Королівська дворняжка
В одному місті, на одній вулиці, в одному будинку, у квартирі номер шістдесят шість, жила-була маленька, але дуже розумна собачка Соня.
Соня мала чорні блискучі очі, довгі, наче в принцеси, вії та ще акуратний хвостик, яким вона обмахувалася, ніби віялом.
А ще вона мала хазяїна, якого звали Іван Іванович Корольов.
Тому поет Тім Собакін, що мешкав у сусідній квартирі, і називав її королівською дворняжкою.
А інші подумали, що це така порода.
І собачка Соня теж так подумала.
Й інші собаки теж так подумали.
І навіть Іван Іванович Корольов теж так подумав. Хоча знав своє прізвище краще за інших.
Щодня Іван Іванович ходив на роботу, а собачка Соня сиділа сама у своїй шістдесят шостій королівській квартирі й страшенно нудьгувала.
Певно, тому з нею і траплялися всілякі цікаві історії.
Адже коли стає дуже нудно, завжди хочеться зробити що-небудь цікаве.
А коли хочеш зробити що-небудь цікаве, що-небудь обов’язково та вийде.
А коли що-небудь виходить, завжди починаєш думати: як же це вийшло?
А коли починаєш думати, чомусь стаєш розумніше.
А чому – хтозна!
Хто зробив калюжу?
Коли маленька собачка Соня ще не була розумною собачкою Сонею, а була маленьким розумним цуценям, вона часто робила калюжку в коридорі.
Хазяїн Іван Іванович дуже гнівався, тицяв Соню носом і примовляв:
– Хто зробив калюжу? Це хто зробив калюжу?! Виховані собаки, – додавав він при цьому, – мають терпіти і не робити калюж у квартирі.
Собачці Соні це, звичайно, страшенно не подобалося. І замість того, щоб терпіти, вона прагнула непомітно робити свою справу на килимі, тому що на килимі калюж не залишається.
Та одного дня вони вийшли гуляти на вулицю. І маленька Соня побачила перед під’їздом ВЕЛИЧЕЗНУ КАЛЮЖУ.
– Хто зробив таку величезну калюжу? – здивувалася Соня.
А за нею вона побачила другу калюжу, ще більшу від першої. А за нею – третю…
«Це, певно, СЛОН! – здогадалася розумна собачка Соня. – Скільки ж він терпів!» – подумала вона з повагою…
І відтоді перестала робити калюжку в квартирі.
Доброго дня, дякую і до побачення!
Якось на сходах маленьку собачку Соню зупинила літня незнайома такса.
– Усі виховані собачки, – суворо сказала такса, – при зустрічі мають вітатися. Вітатися – це означає говорити «доброго дня», «привіт» або «здрастуйте» – та виляти хвостиком.
– Доброго дня! – сказала Соня, якій, певна річ, дуже хотілося бути вихованою собачкою, і, вильнувши хвостиком, побігла далі.
Та не встигла вона добігти й до середини такси, що виявилася неймовірно довгою, як її знову гукнули.
– Усі виховані собачки, – мовила такса, – мають бути ввічливими і, якщо їм дають кісточку, цукерку чи корисну пораду, говорити «дякую»!
– Дякую! – сказала Соня, якій, звичайно ж, дуже хотілося бути ввічливою та вихованою собачкою, і побігла далі.
Та щойно вона добігла до таксиного хвоста, як ззаду почулося:
– Усі виховані собачки мають знати правила доброго тону і прощаючись говорити «до побачення!».
– До побачення! – крикнула Соня і, задоволена тим, що знає тепер правила доброго тону, кинулася наздоганяти хазяїна.
Від цього дня собачка Соня стала страшенно ввічливою і, пробігаючи повз незнайомих собак, завжди говорила:
– Доброго дня, дякую і до побачення!
Шкода, що собаки їй траплялися найзвичайнісінькі. І багато хто закінчувався раніше, ніж вона встигала все сказати…
Що краще?
Собачка Соня сиділа біля дитячого майданчика і думала: що краще – бути великою чи маленькою?..
«З одного боку, – думала собачка Соня, – великою бути значно краще: і кішки тебе бояться, і собаки тебе бояться, і навіть перехожі тебе побоюються… Та, з іншого боку, – думала Соня, – маленькою теж бути краще. Адже ніхто тебе не боїться і не побоюється, й усі з тобою грають. А якщо ти великий, тебе неодмінно водять на повідку й одягають на тебе намордник».
Саме цієї миті повз майданчик проходив величезний і злючий бульдог Макс.
– Скажіть, – ввічливо запитала його Соня, – а це дуже неприємно, коли на вас одягають намордник?
Макса це питання чомусь страшенно розлютило. Він грізно заричав, рвонувся з повідця… і, перекинувши хазяйку, погнався за Сонею.
«Ой-ой-ой! – думала собачка Соня, чуючи за спиною грізне сопіння. – Все-таки великою бути краще!»
