було видно здалека.
Тут вже й найсліпіша ворона побачить і здогадається: якщо всередині гарбуза горить світло, їсти його не можна.
І Гном спокійно міг сидіти та читати газету «Польові відомості».
Одного вечора він читав розділ «Події». Він щойно дійшов до репортажу про те, як Барнабаш Блоха, мешканець села Соломка, легковажно зістрибнув на повному ходу з велосипедиста. На щастя, все скінчилося легкими забоями і синцями. Як раптом Гному здалося, що за стіною хтось хрумкає.
Хто б це? Гном навіть уявити собі не міг. Проте, коли в стіні гарбуза утворилася діра, Гном зрозумів, що хтось нахабно жере його хату. І, схопивши віника, вискочив за двері.
І що ж він побачив? Якесь малесеньке поросятко стоїть біля дверей і спокійнісінько відгризає шматок за шматком від його хатки-гарбуза.
Ніколи в житті Гном ще не бачив такого миршавого поросяти. У гніві він вдарив його віником.
Порося стрімголов покотилося геть від Гномової хатки. А поки котилося, увесь час верещало:
– Уй-уй! Ой-ой-ой!
– Я тобі покажу, як гризти чужі хати! – крикнув йому навздогін Гном і погрозив віником.
Порося жалібно заскиглило:
– Так їсти хочеться! У мене вже цілі дві години ані росинки в роті не було!
– Все одно, це не дає тобі права приходити сюди і жерти мою хату! А взагалі, я міг би, звичайно, дати тобі шматочок кукурудзяного коржика. Гаразд, годі вже, заходь!
– Шматочок кукурудзяного коржика! Мого улюбленого, найсмачнішого коржика?!
Не минуло й хвилини, як уся гарбузова хата аж гуділа від поросячого плямкання.
– Оце гар-гар-гарна ку-ку-кукурудза. Мені вона дуж-дуже смак-смакує! – задоволено рохкало порося і так наминало коржа, що аж за вухами лящало.
– Набивши рота, не базікай! – зробив йому зауваження Гном. – Запам’ятай таке правило; «Коли їсиш – мовчи й не диш». А найголовніше: не плямкай. Коли жуєш, рота тримай закритим. Зрозумів?
– Як так: я жую, а рот у мене закритий? Так не вийде, – недовірливо пискнуло порося.
– Вийде, – запевнив його Гном. – Ти тільки спробуй!
Порося спробувало і здивувалося: виявляється, дійсно, можна жувати, закривши рота. Але поки воно як слід цього навчилося, з’їло весь кукурудзяний коржик.
– От я наївся! Зараз лусну! – рохкнуло порося. – Аж на сон потягнуло.
Гном почухав йому спинку.
– Прийдеш додому, не забудь, що їсти слід завжди красиво!
Порося почуло його слова так як заплаче.
– Що з тобою? – здивовано вигукнув Гном. – Хто тебе образив?
– Ніхто, – жалібно відповіло порося. – Просто я згадав, що мені нема куди йти.
– Як так? Хіба у тебе немає дому?
– Н-н-ні. Господар мене прогнав. Сказав, що я зовсім не росту. Годує він мене, годує, а я все зморщений, наче сушена родзинка. Мабуть, говорить:
– Не в свиню корм. Не вийде з тебе, говорить, жирного вгодованого кабанчика.
Тут доброму Гномові стало шкода бідолашне порося, і він сказав:
– Знаєш що, Родзинка, залишайся у мене! Все одно я – гном самітник. Сиджу, нудьгую, поки часом вітер не занесе сюди якусь стару газету для читання.
Від такої несподіваної радості у поросятка аж мову відібрало. Воно потерлося п’ятачком об гномові штани і розчулено зарохкало:
– Та я, та ви, та … як би я без вас, любий Гном Гномовичу! Куди би я пішов, що став би робити?
Після цього вони разом заліпили дірку, яку Родзинка прогриз у стіні. Звісно, Родзинка більше дивився, а працював Гном. А згодом Родзинка і зовсім заснув, забравшись у тепле підпіччя.
Не хочу купатися
У підпіччі Родзинка міг би пролежати хоч сто років, тому що стіни там завжди були теплими. Але Гном вважав, що підпіччя існує зовсім не для того, щоб у ньому спали. Сам він спав на мішку, набитому соломою. Вдень заправляв ліжко гарним покривалом, яке сам виткав із козячої вовни.
– Буде і у тебе гарне місце! – пообіцяв Гном поросяті. – От нехай тільки вщухне дощ, і для тебе назбираємо соломи.
У перший же теплий, ясний день, він, як і обіцяв, приніс додому велику в’язанку свіжої соломи. Родзинка відразу ж захотів на соломі повалятися. Але Гном заборонив.
– Спочатку я тебе скупаю, – сказав він.
– Я не люблю купатися, – заверещав Родзинка.
– А я не люблю замурзаних поросят, – попередив його Гном.
– Ну й не треба! – зарохкав Родзинка і сховався під грубку – Та я краще піду світ за очі. Знайду собі якийсь пристойний свинарник. Отам напевно не треба буде купатися. Зарився в солому та й спи собі скільки хочеш.
– Ну що ж, іди, – погодився Гном. Родзинка не повірив власним вухам. Почекав, може Гном Гномович його покличе, зупинить, але ж ні – не гукнув, не зупинив. Так опинився Родзинка за дверима. А там темрява – хоч в око стрель! І навколо – ані вогника. Як було добре у гарбузовій хатці! Притулився Родзинка п’ятачком до шибки: може, Гном Гномович помітить, як він тут на холоді мерзне, та змилується. Але той знай у своїй печі кочергою шурує, у вікно навіть не дивиться, весело собі під ніс щось насвистує.
Зовсім засмутився Родзинка. Стоїть, мало не плаче, шкодує, що наговорив Гному дурниць.
Раптом двері відчинилися, і з них вийшов Гном із віником в руках.
– Еге! – здивовано вигукнув він, помітивши Родзинку. – Та ти ще досі тут?
– Тут, – тремтячим голосом кувікнув Родзинка. Він сподівався, що старий Гном зараз спитає, чи не замерз він, і одразу ж запросить до хати. Але замість цього Гном узявся розмітати віником калюжу дощової води, що назбиралася біля порогу.
Мете та й примовляє:
– Як же тут гарно, на свіжому повітрі! А в хаті у мене така парнота, спасу ніякого немає.
– А я люблю, коли парнота, – зітхнув Родзинка. – А ще більше купатися люблю. І щоб вода була обов’язково гаряча-гарячуща.
– Та що ти не кажеш? – здивувався Гном. – Тоді заходь швидше, поки вона ще не охолола.
Тут Родзинка кинувся щодуху в хату, та так спритно, ніби за ним гналася ціла зграя вовків.
Ну звичайно ж, порося, як йому й годиться, трошки верещало, поки його купали, скаржилося, що мило лізе в очі. Проте, коли купання закінчилося, воно аж ніяк не хотіло вилазити з корита і весь час вимагало:
– Хочу ще купатися. Ще хочу.
Але Гном сказав:
– На сьогодні досить! Ти і так он цілу калюжу на підлогу наплюскав.
В цей час до хати завітав дядечко Грак, старий Гномів приятель ще по вулиці коників.
– Що це у вас тут коїться? – прокаркав він. – Морська баталія?
– Та ні. Просто Родзинка чистоту наводив. Особисту гігієну, – пояснив Гном гостю. – Ти ж знаєш, як ці маленькі поросята люблять у воді поплюскатися?
