Було колись місто, що звалося Нукім. Назва нам відома, а от де воно знаходилося – цього ніхто не знає.
У Нукімі було страх як холодно – за рік дві зими і лише одне літо.
І от якось вийшли люди на вулиці та пішли, галасуючи, до кількох радників міста і почали кричати:
– У цьому місті жити більше неможливо, – замерзаємо, люди добрі, замерзаємо! Треба йти до царя! Підіть і скажіть від нашого імені – нехай зробить так, щоб у нас було два літа і одна зима, інакше ми тут не залишимося.
– Воля народу священна, – сказали радники міста, найрозумніші з городян.
Поміркувавши, вони вирішили – треба негайно йти до царя.
А щоб задобрити царя – піднести йому у подарунок від жителів Нукім торбу із золотом.
Знайшли вони довжелезну жердину, загострили її так, що вона стала схожа на спис, прив’язали торбу до вістря і, прокричавши: “Гей, царю, де ти, ми йдемо до тебе!” – вирушили у дорогу.
От проходять ці посланці повз містечко, бачать: крамар продає якісь червоні штуки, схожі на язики полум’я.
Подивилися посланці на це диво, наче зачаровані, і питають у крамаря:
– Що це ти продаєш, братику?
Той відповідає:
– Перець.
В житті не бачили вони перцю і не чули цього слова.
– Чи їдять його? – запитують у крамаря.
Той відповідає:
– Їдять, авжеж.
– Тоді зваж нам трохи.
Відкусив старший посланець шматочок перцю, обпік собі рота, та так, що з очей потекли сльози, кинув перець другому, той покуштував і теж ледь не задихнувся, кинув третьому, і той покуштував.
Кинули посланці перець і, проклинаючи крамаря, не знаючи, як остудити обпечені роти, із заплаканими очима, пішли далі.
От ідуть вони повз наступне містечко, бачать: стоять перед крамарем пласкі кошики, а в них – купки невідомо чого.
– Що це ти продаєш, братику? – запитують.
– Виноград, – відповідає крамар.
В житті не бачили вони винограду і не чули цього слова.
– Чи їдять його? – запитують.
– Авжеж! – відповідає крамар.
– Ну, зваж нам трохи.
Розплатилися, з’їли посланці виноград – смакота!
І благословляючи крамаря, облизуючись, пішли далі.
Проходять вони повз наступне містечко – бачать: крамар торгує шматочками чогось білого.
– Що це ти продаєш?
– Цукор.
– Цукор?.. Не бачили, не чули… Чи їдять його?
– Ще й як!
– Ну то зваж нам трохи.
Розплатилися, похрумали увесь цей цукор – смакота!
Йшли, йшли посланці своєю дорогою, непомітно настала ніч, зупинилися вони, встромили списа в землю, а самі вляглися навколо нього і згодом поснули. Про золото ніхто й не подумав: хіба таке можливо, щоб злодій заліз на верхівку списа і забрав прив’язану до нього торбу?
Як на гріх, ішов вночі попри це місце подорожній, побачив навколо встромленої жердини кількох сплячих людей, подивився вгору – на вістрі щось висить.
Висмикнув жердину, зазирнув у торбу – а в ній золото.
Пересипав подорожній золото до своєї сумки.
Натомість, насипав у торбу піску з камінцями, прив’язав її до вістря, встромив жердину в землю – і зник.
Вранці розумники міста Нукім встали і знову вирушили в дорогу. Питаючи зустрічних, чи правильно вони йдуть, дійшли нарешті до столиці.
Сіли вони біля міських воріт відпочити та й порахувати, скільки вони витратили грошей.
Старший посланець і каже:
– Червона річ, яку ми куштували й передавали один одному, – один срібник, річ, яку сам бог створив, а ми взяли та з’їли – один срібник, а те, що було біліше за сніг і солодше за материнське молоко, – два срібники…
Підрахували, витрачені гроші розділили порівну між собою і пішли до воріт палацу.
Варта негайно повідомила придворним, а придворні повідомили царю, що з міста Нукім прийшли посланці. І наказав цар покликати їх.
Підійшли посланці до царя, вклонилися. Старший простягає йому торбу й каже:
– Многії літа тобі, царю! Ми, посланці від мешканців міста Нукім, прийшли до тебе з проханням, і принесли тобі у дарунок оцю торбу з золотом.
У нашому місті дуже холодно – на рік дві зими і лише одне літо. Якщо ти не зробиш так, щоб у нас було два літа і одна зима, то знай – у нашому місті ми не залишимося!
Решта посланців закивали головами, підтверджуючи слова старшого.
А царський скарбник, який прийняв торбу, нахилився до царя і пошепки сказав йому на вухо, що в торбі замість золота пісок і камінці.
Замислився цар: чи навмисне принесли ці люди замість золота пісок і камінці, чи з невеликого свого розуму?
І щоб випробувати їх, наказав він поставити перед ними тацю, повну чорних слив, перемішаних із чорними жучками.
Посланці з жадібністю накинулися на тацю, старший і каже:
– Братики, з’їмо спочатку ті, що з ніжками, бо розбіжаться, а безногі і без того будуть наші.
Побачив цар міру їхнього розуму і, звернувшись до них, сказав:
– Повертайтеся додому, а поки дійдете, там якраз ще одне літо настане.
– Живи вічно, царю! – сказали розумникі міста Нукім і веселі-щасливі повернулися додому.