На щастя, дорогою їм трапився дитячий садок. Соня угледіла діру в огорожі – і хутенько прослизнула в неї.
Бульдог же ніяк не міг пролізти в діру – і лише голосно хекав з того боку, як паровоз…
«Все-таки добре бути маленькою, – зміркувала собачка Соня. – Якби я була великою, я б ні за що не проскочила в таку маленьку щілину… Та якби я була великою, – подумала вона, – нащо б я взагалі попхалася сюди?..»
Та оскільки Соня була маленькою собачкою, то вона все-таки вирішила, що краще БУТИ МАЛЕНЬКОЮ.
А великі собаки нехай вирішують самі!
Як Соня навчилася розмовляти
Якось собачка Соня сиділа біля телевізора, дивилася свою улюблену передачу «У світі тварин» і думала.
«Цікаво, – міркувала вона, – чому люди вміють розмовляти, а тварини – ні?»
І враз її осяяло!
«Адже телевізор теж розмовляє, – подумала Соня, – коли його вмикають у розетку… Отже, – подумала розумна Соня, – якщо мене увімкнути в розетку, я теж навчуся розмовляти!»
Узяла собачка Соня й сунула хвоста в розетку. А там хтось як вчепиться в нього зубами!..
– Ай-ай-ай! – зарепетувала Соня. – Відпустіть! Боляче!
І, висмикнувши хвоста, відскочила від розетки. Тут з кухні прибіг здивований Іван Іванович.
– Отакої! – сказав він. І, погладивши тремтячу Соню, додав:
– Дурненька, адже там ЕЛЕКТРИЧНИЙ СТРУМ. Будь обережніша!
«Цікаво, який він з себе, цей ЕЛЕКТРИЧНИЙ СТРУМ? – міркувала собачка Соня, з острахом поглядаючи на розетку. – Маленький, а який злий… Добре б його приручити!»
Вона принесла з кухні маленьку кістку і поклала її перед розеткою.
Та СТРУМ з розетки не висунувся.
«Можливо, він не їсть кісток або не хоче, щоб його бачили?» – подумала Соня.
Вона поклала поряд з кісткою шоколадну цукерку і пішла гуляти. Та коли вона повернулася, все виявилося цілим.
«Цей ЕЛЕКТРИЧНИЙ СТРУМ не їсть смачних кісточок!..
Цей ЕЛЕКТРИЧНИЙ СТРУМ не їсть шоколадних цукерок!..
ДИВНИЙ ВІН ЯКИЙСЬ!» – подумала розумна собачка Соня. І від цього дня вирішила триматися від розетки подалі.
Як собачка Соня нюхала квіти
Понад усе на світі собачка Соня любила нюхати квіти. Квіти були такі запашні й так приємно лоскотали в носі, що, понюхавши їх, Соня одразу ж починала чхати. Чхала вона прямо в квіти, тому вони пахли й лоскотали ще сильніше… і так тривало доти, доки Соні не починало паморочитися в голові або не облітали всі квіти.
– Ну ось, – гнівався Іван Іванович. – Знову розшматувала увесь букет!
Соня сумно дивилася на обсипані пелюстки й важко зітхала… Та нічого не могла з собою вдіяти.
До різних квітів Соня ставилася по-різному. Кактуси, приміром, вона не любила. Хоча вони й не облітають, але, коли чхаєш у кактуси, вони боляче встромлюються в ніс. Дуже подобалися їй бузок, півонії й жоржини.
Та найбільше собачка Соня любила чхати на кульбаби. Набравши їх побільше, вона вмощувалася десь на лавці – і пушинки літали двором, наче сніг.
Це було неймовірно гарно: літо надворі – і сніг іде!
І ставало на вулиці начебто навіть трохи прохолодніше!
Й Іван Іванович одразу ж заганяв Соню додому, боячись, що вона застудиться.
Він взагалі мало розумівся на красі.
І квіти додому приносив рідко.
На щастя, перед будинком, просто навпроти їхнього вікна, розташовувався чималий квітник з півоніями. І собачка Соня часто-густо залазила туди з головою – і чхала собі на втіху. Та одного дня її підстеріг двірник Сєдов…
– Ага! – закричав він. – Так от хто псує мої півонії! – І довго ганявся за собачкою Сонею з мітлою.
Соня поскаржилася Івану Івановичу, але той і не подумав заступатися.
– І взагалі, – сказав він, – мені не дуже подобається, коли до мене приходять гості, а ти починаєш чхати в їхні квіти. Виховані собачки так не роблять! Чхати треба не в квіти, а в носову хустку!
Собачка Соня уявила, який безглуздий вигляд вона матиме, сидячи в квітах з носовою хусткою, – та нічого не відповіла.
А Іван Іванович і справді купив їй носову хустку.
І тепер, коли до них приходили гості, Соні доводилося чхати в ЦЮ хустку.
Та якщо вдома чи на вулиці поблизу нікого не було, собачка Соня чхала не в хустку, а собі на втіху. Тому що ТАК значно приємніше!