Куку-лялечка
Щоб Родзинка не нудьгував, Гном зробив йому з моркви, ріпи та капустяних качанів цілий іграшковий звіринець. Родзинці дуже подобалися ці іграшки. Але іноді він забувався і ні з того ні з сього починав їх гризти. Дивишся, а він уже з’їв геть усі іграшки. Довелося Гному знову майструвати звіряток.
Тепер він вирізав їх із сухих кукурудзяних качанів. Вони виявилися не такими смачними, тому Родзинка їх зовсім не їв.
Не захотів він покуштувати й ляльку з кукурудзяного качана, в сукні з кукурудзяного листя і з волоссячком із кукурудзяних вусів. Навпаки, він так полюбив цю свою нову ляльку, що не міг заснути без неї. Назвав він її Куку-лялечка. Його мовою це означало: «кукурудзяна лялечка».
Так само, як, наприклад, можна було б для стислості говорити замість «кукурудзяна паличка» і «кукурудзяне борошно» – «кукупаличка» або «кукуборошно».
Вдень Родзинка сидів біля теплої грубки, грав із лялькою та примовляв:
– Ану не плямкай, коли їси, Куку! Витри носика, Куку-лялечко!
І тоді Гном міг спокійно поратися по господарству.
Але Родзинці дуже швидко набридло грати з Куку-лялечкою, і він знову почав чіплятися до Гнома:
– Пограй зі мною!
А Гном якраз був зайнятий: відірвалася підошва у черевика, і він її пришивав.
– Якщо я зараз не пришию підошву до черевика, завтра мені у двір не буде в чому буде вийти! Ти поки сам пограйся зі своєю лялечкою.
Але Родзинка образився на Гнома і пожбурив Куку на підлогу.
Минуло трохи часу, коли в двері хтось постукав. Це прийшов Філько, на прізвище Зайчик, молодший син з великої родини Зайчиків. На зріст він був із Родзинка, тільки вуха у нього виросли набагато довші.
А прийшов Філько, щоб попросити в борг свічку, бо в хаті у них пропало світло.
Гном заходився шукати свічку в дерев’яній шухляді, а Зайчик Філько почав ворушити вухами, щоб розсмішити Родзинка. Але той не хотів вилазити зі свого підпіччя і щось там увесь час сердито рохкав.
І тут раптом Філько помітив Куку-лялечку, що валялася на підлозі:
– Ой, яка гарна лялечка! Нумо, Родзинко, пограємо з тобою в ляльки?
– Не займай її! – заверещав Родзинка і одразу вискочив з підпіччя. Схопив ляльку, притиснув до грудей, зло рохкнув: – Це моя лялька! Я не дам тобі грати з Куку-лялечкою!
– Що я її, з’їм? – образився Філько. – Та у мене вдома, якщо хочеш знати, є цілий заячий полк. З капустяних качанів. Я навіть їх не гризу! Ти таких зайців і не бачив. Подумаєш! «Моя, моя»!..
Тим часом Гном відшукав свічку і дав її Фількові.
– Дякую, – чемно сказав Філько Зайчик. – Ну, я поскакав, бо у мене там вся заяча родина сидить у темряві.
Філько побіг, Гном повернувся до своїх справ. Трохи згодом причалапав до нього Родзинка і жалібно скиглить:
– Ну-у-удно мені!
– Чому ж? Грай із лялечкою. Тепер у тебе ніхто її забирати не буде.
– А як із нею грати? Я її вже погодував і спати поклав.
– Шкода. Мені з тобою нема часу в ляльки грати. Треба черевика лагодити. От якби був тут Філько, він би обов’язково якусь гру придумав. Їх, зайченят, он скільки. Вони багато різних ігор знають.
Родзинко довго думав, потім теж погодився:
– Так, шкода, що немає Філька.
– Вірно: шкода, – підтвердив Гном. – У нього б знайшовся час із тобою бавитися.
І коли за кілька днів Філько приніс назад свічку, Гном сказав зайченяті:
– Пограй, Філько, з Родзинкою!
Філько дуже зрадів запрошенню. Його братики з’їли увесь Фільковий заячий полк, зроблений із капустяних качанів.
Залізли вони разом із Родзинкою у підпіччя і заходилися грати: ніби їх Куку-лялечка захворіла і треба терміново викликати до неї лікаря.
Спочатку за лікаря був Філько. Потім Родзинка накинув на плечі замість халата білий рушник і сам став лікарем. Пізніше цей рушник знову став халатом, тільки тепер уже – перукарським. По черзі стригли ляльку – то Філько, то Родзинка. Від цього у Куку-лялечки волосся ставало все коротшими і коротшими, поки вона не залишилася геть зовсім без волосся.
Довелося їй нове волосся приклеювати – з кукурудзяних вусів. Потім Родзинка разом з Фільком співали ляльці колискову пісеньку.
Словом, така у них гарна гра вийшла, що Філько й додому йти забув. Добре, хоч старий Грак нагадав, постукав у віконце дзьобом:
– Гей, Філько, я між іншим чув , як тебе вдома сварять, що ти досі десь блукаєш!
Філько злякався: так і без вечері можна залишитися –й чкурнув додому. А Родзинка – в сльози.
– Чому Філько втік? Я ще хотів із ним грати.
Заспокоював його Гном і так і сяк – реве нерозумне порося, хоче, щоб Філько повернувся. Зрештою набридло це Гному.
– От скажу Фількові, – пригрозив він, – щоб він більше ніколи не приходив до тебе грати.
Тут Родзинка відразу припинив ревти.
Вовки
Якось у холодний день мати послала Філька до крамниці по сіль. Поки зайченя бігало за покупкою, воно сильно змерзло. Довелося звернути по дорозі до Гнома. Погрітися.
Гном посадив Філька ближче до пічки, пригостив чаєм із ягодами шипшини.
– Як добре! – задоволено зітхнув Філько. – А то у мене вуха аж задубіли на вітрі.
– Такий вітрюган краще слухати, сидячи вдома, – киваючи головою, зауважив господар. – А якщо по совісті, я і вдома не люблю слухати, як він завиває у димарі.
– А от я люблю! – скрикнув Родзинка. – Пищить наче вовк, якому хвоста прищемили!
Філько, почувши про вовка, увесь затремтів. А Родзинка навпаки, почав смикати Гнома: розкажи та розкажи про вовків.
Гном – а недарма він колись раніше працював опудалом, проганяв з городу птахів – багатенько знав усяких страшних історій. Зрештою старий погодився: почав сірого вовка показувати, як той зубами клацає, та як вовки, зібравшись у зграю, по ночах виють на місяць. А потім і про чорного вовка згадав – у того очі зелені, великі й горять – наче ліхтарі.
Родзинка заслухався, навіть рота роззявив від уваги. А от бідному Фількові від цих розповідей зовсім моторошно стало. І коли Гном закінчив розповідати, Філько й говорить:
– Я тепер боюся додому повертатися.
– Боягуз! Боягуз! – пищав Родзинка. – Сутінків злякався!
– Злякався, – визнав Зайчик Філько. – Тепер мені всю дорогу буде здаватися, ніби за мною чорний вовк із зеленими очима крадеться.
– Ну гаразд, не тремти! Я проведу тебе додому, – великодушно пообіцяв Родзинка. – Ходімо!
Вони взялися за руки і пішли. А через півгодини повертається Родзинка назад. Захеканий, але веселий.
– Ми з Фільком наввипередки бігли! – пояснив він Гному. – Ну і додому я теж … той, бігом… Сам із собою грав, ніби я за чорним вовком женуся.
– Добре, – сказав Гном. – Ти краще віддихайся. Втомився, напевно, бігаючи?
– Та що ти! –рохкнув Родзинка. – Я ніколи не втомлююся.
Незабаром зовсім стемніло. Гном Родзинку просить:
– Сходи, братику, принеси оберемок хмизу. Там за хатою сухий хмиз лежить. Та поспіши, бо вогонь у печі ось-ось згасне.
Але Родзинка лежить на своїй солом’яній лежанці, ойкає і жалібно рохкає:
– Ой, я втомився! Усі кісточки болять. Поворухнутися не можу.
– Цікаво, – похитав головою Гном. – Як наввипередки бігати, кісточки не болять, а як по хмиз йти…
Родзинка замислився: що б йому такого сказати, щоб по хмиз не ходити?
– Знаєш, Гном Гномовичу, – говорить він. Скажу тобі чесно: я темряви боюся. А раптом там десь чорний вовк ховається?
Гном аж розреготався:
– Ось тобі й маєш! Ти ж, коли Філька додому проводжав, не боявся?
– Тоді – не боявся, – зніяковіло порося. – Але ж зараз набагато темніше стало! Зараз вовки напевно вже навколо хати зібралися. Ти ж сам, Гном Гномовичу, знаєш, що в холоднечу вони з лісу ближче до хат підбираються. А зараз як раз дуже холодно. Подивися, он у нас на шибці які візерунки!
– Холодно, це правда, – підтвердив Гном. – Саме час дровець у піч підкинути. Але якщо вже ти вовків боїшся, то не ходи. Не будемо сьогодні і буряк варити, і вінегрет робити…
А на плиті в цей час буряк варився у великій каструлі: Гном збирався готувати улюблену Родзинкову страву – вінегрет.
– Як це не будемо? – від самої такої думки Родзинка ніби вітром з лежанки здуло: так швидко він схопився і по хмиз побіг.
Цілу купу хмизу притягнув і в пічку запхав. А коли буряк зварився, почав з нього шкурку зчищати. Гному навіть від своїх справ відриватися не довелося.
Родзинка сам усе зробив: і буряк на шматочки порізав, і капусти з картоплею додав, і олією змастив. Тому що він такий: якщо вже здолає свою лінь, то кращого помічника Гному годі й шукати.
Реп’яхи
Кожного разу, коли Родзинко ходив гуляти з мишкою Кишмишкою, від цього бували самі лише неприємності. Хитра Кишмишка обов’язково щось та й знайде по дорозі: чи то гарне голубине перо, чи барвистий камінчик, чи деревинку, схожу на гнома.
А Родзинка ніколи нічого не знаходив. Звичайно, якби ж то він почав колупатися п’ятачком у землі, він би теж чимало чого знайшов: може, ґудзика, а може, якусь стару кістку. Або черепок, або іржаву підкову, або жолудь. А може, навіть дуже смачний корінець. Та тільки в таку холоднечу кому охота в землі колупатися? Тільки п’ятачок об мерзлу землю подряпаєш.
І все ж таки одного разу Родзинкові теж пощастило: на краю рову він знайшов минулорічний сухий реп’ях.
– Диви, що у мене! – з гордістю похвалився він Кишмишці.
Але мишка тільки презирливо зморщила носика:
– Фі! Подумаєш, торішній реп’ях! Навіщо він тобі! Кошика з нього не сплетеш. Сміття – та й годі!
– І ніяке не сміття! – гордо встав на захист своєї знахідки Родзинко. – Ще згодиться, побачиш.
– Навіщо?
Родзинко подивився навколо себе. Дійсно, на що може згодитися торішній реп’ях?
Над ними, важко махаючи крильми, пролетів старий Грак. Родзинка зрадів:
– Дивись, Кишмишко, я зараз запущу реп’яхом у цього птаха! Знаєш, як добре реп’ях прилипає до пір’я!
І дійсно! Кулька із колючок реп’яха ракетою злетіла угору і так спритно вчепилася в пір’я старого Грака, що той нічого і не відчув.
– Який же ти влучний! – захоплено пропищала Кишмишка. – Це ж треба! На льоту птаха б’єш, без промаху!
Родзинка аж розпирало від гордості, коли він йшов додому.
Але вдома його чекали неприємності: біля пічки сидів дядько Грак, а на крилі у нього теліпалася грудка будяків.
– Якби я знав, що він до нас в гості летить, то хіба став би в нього кидатися?! – злякався Родзинка. – Що тепер скаже Гном Гномович?
Зажурився Родзинка і навіть забув привітатися. Але Гном нагадав поросяті про це.
– Вітер, непевно, забрав із собою його голос, – чемно припустив Грак. – У мене он теж, поки я летів, зовсім змерзся дзьоб. І крил своїх я майже не відчуваю!
З цими словами Грак розчепірив крила, щоб погріти їх біля теплої пічки.
– Диви! – вигукнув раптом Гном. – Що це за кульки у тебе там на крилі?
Підсліпуватий Грак почав крутити-вертіти головою, поки і сам не розгледів у себе в пір’ї реп’яхові колючки.
– Прокляття! – сердито каркнув він. – І де я міг підчепити на свої крила ці реп’яхи?
– Напевно, десь на лузі? – припустив Гном, але Грак обурено закаркав:
– Я не приземлявся ні на якому лузі. Я поспішав. Нехай я перетворюся на черв’яка, якщо це хтось навмисне не кинув у мене реп’яхами!
– Та хто ж це заробив? – скрикнув Гном і здивовано подивився на Грака.
– Хто? Гм, зараз спробую пригадати! Скоріш за все, це білки. Вони живуть у дуплі на краю діброви.
– Це цілком можливо. Білченята іноді кидають униз, на землю, горіхові шкаралупки.
– Шкаралупки – це всього лише безлад! А реп’яхи – це вже сміття! І цим сміттям вони закидають мене, старого порядного Грака!
Гном сплеснув руками.
– Що за часи! Що за звичаї! Мерзенно!
– Ні, я цього так просто не залишу! Я їм цього не пробачу. Мороз не мороз, а я негайно ж піднімаюся на крило і лечу на вулицю коників до редакції журналу, «Дзьоб»! Я буду скаржитися! Це неподобство!
– Правильно, – схвалив його рішення Гном. – Такі хулігани заслуговують, щоб про них надрукували в журналі!
Грак жбурнув у грубку реп’яхи і, попрощавшись із Гномом, попрямував до виходу. Але на порозі він зіштовхнувся з Родзинкою.
– А ти чого сидиш тут у темряві? – здивовано вигукнув він.
– Ой, дядечку Грак, – заскиглив Родзинка. – Будь ласка, не подавайте скаргу на білченят!
– І він ще їх захищати береться! – обурився старий Грак. – Цих пройдисвітів!
– Дійсно, Родзинка, дарма ти суєш свого носа в те, про що навіть поняття не маєш, – зробив поросяті зауваження Гном.
– Маю! Про це я маю поняття, Гном Гномовичу! Я точно знаю, що це не білченята кидались реп’яхами у дядечка Грака! – заплакав Родзинко.
Грак від подиву навіть дзьоба роззявив:
– Не білченята? Хто ж тоді?
– Хтось інший, – пропищав Родзинка ледве чутно, наче мишеня.
Старий Грак не розібрав його слів.
– Хто, хто? – з цікавістю нахилився він до Родзинка. Але Гном, який і чув краще, а головне, краще знав Родзинка, поспішив втрутитися:
– Гаразд, сусіде, я вже здогадуюся, чиї це витівки! І я сам поговорю з винним як годиться. Щоб він надалі знав, як кидатися в тебе реп’яхами!