Бінокль
Якось вдень, коли хазяїна не було вдома, собачка Соня сиділа на підвіконні і розглядала вулицю в бінокль. (Це така штука, з одного боку якої все близько-близько, а з іншого – далеко-далеко.)
Те, що їй подобалося, Соня розглядала з близького кінця, а те, що не подобалося, – з далекого.
Дуже їй сподобався, приміром, один перехожий, у сумці в якого лежали сосиски. Сосиски були такі великі і пройшли так близько від неї, що в Соні навіть слинка покотилася…
Ще їй сподобався кіоск з морозивом на розі й чималий кущ бузку.
А ось двірник Сєдов, що підмітав тротуар неподалік, Соні не сподобався.
Ще більше їй не сподобався кіт двірника, нахабний і величезний, наче тигр…
Та розумна Соня швидко перевернула бінокль – і двірник виявився завбільшки з кота, а кіт – завбільшки з муху.
Потім Соня подивилася вниз і від переляку мало не впустила бінокль: земля була далеко внизу – неначе собачка Соня сиділа не в квартирі, а в космічній ракеті…
Та розумна Соня знову перевернула бінокль – і земля так наблизилася, що до неї можна було лапою дістати.
– Піду-но я погуляю, – зраділа Соня. Зробила крок… і полетіла з третього поверху – просто на квітник з півоніями.
«Дивно, – подумала Соня, вилазячи з квітника. – Певно, коли я падала, він перевернувся».
Соня знову глянула в бінокль – і за два кроки від себе побачила величезного двірника Сєдова, що замахується на неї здоровезною мітлою…
– Ай-ай-ай! – закричала Соня й кинулася навтьоки.
Прибігши додому, вона повісила бінокль на стіну й більше не чіпала.
«Занадто небезпечна це річ, – думала собачка Соня. – 3 якого боку не подивишся – самі прикрощі!»
Мухи
Кімнатою літали величезні зухвалі мухи й заважали собачці Соні заснути. Соня відмахувалася від них і клацала зубами, та мухи не вгавали.
– Ну начувайтеся! – пригрозила їм Соня.
Вона пішла в передпокій і зняла з цвяха мухобійку. (Це така палка з ляпалкою, якою карають мух.)
Соня вирішила розпочати з кухні. Велика товста муха сиділа й почухувалася на склянці.
– Р-раз! – сказала собачка Соня. І товста муха з дзенькотом гепнулася на підлогу.
– Дв-ва! – сказала Соня. І муха разом з цукорницею звалилася під стіл.
Третя муха сиділа на портреті дідуся (не Сониного, звичайно, дідуся, а Івана Івановича, та Соні це теж не сподобалося).
– Тр-ри! – сказала собачка Соня.
Потім Соня сказала: «Чотири!»
Потім: «П’ять!»
Коли Соня сказала: «Шість!» – з роботи повернувся хазяїн.
– Це що таке? – здивувався він, угледівши розбиту склянку.
– Муха, – сказала собачка Соня.
– А це? – показав він на цукорницю.
– Теж муха, – сказала Соня.
– І це теж муха? – запитав Іван Іванович, піднімаючи з підлоги дідуся.
– І я трішки, – зізналася собачка Соня з-попід дивана.
– Ну ось і прибирай усе разом з мухами! – Іван Іванович приніс з ванної швабру (це така штукенція, якою вимітають з-попід дивана сміття та маленьких собачок) – і пішов гуляти сам.
«Несправедливо все-таки виходить, – думала Соня, підмітаючи підлогу. – Мух он скільки… а прибирати все мені самій!»
Як Соня спіймала Луну
Одного дня собачка Соня вирішила спіймати Луну. Луна – це такий звір, чи птах, чи ще хто-небудь, з яким можна розмовляти, коли цілий день сидиш сама в квартирі.
Їй скажеш «Гав-гав!» – і вона тобі «Гав-гав!..»
Це – маленька Луна. А велика – та, що в лісі живе, – «Гав-гав-гав-гав!» відповідає.
Та Соня і не мріяла про велику. По-перше, квартира в них була маленька і хазяїн міг заборонити Соні тримати велику Луну. А по-друге, вона могла виявитися більшою від маленької Соні – і тоді вже не Соня спіймала б Луну, а Луна потягла б Соню до лісу.
Тож Соня на велику Луну не розраховувала, а розраховувала на маленьку – ту, що жила у дворі.
Тільки де саме у дворі жила ця Луна, Соня не знала. Іноді та відгукувалася з-попід арки, іноді – звідкілясь з-під сусіднього будинку. Та варто було Соні кинутися до неї, як та опинялася вже в іншому кінці двору. Соня – назад, а та на колишньому місці сидить.
«Дуже вже ця Луна хитрий та обережний звір, чи птах, чи ще хтось», – висолопивши язика, думала Соня.
Та одного дня, вийшовши у двір, Соня угледіла на тротуарі якийсь чорний люк.
– Як же я одразу не здогадалася! – зраділа вона і побігла додому по спеціально приготовлений для Луни мішок.