Тут вже і старий Грак збагнув, що до чого. Суворо подивився на Родзинка, легенько ляснув його по спині крилом і вилетів за двері.
А в гарбузовій хатині настала мертва тиша. Така мертва, що Родзинка навіть хрюкнути не насмілювався. І тільки дивився, увесь похолодівши, на Гнома. А той ляснув його як слід по маківці і дуже суворо сказав:
– Якщо я ще хоч раз почую про тебе таке, гуляти більше не підеш. Ані з Кишмишкою, ані з ким іншим, взагалі!
Родзинка зовсім похнюпив голову. Аж раптом відчув, що Гном гладить його по потилиці. Родзинка підняв здивовано очі і побачив, що Гном усміхається. Родзинка не знав, що й подумати. Але Гном пояснив йому:
– По голові ти від мене за реп’яхи отримав. А погладив я тебе тому, що ти сам визнав свою провину.
Гномові крильця
У холодні дні Родзинка найбільше любив своє підпіччя. Там і тепло, і можна подрімати. І побайдикувати. Поступово Родзинка так зледащів, що не бажав навіть вилазити з підпіччя.
– Подай мені сюди обід, Гном Гномовичу! – зарохкав він, відчувши, як смачно пахне тушкованою капустою.
– Ще чого? – обурився Гном. – Вже й обід йому подавай у підпіччя!
– Боїшся, що я тут від’їмся так, що й назовні не вилізу? – запитав Родзинка.
– Цілком можливо. Але не в цьому справа. Боюся іншого. Раптом ти зовсім розівчишся рухатися. Доведеться мені тебе на собі тягати. Забудеш, що у тебе й ноги є.
Родзинка розреготався. Проте після обіду у нього пропав настрій сміятися. Гном відчинив двері у двір і сказав:
– Ану йди погуляй. Тобі корисно.
– Там холодно! – заскиглив Родзинка, який вже звик до тепла.
– А ти побігай, пострибай – от і зігрієшся! – відповів Гном і одразу ж зачинив за ним двері.
Родзинка залишився назовні. Потоптався на ґанку – замерз, хочеш не хочеш, а довелося бігати. Оббіг усі кротові горбочки. А коли вибрався на стежку, вже більше не мерз. На роздоріжжі зустрів він мишку Кишмишку, і вони пішли разом, весело балакаючи.
– Мені на холоді завжди так їсти хочеться, – зізнався Родзинка. – А тобі?
– Мені теж, – підтвердила Кишмишка. – Але як я пам’ятаю, ти і в теплі теж завжди більш від мене їв.
Так за розмовами вони опинилися біля якоїсь замерзлої калюжі. Калюжа була вкрита молодою тоненькою кригою, тому що старий, товстий лід вирубали щури і знесли до себе в льох. Щоб влітку робити морозиво. Тепер на калюжі крига була новенька і гладенька як дзеркало.
– Я трохи покатаюся, – сказала Кишмишка. – Але ти дивись, на лід не заходь: він тонкий, таке товсте порося не витримає.
– Хто це – товсте порося? – здивовано перепитав Родзинка.
– Ти! – крикнула Кишмишка і пробіглася по тонкому льоду – аж до протилежного берега. Біжить, попискує по-своєму, по-мишачому.
– Ти що ж, вважаєш, що я побоюся на лід вийти? – крикнув їй Родзинка, коли Кишмишка повернула назад.
– Не вийдеш, – сказала мишка. – Під таким товстуном він обов’язково проломиться.
– А от і не проломиться! – вперто закричав Родзинка і ступив уперед.
Кишмишка здивовано подивилася на нього.
– Ти такий сміливий? – говорили її очі-намистинки.
– Такий! – відповів Родзинка і покотився на гострих копитця по тонкому льоду.
Спочатку було чутно тільки, як лід легенько потріскує. Але коли Родзинка викотився на середину калюжі, лід раптом прогнувся і провалився під поросям. Родзинка по самісінькі груди опинився у воді, а Кишмишка щосили почала кликати на допомогу.
Родзинко ж тільки рохкав і, обламуючи лід, сам став вибиратися на берег. Тут, почувши крики, прибіг Гном. А Кишмишка поспішила повідомити йому:
– Родзинка під лід провалився!
Зрозуміло, Гном тепер і сам бачив, що сталося. Він схопив в оберемок мокре до нитки порося і швидко-швидко побіг із ним додому. А Кишмишка – за ними слідом.
І всю дорогу примовляла:
– Гном Гномовичу, любий, не сваріть його, будь ласка. Він такий сміливий. Я б ніколи не подумала, що він зважиться на лід вийти.
Вдома Гном поклав Родзинка в ліжко, скип’ятив йому чаю. А Кишмишка побігла додому розповідати всім, яке сміливе порося Родзинка.
Тим часом Родзинка сидів у ліжку і пив чай із медом. Гном підклав у піч побільше дров, сів на край ліжка і запитав:
– Ну, і як це все сталося?
– Як-як! Кишмишка каже: ти побоїшся на лід вийти. Тебе, каже, таке велике порося, ніякий лід не витримає!
– Вона саме так і сказала? – здивувався Гном. – «Тебе, таке велике»?
– Ну, не зовсім так. «Таке товсте», вона сказала, якщо бути точним.
– А-а! Тоді зрозуміло. Ну, а далі? – кивнув Гном.
– А я їй у відповідь: а от і не побоюся!
– Тепер я розумію, чому Кишмишка так захоплювалася тобою. Так, я бачу, ти і сам собою теж задоволений.
– Люблю бути сміливим, – скромно посміхаючись, зізнався Родзинка.
– Я теж люблю сміливих, – сказав Гном, а потім, трохи помовчавши, додав: – Але не люблю хвалькуватих і марнославних.
– Це хто такі – марнославні? Це ті, що дуже славні?
– Ні, це ті, хто дуже люблять славу, і заради неї готові пожертвувати всім на світі.
– А я тут до чого?
– До того, що ти через марнославство на тонкий лід вийшов. Перед Кишмишкою хотів похвалитися і довести їй, що ти зовсім і не товстий.
Роздинкове самовдоволення зникло, мов дим. Вигляд у нього був такий сумний, що Гном зрештою зглянувся з нього і сказав:
– Гаразд, не вішай носа. Таке з усіма буває. Я от, наприклад, коли був маленьким…
У Родзинка навіть очі від радості заблищали.
– Розкажи, розкажи, Гном Гномовичу, який ти був маленьким! – закричав він.
– Я й розповідаю… Маленьким я дуже любив літати.
– На чому?
– Ні на чому. Сам, на своїх крилах. Тоді у мене ще крильця були.
– Ой, крильця! Які?
– Теж маленькі. Щоб з квітки на квітку пурхати.
– І ти літав? – все більше дивувався Родзинка.
Пурхав. Тоді у мене було багато друзів. Я в ту пору особисто знав усіх цвіркунів, усіх коників і навіть сердитих джмелів. І я дуже любив літати разом із однією гарною бабкою. Крила у неї були великі, прозорі. Як скло. І великі гарні очі. Якось бабка каже мені: летимо на той бік річки. Мені б сказати: не можу, крильця у мене маленькі. А я посоромився. От ми і полетіли.
– І що далі?
– А нічого. Я в воду впав.
– Ой! Але не потонув?
– Ні, як бачиш. Літо було. Виліз я на берег, на сонечко, швидко обсушився. Тільки літати потім ще довго не міг. Пам’ятаю, був концерт. Коники на скрипках грали, цвіркуни в барабани били. А я поки без крил туди дістався – концерт вже закінчився. Так, гномів марнославство до добра не доводить.
«І поросят теж», – подумав Родзинко.
Візьмемо його додому
Увесь тиждень не вщухаючи лив дощ. У Кишмишки затопило весь її підземний палац. Лише комора з припасами залишилася сухою. Тепер тут відсиджувалася вся мишача родина – на щастя мишенят. Вони з ранку до вечора могли, сидячи тут, ласувати калачиками польової рожі та насінням рапсу. Час від часу Кишмишка, згадувала і про маленьке порося Родзинку.
– Що він, цікаво, робить у таку мерзенну погоду? Треба б сходити до нього, провідати.
– Ще чого! – розсердилася Кишмишчина мама, тітка Мишарія. – Їхня жалюгідна хатина з гарбуза, напевно, вже давним-давно розвалилася. Сиди вдома та радій, що живеш в добротному земляному палаці. Хоч наш будинок наполовину залитий водою, але все одно він кращий від порожнього гарбуза, який у будь-яку мить може зжерти корова.
Якби гном почув ці слова, він би, напевно, добряче посміявся. Яка ж корова стане жувати гарбуз, коли в цьому гарбузі є і двері, і вікно, і навіть димар? І звичайно, дощ гарбузу теж був не страшний. Він тільки дочиста відмив вікна, а вода, скотившись донизу по гладеньких стінках, зібралася в калюжу біля дверей.
– Зроби ласку, Родзинко, – звернувся Гном до поросяти, – викопай канавку, щоб відвести воду від ґанку.
– Тільки ніс в глині забрудню, – почав сперечатися Родзинко. – Хіба можна в такий дощ канави копати?
«Може, дійсно, земля добряче промокла в таку зливу?» – подумав Гном, узяв до рук сапу і за дві секунди впорався з цією легкою роботою. Відвів воду з калюжі біля ґанку. Він уже струшував краплі з плаща, як раптом почув над головою знайомий голос:
– Дарма ти вдома сидиш. Саме в цей час на вулиці коників проходить виставка городніх опудал.
– Спускайся до нас, друже! – крикнув Гном старому Граку. – Підсушиш біля вогню пір’ячко та розкажеш, що ти там гарного побачив у місті.
– Розповісти неможливо, це треба бачити на власні очі, – заперечив Грак, струсив із крил краплі дощу, після чого зайшов у гарбузову хатку.
– Дядьку Грак, гей, дядьку Грак, – пожвавився Родзинка і підвів угору свій зацікавлений п’ятачок, – а що там цікавого на цій виставці?
– Що-що! – відповів Грак. – Таких гарних опудал я зроду не бачив. А чи відомо вам, друзі, що тепер в опудалиному облаштуванні найголовніше – порожні консервні бляшанки?
– Цілком можливо, – підтвердив Гном. – Бляшанками можна дуже гучно гриміти.
Родзинка слухав із роззявленим ротом, а Грач вів далі:
– З одного міського городнього господарства привезли опудало, вирядили у різні журнали з картинками, а поверх них вдягли прозорий пакет. Стоїть таким красенем! Дві синички так перелякалися, що покидали свої вхідні квитки і полетіли світ за очі. А синиці – сміливі пташки. Вони не звикли опудал боятися. У мене є один знайомий, теж працює опудалом. Так він скаржився: мовляв, синиці, горобці та жайворонки у нього всі вуса повисмикували, розтягли собі на гнізда.
– Чув і я такі страшні історії, – закивав головою Гном. – А які там, ти кажеш, нові моди на костюми для опудал?
– На прикраси зараз йдуть ланцюги і кулони з консервних бляшанок, кліпси з кришечок у вуха. Словом, усе, що деренчить, гримить та теліпається. Ну, а щодо одягу наймодніші для городніх опудал зараз костюми, сплетені з рогожі та із синтетичної соломки.
– Гноме, – раптом знову зарохкав Родзинка, – ходімо з тобою на виставку опудал, га?
– У таку негоду? – зі сміхом похитав головою Гном. – Та в такий дощ гарний господар і собаки на двір не вижене, не те що порося. До кісток промокнемо. Навіть під парасолькою.
– Мені так хочеться! Особливо на опудало, що грюкає, хочу подивитися. І на солом’яне теж.
– Та я тобі солом’яне, якщо хочеш, і сам зроблю, – пообіцяв Гном.
Але Родзинка відмахнувся:
– Хто злякається саморобного опудала?
Тут дядечкові Граку стало трохи ніяково. Вирішив він допомогти Гному і почав відмовляти Родзинка від виставки.
– Правду кажучи, – зауважив він, – немає на цій виставці жодного опудала, яке б могло налякати такого серйозного птаха як я. Хіба це опудала?! От раніше було: ой, які ж то були опудала! Потвори, справжнісінькі страховиська! Але, вийшли вони нині з моди. А тепер це не опудала, це ляльки! Якісь іграшки.
Краще б дядечко Грак не говорив такого. Родзинка тепер взагалі стало неможливо втримати.
– Іграшки! Хочу дивитися іграшки! – заволав він. – Чуєш, Гном Гномовичу? Там ляльок, виявляється, показують, а зовсім не опудала. Ходімо швидше на виставку. У мене ж є плащ із листя подорожника: він не промокне!
– Ой, Родзинка, але ж і трава теж мокра, – став його умовляти Гном. – Поки до виставки доберемося, до нитки промокнемо.
– І навіщо я затіяв цю розмову? – бідкався дядько Грак. – Гаразд, вже скоро вечір, мені час додому.
Усі втрьох вони вийшли з гарбузової хатки. Грак, попрощавшись, одразу ж полетів до себе, а Гном і Родзинка – по мокрому, оповитому пеленою туману лузі – у бік неблизької вулиці коників.
Вода у них під ногами так і хлюпала. Вони сяк-так добралися до гриба сироїжки, де була зупинка польового автобуса.
Під капелюшком гриба нікого не було.
– Мабуть, автобус тільки що поїхав, – невдоволено буркнув Гном, сердячись на самого себе, що поступився впертому поросяті, а не залишився вдома у своєму затишному гарбузі.
Раптом і Гному і Родзинкові здалося, що неподалік хтось плаче.
– Може, це зозулина травичка сльози ллє? – припустив Родзинка.
Але Гном хоч і знав, що трава не плаче, все ж таки підійшов до заростей трясунки, або, як її називали, зозулиних сліз, прислухався.
Як раптом, на свій подив, бачить: під однією билинкою, у ямці, лежить, згорнувшись калачиком, буро-рудий хом’ячок. Родзинко теж до нього підбіг і теж здивувався. А Гном запитав знайду:
– Що ти тут робиш, бідолашний хом’яче?
– Плачу, – відповів хом’ячок.
– Бачу, що плачеш. А чому? – втрутився Родзинко. – Чому ти плачеш… як там тебе?
– Мене звати Федько, – повідомив хом’ячок, шмигаючи носом. – А плачу я тому, що випав із кошика.
– З якого ще кошика? – здивувався Родзинка. – І як ти міг із нього випасти?
– А я крутився, – усе ще сопучи носиком, сказав хом’ячок.
– Я, здається, починаю розуміти! – вигукнув Гном. – Хтось, напевно, віз на базар цілий кошик усіляких звірят – морських свинок, білих мишей, хом’ячків. А коли сідав у автобус, один із них – хом’ячок Федько – і випав з кошика.
– І що ж тепер з ним буде? – з відчаєм у голосі запитав Родзинка.
– Прийде автобус, скажемо водієві.