– Гей! – крикнула Соня, зазираючи в люк.
– Гей! – відгукнулася з темряви Луна.
– Що ти там робиш? – запитала Соня.
– Живу я тут! – відповіла Луна.
– Виходь! – крикнула Соня.
– Нащо? – нашорошилася Луна.
– Поговоримо! – схитрувала Соня.
– Нема часу! – грубо відповіла Луна. – І так без обіду сиджу!
«Ага! – подумала Соня. – На це я тебе й спіймаю».
– А ковбаски не хочеш? – запитала вона.
– Ну давай! – трохи подумавши, погодилася Луна.
– Там, у мішку лежить! – крикнула Соня і почала спускати мішок у люк.
Відчувши, що Луна попалася, Соня що було сили смикнула мотузок і, зашморгнувши мішок, потягла його вгору.
Луна виявилася на диво важкою.
Нарешті мішок вигулькнув з темряви. А за ним…
Соня побачила дві величезні лапи в брезентових рукавицях. Нажахана, вона кинула мотузок і пустилася навтьоки.
Озирнувшись уже біля під’їзду, вона побачила, що на краю люка сидить велика і чорна Луна з мішком на голові та свариться їй услід кулаком.
Та що це було – звір, чи птах, чи ще хтось, – Соня так і не второпала.
Кісточка
Якось увечері Соня сиділа на балконі та їла вишні.
«Років через два, – думала собачка Соня, спльовуючи кісточки вниз, – тут виросте вишневий садочок і я рватиму вишні просто з балкона».
Аж враз одна кісточка випадково впала за комір одному перехожому.
– Це що таке?! – розсердився перехожий і глянув угору.
– Ой! – злякалася Соня і сховалася за ящик з розсадою.
Соня сиділа за ящиком і чекала. Та перехожий не йшов і теж чогось чекав.
«Певно, він хоче вишень, – здогадалася розумна Соня. – Я б теж образилася, якби хтось їв вишні, а мені кидав кісточки».
І непомітно кинула вниз цілу жменю вишень.
Перехожий підняв ягоди, та їсти чомусь не став – а став лаятися.
«Певно, йому мало», – подумала Соня. Й пожбурила вниз усю миску.
Перехожий схопив миску і втік.
«Фе, невихований який, – подумала собачка Соня. – Навіть “дякую” не сказав!»
Та за хвилину перехожий повернувся.
А за ним прийшов ще й міліціонер. А потім біля них зупинився ще один перехожий і, дізнавшись, що тут кидають вишні, теж задер голову і теж почав чекати…
«Невже вони думають, що в мене їх цілий мішок?» – розсердилася Соня і пішла з балкона.
Вона сиділа на кухні, продовжуючи їсти вишні, і думала про свій вишневий садочок.
Та кісточки тепер спльовувала на блюдце.
«Якщо подумати, – міркувала розумна собачка Соня, – адже все й почалося з однієї кісточки!»
Пляма
Одного дня Соня їла з банки вишневе варення і ляпнула трішки на чисту білу скатертину.
«Ой-ой-ой!» – злякалася вона, тому що хазяїн терпіти не міг плям і страшенно гнівався, коли Соня сідала з брудними лапами на стіл чи стрибала на його світлі брюки.
«Що тепер буде!» – подумала Соня, роздивляючись яскраву вишневу пляму.
Вона спробувала злизати пляму. Та пляма не злизувалася, а навпаки – чомусь збільшилася.
Соня почала лизати далі: лизала-лизала-лизала-лизала…
Та скільки вона не лизала, пляма тільки збільшувалась – і невдовзі з маленької акуратної плямочки перетворилася на величезну, завбільшки з тарілку, плямищу…
«Ще трохи, – у відчаї подумала Соня, – і буде одна суцільна пляма!»
І тут їй на думку спала геніальна ідея.
Собачка Соня вилила на стіл залишки варення й почала їх розмазувати.
«Ніякої вишневої плями не буде! А буде прекрасна вишнева скатертина без жодної плямочки!» – думала розумна собачка Соня, розмазуючи й розлизуючи варення по всій скатертині.
Розлизавши все, Соня всілася помилуватися своєю роботою і раптом з жахом виявила, що під банкою залишилася пляма…
Яскрава біла пляма на чудовій вишневій скатертині!
Соня зазирнула в банку, але варення там уже не було ані краплини…
Ох як лаявся Іван Іванович, побачивши цю пляму, хоча була вона цілком білою і чистою.
«А що було б, – подумала розумна собачка Соня, – якби я залишила ту, брудну і негарну… Просто страшно уявити!»
Веселка
Стояла тепла сонячна днинка. Собачка Соня вийшла засмагати на балкон – і раптом згори щось закапало…
«Що це?» – здивувалася Соня.
Вона визирнула назовні й побачила маленьку дівчинку. Спочатку дівчинка тихенько схлипувала, потім почала плакати все сильніше і сильніше і нарешті заридала, як маленька хмаринка.
«Ой-ой!» – розгубилася собачка Соня, не знаючи, що їй робити – по парасольку бігти чи дівчинку заспокоювати.
І тут вона побачила, як поряд з дівчинкою з’явилася маленька веселка…
«Ой, як цікаво, – подумала розумна Соня. – Це ж справжня веселка!»
Дівчинка теж побачила веселку і так зачудувалася, що сльози в неї одразу ж висохли.
Та щойно вона припинила плакати, як веселка тут же розтанула.
Дівчинка знову заплакала…
І веселка знову з’явилася.
Дівчинка враз припинила плакати – і веселка знову пропала.
Тут уже дівчинка ридма заридала.
«Ой-ой-ой! – засмутилася собачка Соня. – Що ж це виходить?! Щоб вона не плакала, треба, щоб вона плакала… А щоб вона плакала, треба, щоб вона не плакала».
І тут Соні спала дуже розумна думка.
«Треба зробити штучну веселку!» – зміркувала вона. І побігла по лійку з водою…
Дівчинка одразу ж припинила плакати. Веселка вийшла така велика і чудова, що на вулиці почали зупинятися перехожі, а з магазину навпроти висипали продавці.
Прийшли помилуватися Сониною веселкою й абсолютно лисий поет Тім Собакін, і навіть похмурий двірник Сєдов.
Останньою визирнула сусідка Бджілкіна, яка жила поверхом нижче і сушила на балконі білизну.
– Це що за неподобство?! – закричала вона і так грізно подивилася вгору… що веселка сховалася і більше не з’являлася.
«Чому так у житті завжди виходить, – думала потім собачка Соня, – якщо всім щось дуже подобається, то комусь це обов’язково не сподобається?»
Гірчиця
Соня сиділа перед тарілкою з вівсяною кашею й думала про те, як в її житті мало задоволень.
«Дуже дивні ці люди, – розмірковувала вона. – Картоплі, чи борщу, чи каші їдять багато, а всіляких смаколиків – приміром, ковбаски, варення чи шоколадних цукерок – помалу. Це неправильно, – думала розумна собачка Соня. – Правильно – це коли навпаки: смачного – багато, а несмачного – трішки».
Хазяїн Іван Іванович був такий самий, як усі: він кидав у велику миску каші маленький шматочок масла, а на товстий кусень хліба клав тонюсіньку скибочку ковбаси.
Соня на його місці робила б інакше: вона кидала б у велику тарілку масла ма-а-лесенький шматочок каші, а ковбасу чи варення взагалі б їла без хліба!
Соня згадувала всі смаколики, які будь-коли куштувала, й облизувалася.
«Адже є, певно, і ще щось дуже-дуже смачне, чого я не куштувала, – подумала раптом вона. – Щось таке, чого їдять помалу (адже що смачніша річ, то менше її їдять)».
І тут розумна Соня згадала: гірчиця!
– Ах-ах! – зраділа вона. – Як же я одразу не здогадалася!
Іван Іванович діставав гірчиці зовсім трішки – на самому кінчику ножа, а потім обережно намащував на хліб – і, примружившись, відправляв до рота. Потім він говорив: «А-а-а…» – і, від задоволення мотаючи головою, кидався на борщ та інші несмачні речі, неначе вони були шоколадно-мармеладні.
Соня дістала з холодильника зелену баночку, відкрутила кришку і, зачерпнувши повну велику ложку гірчиці, рішуче сунула її до рота.
– А-а-а, – примружившись, сказала Соня. І тут же відчула, що проковтнула їжака, отруйну змію й гарячу праску одночасно…
– Ой-ой-ой! – закричала вона і почала гасати квартирою, перекидаючи все на своєму шляху.
У роті в неї пеком пекло.
«Може, я перетворилася на вогнедишного дракона?» – з жахом подумала Соня.
Вона хотіла глянути на себе в дзеркало, але пробігала повз нього так швидко, що встигала помітити тільки кінчик хвоста.
«Потрібно терміново чимось загасити!» – здогадалася раптом Соня. І кинулася до тарілки з водою.
Спочатку вона випила всю воду. Потім почала гасити кашею. Тоді вчорашньою картоплею. Потім вона проковтнула залишки борщу і півбуханця чорного хліба…
Висолопивши розпухлого язика, Соня сиділа перед дзеркалом і думала про нещасного Іван Івановича. Тепер вона знала, для чого він їсть цю жахливу гірчицю.
«Після такої гидоти, – міркувала собачка Соня, – і звичайний борщ здається смачнішим за вишневе варення!»
Шпалери
Одного дня Іван Іванович вирішив зробити ремонт. (Ремонт – це коли стільці, шафи, дивани та інші речі перетягують з кімнати в передпокій, з передпокою – на кухню, потім – назад у передпокій, потім – знову в кімнату… А тебе в цей час зачиняють у ванній, щоб не плуталася під ногами!)