– І-і-і! – почувся знову тонкий, протяжний плач. Тут вже й у поросятка Родзинки хвостик почав підозріло загинатися вниз. А дощ усе періщив по землі, не вщухаючи.
– Візьмемо його до себе? – мало не плачучи промовив Родзинка.
Але Гном, наче передбачав це, і одразу ж заперечив:
– Ні, Родзинка, про це не може бути й мови.
– Давай візьмемо! – заридало порося. – І мені тоді буде з ким грати.
– Хіба у тебе мало приятелів?
– Багато. Але ж усі вони не з нами разом живуть.
– І без них, мешканців у нашому гарбузі вистачає…
Але, чи то через те, що нещасний хом’ячок ще гучніше заплакав, чи тому, що дощ припустив ще сильніше, чи тому, що Родзинка дивився так жалісливо, серце у Гнома стислося, і він лагідно промовив:
– Гаразд, Федько, най буде так, ходімо з нами.
Родзинка заверещав, застрибав від радості, а Гном загорнув маленького Федька у листок подорожника і взяв на руки.
– Візьмемо до себе, візьмемо до себе! – кричав Родзинка, зовсім забувши і про дощ, і про виставку городніх опудал. І тільки побачивши, що Гном несе Федька на руках, раптом зупинився.
– Гном Гномовичу, це… як же, а я?.. Мене ти теж візьмеш на руки? – запитав він.
– Тебе? – посміхнувся старий гном. – Та ти ж великий. І важкий. На ось тобі краще парасольку. Тримай та йди слідом за нами!
Родзинка аж похолов. Він узяв до рук парасольку, як йому наказали, і мовчки почимчикував за Гномом, який йшов із хом’ячком на руках. І так йому стало прикро, що раніше Гном Гномович із ним панькався, як із маленьким, а тепер – на тобі! Знайшовся хтось інший, ще менший від нього, Родзинки. Він вже й не радий був, що вони знайшли Федька.
Чий Федько?
Незабаром дощ припинив, настали сонячні дні. Але Родзинка все одно ходив темніший за хмару; йому хотілося пограти з маленьким хом’ячком Федьком, а той увесь час спав у своїй колисці.
– Мій Федько, – бурчав він. – Для чого ж ми його додому принесли? Щоб мені було з ким грати. А так нащо він мені здався?
– І чому ти ніяк не зрозумієш: таким малюкам, як Федько, треба спати майже цілий день.
– Ех! – відмахувався Родзинка та йшов копирсатися у землі. Вирив одну ямку, другу, раптом чує якийсь шурхіт.
– Федько прокинувся! – радісно зарохкав він і побіг до колиски.
Настали веселі часи і для Родзинка.
– А ну скажи, – допитувався тепер він у хом’ячка, – ти чий, Федько?
– Родзинків, – белькотів спросоння Федько. А порося місця собі не знаходило від утіхи.
Слухняний хом’ячок був згоден грати з Родзинкою у будь-які ігри: перекидався на сіні, лежав у виритих поросям ямах, заривався в пісок. І безліч разів грав у хованки! Скарб, а не хом’ячок був цей Федько.
Трохи згодом прийшла до них мишка Кишмишка і повідомила радісну новину: вода пішла з їхнього підземного палацу.
– А ну, Кишмишко, подивися, що у мене є! – голосно рохкнув Родзинка.
У Мишки навіть оченята засяяли.
– Ой, який гарненький хом’ячок! – пропищала вона.
– Його звати Федько, – поважно повідомив Родзинка.
Кишмишка зраділа, погукала:
– Ходи до мене, любий мій Федько!
Хом’ячок пішов до неї, кумедно перебираючи короткими ніжками, але тут Родзинка як схопиться та як побіжить йому напереріз.
– Не смій ні до кого йти! Ти мій – зрозумів? І, підхопивши його на руки, так притиснув до грудей, наче хтось хотів у нього відібрати хом’ячка. Кишмишка образилася:
– Чого ти так злякався? Гадаєш я його з’їм?
– Не з’їси, – вже більш лагідно сказав Родзинка, – але й хапати не треба. Ще забрудниш його золотисту шубку.
– Он воно що? – обурилася мишка. – І це говориш мені ти, у якого вічно і копита, і ніс у багнюці?!
Тим часом Федько знову задрімав. Родзинка приніс його до Гнома і попросив:
– Доглянь його, будь ласка. Носика йому витри. А то у нього носик забруднився!
А сам – за двері, щоб із Кишмишкою в хованки грати.
Гном усміхнувся і каже:
– Чому ж ти Федька до мене несеш, коли йому носика треба витерти. Це ж твій хом’ячок?
– І мій, і твій, Гном Гномовичу, – відповів Родзинка. – Ми ж його разом знайшли? Хіба ти забув?
– Ні, не забув, – заперечив Гном, подивився на свого приятеля Грака, і вони обидва зареготали.
– Чого це ви смієтеся? – запитала Кишмишка, заглядаючи у вікно.
– А того, люба, сміємося, що коли Родзинкові хочеться грати, то Федько – його, а коли за хом’ячком потрібен догляд і турбота, то відразу виявляється, що Федько – Гном Гномовича.
– Хі-хі-хі! – єхидно захихотіла мишка.
Родзинка розлютився, побіг проганяти Кишмишку додому. Але та вже й сама здогадалася, що розсердила приятеля, і втекла. І тільки здалеку все ще лунав її єхидний сміх:
– Хі-хі-хі!
Спочатку було так: куди Родзинка йде, туди він і Федька за собою тягне: любив своїм хом’ячком перед іншими похвалитися.
– Дивись, Родзинка, – застерігав його Гном, – привчиш малюка до себе, потім не відв’яжешся.
– А якщо я так його люблю, що без нього ані хвилини прожити не можу? – кричав Родзинка і притискав до грудей маленький волохатий клубочок.
Але одного разу ще один приятель Родзинки, клишоногий ведмедик Мінько, каже поросяті:
– Пограємо у футбол, га? Тільки дарма ти свого хом’яка скрізь за собою тягаєш! Ніякого спокою від нього немає.
Почали вони грати у футбол. І дійсно, Федько під ногами плутається, м’яча зловити хоче.
Почухав Родзинко за вухом: що ж робити?
На другий день зібрався Родзинка до Філька Зайчика в гості. У «трьох поросят» грати. Дочекався, коли Федько після обіду засне, і сам обережно на копитця – та й до дверей. Але Федько відразу ж прокинувся, і в сльози:
– Хочу з тобою! Федько з Родзинкою гуляти піде!
Що поробиш – треба брати з собою хом’ячка. А Федько, невиспаний, скиглить, пхинькає. Так і довелося Родзинкові увесь день на руках його няньчити. Усе вийшло так, як Гном попереджав.
І взагалі, відтоді, як Федько опинився в гарбузовій хатині, Родзинка то був йому радий, пишався, що він більший від хом’ячка на зріст, то, навпаки, хотів би стати таким же маленьким, як Федько. Або навіть меншим від нього. Особливо коли треба було щось робити в хаті.
Одного разу Родзинка вчив хом’ячка, як правильно рити землю. У цей час Гном попросив порося допомогти йому почистити картоплю.
– Ти Федькові скажи, Гном Гномовичу! – порадив Родзинка.
– Скажу, звичайно, і йому теж. Він дуже любить мені допомагати. Та тільки від його допомоги мало користі! Півгодини буде мусолити одну картоплину. Малий він ще, незграбний.
– Я теж повільно чищу картоплю, – одразу ж заперечив Родзинка. – От подивися, як я її мордую.