Іван Іванович побілив стелю, пофарбував підвіконня та обклеїв кімнату новими салатовими шпалерами.
– Ось тепер інша річ, – сказав він, задоволено оглядаючи кімнату.
Та Соні кімната геть не сподобалася, особливо – шпалери.
Старі були значно краще. По-перше, на них були намальовані жовтенькі квіточки, які хоча й не пахли, але роздивлятися їх було дуже цікаво. По-друге, у кількох місцях шпалери були порвані і з них стирчали клаптики, неначе зі стіни росли чиїсь вуха (Соня помалу тягнула їх, сподіваючись з часом витягнути звідти зайця чи ослика). І нарешті, у кутку темніла велика загадкова пляма, схожа на інопланетянина, з яким Соня іноді любила потеревенити.
Нічого такого – ні квітів, ні вух, ні плями – на нових шпалерах не було: суцільна салатова стіна, на якій і роздивлятися нічого!..
Півдня Соня тинялася кімнатою, поки їй не спала на думку чудова ідея. Вона хутенько дістала банку з-під апельсинового варення, в якій лежали кольорові олівці, і взялася до справи.
На одній стіні Соня намалювала велике-превелике море з хвилями і чайками, що літали високо – попід самою стелею.
З другої стіни вийшов луг, на якому росли квіти, літали метелики, сонечка та інші комахи.
З третього боку Соні закортіло намалювати дикий загадковий ліс… Але там уже стояла шафа.
А малювати на вікні було зовсім безглуздо: що ж це за дикий ліс, в якому видно магазин «Продукти», висять різнокольорові прапорці і який підмітає двірник Сєдов?!
Зітхнувши, Соня прибрала олівці.
Потім вона взяла подушку, сіла посеред кімнати й уявила, що вона сама-самісінька на березі незаселеного острова…
– Що це таке? – почула вона раптом знайомий голос – і розплющила очі.
Біля стіни стояв Іван Іванович і мацав пальцем хвилю.
– Це – море, – сказала Соня.
– Я тебе запитую, хто тобі дозволив псувати шпалери? – сердито запитав Іван Іванович. І, не чекаючи відповіді, відправив Соню в куток.
«Чому ж “псувати”?» – думала собачка Соня, милуючись малюнками.
Їй геть не подобалося стояти в кутку.
Та в цьому кутку стояти виявилося дуже цікаво: з одного боку виднівся край моря, а з іншого – гарний луг з квітами і метеликами…
«Все-таки не даремно я малювала!» – подумала вона.
За тиждень Іван Іванович знову обклеїв кімнату новими шпалерами. Такими ж чистими та нецікавими.
Але тепер Соня знала, що десь за ними гудуть бджоли та скрекочуть коники, співають птахи та шумить море.
Як Соня вчилася читати
У квартирі Івана Івановича зберігалося дуже багато книг. Дванадцять, чи вісімнадцять, чи навіть сто. (Сто – це така цифра, до якої навіть Іван Іванович рідко долічував; а Соня вміла тільки до десяти.)
«І чого припадають пилом!» – подумала одного дня Соня і попросила хазяїна навчити її читати.
– Гаразд, – погодився Іван Іванович. – Та спершу ти повинна вивчити всі букви. В абетці їх тридцять три: А, Б, В, Г, Ґ, Д, Е і так далі. Зрозуміло?
– Ав! – вигукнула собачка Соня. – Ав! Бав! Гав! Дав! Ев! Ітакдаліев!..
– Хух! – видихнув Іван Іванович, коли Соня нарешті вивчила всі букви правильно. – А тепер, – мовив він, – спробуємо читати. Яке слово ми вивчимо першим?
– Сосиски, – запропонувала Соня.
Слово «сосиски» складається з семи букв: С, О, С, И, С, К, И. Виходить «сосиски».
– А великі сосиски чи маленькі? – запитала Соня.
– Це неважливо, – відповів хазяїн. – Повтори.
– С, О, С, И, С, К, И… Виходить «сосиски», – повторила Соня і подумала: «Як же неважливо? Навіть дуже важливо!»
– А ось слово «слон», – показав Іван Іванович. – Складається з чотирьох букв: С, Л, О, Н. Виходить « слон ».
– С, Л, О, Н, – повторила Соня і зміркувала: «Отже, великі. Якщо слон всього з чотирьох букв, а сосиски – з семи… Просто гігантські!»
Соня спробувала уявити сосиски з семи букв, та їй забракло уяви.
– А ось «кішка», – продовжував Іван Іванович. – Складається з п’яти букв: К, І, Ш, К, А… Повтори.
– Нісенітниця! – обурилася собачка Соня. – Де ж це бачено, щоб кішка була більша від слона!
– Не кішка більша від слона, а слово «кішка» більше від слова «слон», – пояснив хазяїн.
– Значить, це неправильні слова, – сказала Соня. – Якщо в «кішці» п’ять букв, то в «слонові» має бути принаймні п’ятдесят п’ять!
– Як це? – здивувався Іван Іванович.
– А так, – пояснила Соня. – Сло-сло-сло-сло– сло-сло-сло…
– Досить! – перелякано закричав Іван Іванович. Хоча слова і були неправильними, незабаром Соня навчилася читати їх цілком правильно…
Окрім одного слова. Кішка.
Соня читала замість цього: Гав! Гав! Гав!
Як Соня втратила все на світі
Одного дня Іван Іванович пішов до магазину, а Соні велів чекати його біля входу.
Сиділа Соня, сиділа, чекала, чекала і раптом подумала:
«Нащо я його тут чекаю? Якщо він увійшов через вхід, то вийти має через вихід!» – і побігла до виходу.
Сиділа вона, сиділа, чекала, чекала – а хазяїн не виходить.
«Звичайно, – зміркувала розумна Соня. – Навіщо ж він піде через вихід, якщо залишив мене біля входу?» – і побігла назад до входу.
Та Івана Івановича біля входу не було.
«Дивно, – замислилася розумна Соня. – Певно, він не знайшов мене і пішов назад до магазину!» – і побігла до магазину. Вона обнюхала всі прилавки й обгавкала всі черги, але Івана Івановича не знайшла.
– Зрозуміло, – здогадалася розумна Соня. – Певно, поки я шукаю його тут, він шукає мене біля входу!
Та біля входу знову нікого не виявилося.
«Ой-ой-ой! – занепокоїлася Соня. – Здається, Іван Іванович загубився».
Вона збентежено розгледілася і раптом побачила вивіску «Бюро знахідок».
– Даруйте, – звернулася вона до старенької, що сиділа за перегородкою. – У мене пропав хазяїн.
– Хазяїв до нас не приносять, – сказала старенька. – Ось валізи чи годинник – це інша річ. А ви годинник не губили?
– Ні, – відповіла Соня. – У мене його немає.
– Шкода, – зітхнула старенька. – Якби у вас був годинник і ви його загубили, ми б його обов’язково знайшли. А щодо хазяїна – зверніться в міліцію.
Соня вийшла з бюро страшенно засмучена і тут же побачила міліціонера: він стояв на перехресті і пронизливо свистів у свисток.
– Ав-ав, товаришу сержант, – звернулася до нього Соня, – у мене пропав хазяїн.
Міліціонер так здивувався, що навіть припинив свистіти.
– Як ім’я, по батькові, прізвище зниклого? – запитав він, дістаючи блокнот.
– Іван Іванович… – розгубилася Соня. – А прізвища я не запитувала.
– Погано, – сказав міліціонер. – А де живе – знаєте?
– Знаю! – зраділа Соня. – Ми живемо…
І тут Соня зрозуміла, що разом з хазяїном втратила все: і квартиру, і будинок, і вулицю… і все-все на світі!
– Не знаю… – прошепотіла вона, мало не плачучи. – Що ж мені робити?
– Дайте оголошення у вечірній газеті, – порадив їй міліціонер і показав будинок, в якому розташовувалася редакція.
– Що ви загубили? – запитали Соню у віконці з написом «Знайду» (поруч були ще три віконця: «Куплю», «Продам» і «Загублю»).
– Усе! – поскаржилася Соня. – Напишіть: Маленька собачка Соня загубила хазяїна Івана Івановича разом з чудовою квартирою, дванадцятиповерховий цегляний будинок, затишний дворик з квітником, дитячим майданчиком, сміттєвим баком і огорожею, під якою закопана… «Під якою закопана», – не пишіть. Мало що кому спаде на думку! – сказала Соня. – А також велику вулицю з магазином «Продукти», кіоск з морозивом, двірника Сєдова з…
– Досить! – зупинили її у віконці. – На все місця не вистачить.
Місця в газеті виявилося дуже мало, й оголошення вийшло коротесеньким:
«Загубилася маленька собачка Соня. Обіцяно велику винагороду».
Увечері Іван Іванович прибіг до редакції.
– Кому винагороду? – запитав він, роззираючись.
– Мені! – скромно сказала собачка Соня. Й отримала вдома цілу банку вишневого варення.
Соня була дуже задоволена і навіть хотіла якось загубитися ще разок… Але прізвище хазяїна і свою адресу вона вивчила напам’ять. Тому що без цього й справді можна втратити все на світі.
Як Соня перетворилася на дерево
Настала осінь. Квіти на газоні зів’яли, кішки поховалися в підвали, а у дворі з’явилися великі мокрі калюжі.
Разом з погодою зіпсувався й Іван Іванович. Він розповідав усім перехожим, що в Соні брудні лапи (через що ніхто з нею не хотів грати). Мало того, після кожної прогулянки він заганяв Соню до ванної і мив її там з шампунем. (Це така гидота, після якої страшенно щипає очі, а з рота лізе піна.)
А одного дня собачка Соня виявила, що шафка, в якій зберігалося варення, замкнута на ключ. Це так її обурило, що Соня вирішила назавжди втекти з будинку…
Увечері, коли вони гуляли з Іваном Івановичем у парку, вона втекла в найдальший куток парку. Та що робити далі, не знала.