Гном розсердився. Раніше, бувало, Родзинкові можна було будь-яку легку роботу доручити: хмиз, наприклад, порубати на дрова. А тепер Родзинка й сам став як Федько: може цілий день провозитися з оберемком хмизу.
– Я ще маленький! Такий, як Федько.
І сам стиснувся в грудочку, навіть голову сховав. Дійсно – анітрохи не більший від хом’ячка.
Наступного дня прилетів до Гнома в гості старий Грак. Під пахвою вудка. Рибу ловити.
– Ходімо, друже Гном Гномовичу, порибалимо біля водоспаду. Подейкують, там окунь гарно клює. Ну, а якщо і не зловимо нічого, все одно хоч прогуляємося. Є там одна гарна затока.
– До водоспаду! До водоспаду! Ходімо мерщій! – заверещав радісно Родзинка. Він, правда, сам ніколи біля водоспаду не бував, але чув від свого приятеля, ведмедика Мінька, що там неподалік у лісі росте і ожина, і суниця. А біля крутих берегів можна знайти такі солодкі корінці, що й копитця оближеш.
– Я, – сказав Родзинка Гному, – твою вудку понесу, а ти – Федька.
– Ні, Родзинко, – відмов Гном. – Я не понесу Федька. Та й сам ти нікуди не підеш. Ви обоє ще занадто малі для таких далеких мандрівок.
– Але ж я великий! Набагато більшій від Федька. От подивись! – І порося витягнулося на своїх задніх ніжках, наскільки змогло.
– Не пустуй, Родзинко, – посварив його Гном. – Ти ж щойно казав мені, що ти такий же малюк, як і Федько. А це значить, що мені не можна тебе з собою брати. До водоспаду далеко. От ви двоє малюків і посидите поки вдома.
Родзинка запхинькав, заплакав, почав проситися. Але цього разу Гном твердо стояв на своєму і не поступився поросяті.
Морський бій
Кожного разу, коли Родзинко розхлюпував воду з відра, Гном говорив:
– Будь уважніший. А тепер іди по ганчірку та витри підлогу.
А от коли незграбний Федько перекинув відро з водою і кімната перетворилася на справжнє озеро, Гном тільки сказав:
– Він ще маленький. Підросте, буде міцніше на ніжках триматися.
Та й ложку хом’ячок часто кидав на підлогу. І все одно Гном, нічого не кажучи, сам її піднімав. Зате коли Родзинка бувало щось упустить, Гном і не подумає нагнутися та підняти.
Одним словом, хом’ячку Гном дозволяв більше, ніж йому, поросяті. І все лише тому, що Федько ще маленький.
Федько, наприклад, боїться грози. А Родзинкові ніяка гроза не страшна. Він заздалегідь радіє: буде гроза – буде й злива.
А після зливи за городом утворюється величезна калюжа.
Калюжа і Федькові теж до душі. Він, правда, ніколи не лягає в калюжу, як порося Родзинка. Йому і так добре: човники дерев’яні пускає, камінчики різнокольорові у воді миє.
Якось у спекотний день, після сильної грози, Гном вирушив провідати старого дядечка Грака. Родзинка ж, валяючись у теплій калюжі за городом, потішався з Федька, дивлячись, як той пускав плавати по калюжі свої човники. Дивився, дивився на його забавки, аж раптом йому в голові сяйнула чудова думка.
– Знаєш що, Федько? Але ж ці твої човники зовсім нічого не варті.
– Чому це? – здивувався Федько.
– А тому. Не можна з ними в морський бій грати.
– А що таке морський бій?
– Це коли один корабель проти іншого воює, – сказав Родзинка з таким поважним виглядом, ніби він сам вже виграв велику кількість морських битв. Хоча сам він про них лише чув від ведмедика Мінька. У того дядько служив у цирку і приносив Мінькові усілякі книжки про подорожі та морські баталії.
Родзинка почекав, поки маленький Федько звикне до незнайомих слів, а потім знову заговорив:
– Треба вирізати з гарбуза справжні кораблі.
– З гарбуза? – У Федька навіть очі закруглилися, і хоча він вже знав, що хату можна зробити з гарбуза, він засумнівався –гарбуз великий!
– От і дивак ти! – зареготав Родзинка. – Гарбузи різні бувають. Є гарбузи дуже великі, як, скажімо, наша хата. А є маленькі, які ще не виросли.
Федько промовчав, а Родзинка зрозумів, що йому доведеться ще багато чого навчати хом’ячка.
– От ти зараз маленький? А через якийсь час і ти виростеш. Будеш великим.
– Ой! – зрадів Федько. – Я теж буду такий великий, як цей гарбуз?
– Ну, не такий, – похитав головою Родзинка. – Ти будеш такий, як усі великі хом’яки. А маленькі гарбузики – ті стануть великими гарбузищами. А поки ось що: там біля тину лежить безліч чудових маленьких гарбузів і кабачків. Тягни сюди штуки дві-три. Ми з них наробимо човників.
Федькові тільки того й треба було. Він швидко побіг на город, де Гном ще навесні посадив насіння гарбуза і кабачків.
Під густим шатром широченного листя він відшукав перший кабачок завбільшки з добрячий огірок. Ой і довелося ж Федькові попотіти, поки він притягнув кабачок у двір. Адже він і сам був не більший від цього кабачка.
– Молодець! – похвалив його Родзинка. – Тягни сюди наступний.
«Добре, коли є таке хлопчисько у тебе під рукою, – подумав Родзинка. – Завжди можна його по щось послати».
Родзинка давно вже хотів пограти у морський бій. Відтоді, як побачив у Міньковій книжці красиві малюнки кораблів. От тільки йому було ліньки тягнути кабачки в хату. А тепер для цього був Федько!
Тим часом повернувся хом’ячок – сказати, що більше на городі немає ані жодного кабачка, ані жодного гарбуза.
– Гаразд, вистачить з нас і цих, – поблажливо сказав Родзинка і почав розрізати на дві половинки кабачки і гарбузи. Видовбувати гарбузи зсередини він знову ж таки доручив Федькові.
Займатися самому такою нудною справою у нього не вистачало терпіння. Потім він доручив хом’ячкові нарвати листя лопухів і наламати прутиків, щоб із них зробити вітрила і щогли. Федько старався з усіх сил. Родзинкові залишалося тільки командувати:
– Чому гарбуз погано вичищено?
– Шукай пряміші прути!
– Дивися не продіряв лопухи!
І весь час в такому дусі.
– А, і ось що: якщо Гном Гномович запитає, кому спало на думку будувати кораблі, скажи, що тобі! Зрозумів? – попередив Федька Родзинка.
– Ні, – похитав круглою голівкою хом’ячок.
– Гном Гномович любить ставити різні запитання. А ти йому спокійно відповідай: «Я, мовляв, і все». Зрештою, хто тягав гарбузи? Ти! Вірно я кажу?
– Вірно, – погодився Федько.
Тут Родзинка вирішив: годі дарма витрачати час. І морський бій почався.
Зрозуміло, в атаку пішли Родзинкові кораблі. Довгими палицями Родзинка і Федько штовхали свої бойові човни вперед – від одного берега калюжі до іншого. Кому з них вдавалося потопити корабель противника, той починав радісно верещати. Словом, чудова вийшла гра. Разів зо два Федько сам потрапляв у калюжу. Але швидко висох.
Коли Гном повернувся додому, на плаву залишився один-єдиний корабель та й той зі зламаною щоглою і порваними в лахміття вітрилами.
– І хто ж це придумав зробити таке: дарма зіпсувати стільки маленьких гарбузів і кабачків? – розсердився Гном.
Федько подивився на Родзинка, а той почав йому підморгувати, щоб нагадати про їхній договір. І це йому вдалося.
– Мені, – простодушно сказав Федько.
Але Гном дуже здивувався і, звичайно, не повірив:
– Тобі? І як же така ідея могла спати тобі на думку?
– Ніяк, – втупившись очима-намистинками у Гнома, відповів хом’ячок. – Мені її Родзинка сказав.
Родзинка готовий був крізь землю провалитися.
– Я… я… – пробурмотів він. – Це… як його… Я сказав…
Зате Федько добре пам’ятав, що сказало порося, і вирішив допомогти йому:
– Ти сказав: «Якщо Гном Гномович запитає, чия це була ідея, скажи: мовляв, твоя».
– Ага! – багатозначно промовив Гном, суворо подивився на Родзинка і, круто повернувшись, пішов до хати.
Тим часом порося почало старанно працювати: прибирало уламки бойових човнів, позамітало у дворі. Та так, що ані прутика, ані насіннячка гарбузового годі й шукати. Ніщо більше й не нагадувало про нещодавню морську битву.
Але Гном все і так добре пам’ятав. І коли Федько заснув у прохолодній хаті, Гном насварив Родзинка:
– Тим, що ти зіпсував кабачки, ти сам себе покарав. Тепер не скоро доведеться тобі їх їсти. Ані зі сметаною, ані без неї. А от за те, що ти задумав скинути провину з себе на іншого, за це я на тебе сильно сердитий.
– Я сам на себе сердитий, – визнав провину Родзинко. І Гном не став карати бешкетника. Він зрозумів, що в подальшому Родзинка ніколи не ховатиметься за Федькову спину.
Де ж цей Федько?
Федько ріс, підростав. І з кожним днем ставав усе більш балакучим. Спочатку це тішило Родзинка. Разом із Кишмишкою вони навчали маленького хом’ячка усяким віршикам та пісенькам. А коли Федько потім їх співав або декламував, вони мало не вмирали від захвату. Але Федько міг співати або читати вірші і недоладу. Наприклад, захоче Родзинка відпочити під кущем, а хом’ячок вже тут як тут. Нахилиться над самісіньким Родзинковим вухом та як заспіває:
| Хто з нами не грає, Й пісень не співає, Той буде сьогодні Дуже самотній! |
– Федько! – прикрикне, бувало, на нього Родзинка. – Будь гарним хом’ячком, відчепися.
– Гаразд, – тихо погоджується хом’ячок. А хвилини через три знову за своє:
Хто з нами не грає…
– Кому я сказав? Будь… – починає Родзинка.
А Федько у відповідь:
– Я і є гарний хом’ячок!
– Був. Три хвилини. Але ж я хочу хоча б годинку поспати. Йди звідси!
Іноді йому вдавалося спровадити Федька. А іноді й ні. Тож замість сну Родзинкові тепер частіше доводилося відпочивати по-іншому: рити землю на лузі. Родзинка сподівався, що одного разу він викопає якийсь скарб. Наприклад, повний глечик монет. На ті монети він купив би: для Гнома машину – стригти газони, для дядечка Грака – спортивний літак із гніздом на причепі, а для Федька… Чого б такого він купив би для Федька? Цього Родзинка ще не встиг вирішити. Але в цей момент хом’ячок з’явився особисто і запитав:
– Родзинка, що ти там увесь час копаєш?
– Так, нічого.
Хом’ячок не образився, а продовжував допитуватися:
– А чому ти такий товстий?
– І зовсім я не товстий! – заперечив Родзинка, а сам витягнувся в довжину, наскільки тільки міг.
– А чому ти, Родзинка, не можеш літати? Ну, як дядечко Грак, наприклад.
– Звідки я знаю? – зло рохкнуло порося.
– Може, ти дуже важкий?
– Та не важкий я, зрозумій ти, – обурився Родзинка. – Просто у мене немає крил для польоту.
– А чому в тебе їх немає?
– Тому що я – порося, – сказав Родзинка і позіхнув.
– Родзинка, ти хочеш спати? – поцікавився хом’ячок Федько.
– Як тобі сказати…
– Так і скажи.
Тут Родзинкові здалося, що якщо Федько ще про щось запитає, він втече від нього. Далеко далеко…
Через деякий час, Родзинка раптом говорить Гному:
– Гном Гномовичу, а давай комусь віддамо або подаруємо нашого Федька.
– Оце так-так! – здивувався Гном. – З чого це ти раптом?
– Набрид він мені.
– Що ти говориш? А хто ж іще недавно приставав до мене, просив взяти хом’ячка додому?
– Я тоді й не знав, скільки мені доведеться з ним натерпітися, – зізналося порося.
– Скільки? – допитувався Гном. – Що він такого зробив?
– Та так. Навіть у землі поколупатися не дає. Та й взагалі…
– І тому ми повинні віддати його комусь? Гаразд, погукай до мене Федька.
– Іди, тебе Гном Гномович кличе, – сказав Родзинка хом’ячку, а сам, наче й не було нічого, знову заходився рити п’ятачком землю.
Вирив ямку, ліг у неї та й заснув. Добре, хоч Федько над вухом не бубонить. Прокинувся в чудовому настрої. Захотілося йому пограти. В яку гру – він ще й сам не знав. Але в будь-якому випадку для гри потрібен Федько.
– Федько! – погукав Родзинка. – Ти де-е-е?
Добре все ж таки, коли є з ким пограти. Не треба плентатися до сусідів, просити: давайте пограємо трішки. Приятель завжди тут, під рукою. Тільки де ж це він?
«Мабуть, я дуже тихо гукав», – подумав Родзинка і закричав так, що аж почув відлуння.
Але Федько все одно не відгукувався.
– Може, заснув? А скоріш за все, лежить десь, ледацюга. Підвівся Родзинка, пішов до хати. Але Федько як крізь землю провалився. А заразом із ним і Гном Гномович. Утім, Гном знайшовся швидко: він сидів у садку за столом і читав свою газету «Польові відомості».
– Ти не бачив Федька? – запитав, підбігши до нього, Родзинка.
– Ні. А чого це ти його раптом шукаєш? Він же так тобі увесь час заважає – землю рити… та й взагалі.
– Так, але … Мені хочеться, щоб він знову тут був.
– Ти ж просив його комусь подарувати.
– І ти подарував його? – мало не плачучи вигукнув Родзинка. Подарували, віддали в чужі руки його улюбленого Федька! Віддали, поки він, Родзинка, спав! Родзинка уткнувся головою в коліна Гнома і гірко заплакав.
– Але, Родзиночко, – заспокоював його Гном, – ти ж сам просив віддати його комусь?
– Це я не подумавши! – закричав Родзинка. – А насправді я не хотів. Він такий гарний, я так його люблю.
– Ну добре, – сказав Гном і лагідно погладив поросятко по голові. – Тоді все гаразд. До речі, Федько скоро повернеться. Поки ти спав, вони з Кишмишкою пішли трохи погуляти.
Тільки Гном так сказав, як вже застукали по двору, затупотіли коротенькі лапки. Це хом’ячок Федько і мишка Кишмишка поверталися з прогулянки.
– Федько! – кинувся обіймати його Родзинка, вже й не хвилюючись про те, що Кишмишка може помітити у нього на очах сльози. – Нарешті. Дякую тобі, Кишмишко, що привела Федька назад цілим і неушкодженим.
Узяв Родзинка Федька за лапку і повів його до Гнома.