Навкруг було холодно і тоскно.
Соня сіла під дерево та почала думати.
«Добре бути деревом, – міркувала вона. – Дерева – великі і не бояться холоду. Якби я була деревом, я б жила на вулиці й нізащо не повернулася додому».
Тут їй на ніс гепнувся мокрий і холодний жук.
– Брр! – здригнулася Соня і раптом замислилася: «А може, я перетворююсь на дерево, якщо по мені жуки повзають?»
Тут дмухнув вітер… І на голову їй опустився великий кленовий листок. За ним – другий. Третій…
«Так і є, – подумала Соня. – Я перетворююсь на дерево!»
Скоро собачка Соня була всипана листям, як маленький кущик.
Зігрівшись, вона почала мріяти про те, як виросте велика-превелика: як береза, чи дуб, чи ще щось.
«Цікаво, яким я деревом виросту? – думала вона. – От якби їстівним: наприклад, яблунею чи краще вишнею… Буду сама з себе рвати вишні та їсти. А схочу – наварю собі ціле відро варення і теж їстиму досхочу!»
Тут Соня уявила, що вона – велика красива вишня, а внизу під нею стоїть маленький Іван Іванович і каже:
«Соня, – каже він, – дай мені трішки вишень». – «Не дам, – відповість йому вона. – Ти нащо ховав від мене варення в шафі?!»
– Со-ня!.. Со-ня! – почулося неподалік.
«Ага! – подумала Соня. – Вишень захотілося… От якби в мене ще пара гілок з сосисками виросла!»
Невдовзі серед дерев з’явився Іван Іванович. Такий сумний, що Соні навіть стало шкода його.
«Цікаво, упізнає він мене чи ні?» – загадувалася вона і раптом за два кроки від себе побачила бридку ворону, що підозріло позирала в її бік.
Соня терпіти не могла ворон – із жахом уявила, як ця ворона сяде їй на голову або навіть зів’є на ній гніздечко, а потім почне дзьобати її сосиски…
– Киш! – замахала гілками Соня. І з великого вишнево-сосискового дерева перетворилася на маленьку тремтячу собачку.
За вікном кружляли перші великі сніжинки.
Соня лежала, притиснувшись до теплої батареї, і думала: про приморозки, оголошені по радіо, про кішок, які люблять лазити по стовбурах, і про те, що деревам доводиться спати стоячи… Та все-таки їй чомусь було дуже шкода, що вона так і не змогла стати справжнім деревом.
У батареї тихесенько, по-весняному, дзюрчала вода.
«Певно, просто погода така… не сезон, – подумала собачка Соня, засинаючи. – Ну нічого… Почекаємо до весни!»
А що було потім?
Читати книги Соні дуже подобалося.
Та дуже не подобалося їй, що всі книги закінчуються однаково: Кінець.
– А що було потім? – запитувала Соня. – Коли вовкові розпороли черево і Червона Шапочка з бабусею вибралися звідти живі та здорові?
– Потім?.. – замислювався хазяїн. – Певно, бабуся зшила їй вовчу шубу.
– А потім?
– А потім… – морщив Іван Іванович лоба, – потім Червона Шапочка одружилася з принцом, і вони жили довго й щасливо.
– А потім?
– Не знаю. Відчепися! – гнівався Іван Іванович. – Нічого потім не було!
Соня ображено йшла у свій куток і думала.
«Як же так, – думала вона. – Не може бути, щоб потім нічого-нічого не було! Адже щось потім та було?!»
Одного дня, риючись в Івана Івановича в письмовому столі (це найцікавіше місце на світі, за винятком холодильника), Соня знайшла велику червону теку, на якій було написано:
«Дурненька собачка Соня, або Правила доброго тону для маленьких собачок»
– Невже це про мене? – здивувалася вона. – Тільки чому ж – дурненька? – образилася Соня.
Вона закреслила слово «дурненька», написала – «розумна» – і сіла читати оповідання.
Останнє оповідання чомусь виявилося недописаним.
– А що було потім? – запитала Соня, коли Іван Іванович повернувся додому.
– Потім?.. – замислився той. – Потім собачка Соня зайняла перше місце на конкурсі «Міс Дворняжка» й отримала золоту шоколадну медаль.
– Це добре! – зраділа Соня. – А потім?
– А потім у неї з’явилися цуценята: двоє чорних, двоє білих і одне руде.
– Ой, як цікаво! Ну а потім?
– А потім… хазяїн так розсердився, що вона без дозволу лазить у його стіл і чіпляється до нього з безглуздими питаннями, що взяв велику…
– Ні! – закричала розумна собачка Соня. – Не було такого потім. Усе. Кінець.
– Ну ось і чудово! – сказав задоволений Іван Іванович. І, присунувшись до письмового столу, закінчив останнє оповідання так:
Кінець
– А що було потім? – запитала розумна собачка Соня з-попід дивана.
