Жив якийсь селянин, на ім’я Талбей, він мав дружину та двох синів. Біля воріт його подвір’я лежав великий камінь. Щоразу, коли він проходив повз камінь, він чув одне і те саме питання: «Гей, хазяїне, чого ти бажаєш, щасливу молодість чи щасливу старість?».
Довго він думав, як відповісти на це загадкове запитання. Одного разу він пішов до одного мудрого старця, який жив у тому селі й сказав йому:
— Щоразу, проходячи повз камінь біля воріт, я чую одне і те саме запитання: «Чого бажаєш, щасливу молодість чи щасливу старість?». Я довго думав про це, але не знаю що сказати.
Старий відповів:
— Попроси в нього щасливу старість, якою б не була молодість.
Коли селянин проходив біля каменю, він знову почув:
— «Гей, хазяїне, чого бажаєш, щасливої молодості чи щасливої старості?»
— Якою б не була моя молодість, хай моя старість буде щасливою,— сказав бідний селянин.
Незабаром одне нещастя за другим настигли Талбея: померли мати і батько, худоба загинула від хвороби «самарлик», а потім блискавка спалила хату. Подружжя ледве врятувалося і встигло витягнути дітей — усе майно згоріло.
Талбей не знав, що йому робити, де схилити голову. Нічого іншого не залишалося йому, як шукати роботу, щоб прогодувати себе та сім’ю. Взяв він дружину, дітей і поплентався куди очі дивляться.
Ходив він, питав про роботу, але все було марно. І ось одного разу він зустрів якихось молодих людей.
Вони стали придивлятися до гарної дружини Талбея, раптом схопили її і забрали з собою.
Вбитий горем Талбей рушив далі з дітьми. Дійшов він до річки, розшукав брід, одну дитину залишив під деревом, а другу переніс на другий берег. Потім він повернувся і взяв залишену дитину. Але коли дійшов до середини річки, побачив, як на дитину, яку він встиг перенести раніше, накинувся вовк, схопив і забрав.
— Горе мені! — вигукнув Талбей і кинувся навздогін за хижаком, але тут у нього з рук вислизнула друга дитина, і швидка течія річки одразу ж її забрала.
Потемніло в очах у Талбея, насилу вийшовши на берег, він упав на землю.
Щойно отямившись, він у розпачі схопив камінь і почав бити себе по голові, щоб покінчити з життям. В цей час до річки під’їхав вершник. Він зіскочив з коня, підбіг до Талбея, відібрав камінь, обмив закривавлену голову та обличчя Талбея і співчутливо спитав:
— Що з тобою? Що трапилося?
Прийшовши до тями, Талбей розповів йому про всі невдачі і про щойно пережите горе.
— Так, погані твої справи! — погодився вершник.— Але все-таки не треба розбивати собі голову. Це недостойно чоловіка. Не можна падати духом. Доля ще може обернутися до тебе лицем.
Підбадьоривши Талбея, він скочив на коня і помчав. Талбей із зусиллям встав і пішов дорогою. Незабаром він прийшов у місто, де найнявся до купця прибирати крамницю. Талбей був грамотний, але приховав це від господаря, а той ні про що не питав.
Одного разу прикажчик, який працював у крамниці купця, помилився в рахунках. Талбей помітив прорахунок, сказав про це господареві. Купець перевірив, переконався, що прикажчик помилився, прогнав недбайливого продавця, а на його місце поставив Талбея.
Пройшов деякий час. Купець почав перевіряти дохід своїх крамниць, яких у нього було чимало. Виявилося, що всі крамниці були в збитку, тільки крамничка, де торгував Талбей, дала великий прибуток.
— Він добре торгує! – сказав купець і підвищив Талбея на посаді.
Настав час купцю знову перевіряти свої крамниці, і знову Талбей мав великий прибуток.
Здогадався купець, що Талбей грамотний і водночас чесний. Відчувши довіру, купець зробив його керуючим над усіма своїми крамницями.
Цей купець не мав дітей; звикнувши до Талбея, він усиновив його. Талбей став власником половини всього майна купця, але це його не втішало,— пережите горе було сильніше.
Саме тоді помер цар тієї країни. Перед смертю він скликав друзів, військових і вищих чиновників, щоб повідомити їм свою останню волю.
Після моєї смерті,— сказав цар,—зберіть увесь народ на площі і випустіть трьох моїх ручних голубів. Вони виберуть того, хто зможе царювати після мене. Один із голубів опуститься йому на голову, інші – на плечі.
Коли цар помер, його друзі сповістили народ про те, щоб усі прийшли на палацову площу для обрання нового царя. У призначений час народ зібрався. Та Талбей не прийшов.
— Досить там і без мене людей,— сказав він.
Ось увесь народ зібрався на площі, і друзі померлого царя випустили з царського голубника трьох птахів. Голуби почали кружляти над натовпом, літали довго, але нікого не вибрали і повернулися назад.
Тоді друзі померлого царя вирішили:
— Нехай знову зберуться люди, але цього разу всі до одного, щоб удома не залишилася жодна людина, здатна підняти ціпок і вдарити собаку!
Купець, який був на зборах, вирішив, що наступного разу він візьме із собою і прийомного сина.
Коли настав призначений день, він сказав Талбею:
— Цього разу ти підеш зі мною. Побачиш, як виконуватимуть волю покійного царя.
Талбей став заперечувати:
— Я став крамарем, про що мені ще мріяти?
Купець наполіг на своєму, і Талбей пішов з ним на площу.
Знову випустили голубів. Вони покружляли над натовпом, і раптом один із них сів на Талбеєву голову, а два інших — на плечі. Натовп підняв Талбея на руки. Його звели на царський престол, він став правити країною мудро та дбайливо.
У тому ж місті жила жінка, яка постійно плакала та сумувала. Одного разу її знайомі пішли до царя, просили його допомогти її горю і якось полегшити скорботу жінки.
— Приведіть її до мене,— сказав Талбей.
Сусіди повідомили, що цар кличе її. Але вона не пішла.
Знайомі жінки повернулися до царя та повідомили, що вона не хоче йти. Цар послав за нею трьох воїнів і наказав, щоб вони привели її. Жінка відмовилася прийти до царя. Воїни вирішили забрати її силоміць, але за неї заступилися сусіди:
— Ця жінка перенесла багато горя. Вона дуже нещасна, тому й журиться. Не чіпайте її, бо серце не витримає!
Тоді старший воїн сказав:
— Нехай вона розповість нам про свої біди, а ми передамо її скарги цареві. Йому видніше, як їй допомогти і чи варта вона цього.
Після її розповіді два воїни, на очах яких виступили сльози, кинулися до неї і почали її обіймати. В цей час повернувся чоловік цієї жінки. Він побачив, що його дружину обіймають і цілують якісь молоді воїни. Обурений їхнім вчинком, але, побоюючись зіткнення зі озброєними людьми, він поспішив до царя зі скаргою. Той послав свою варту, наказавши привести жінку і воїнів, що завинили.
Коли всі з’явилися, цар сказав жінці:
— Казали, що ти весь час журишся, а виявляється, ти надумала обійматися з молодими людьми?
— Я сумувала тому, що нещастя ходило до сьогодні по моїх п’ятах,— відповіла жінка.— А юнаки обіймали мене, дізнавшись, що я їхня рідна мати.
Тут Талбей упізнав у виснаженій жінці свою дружину, велів відвести її до палацу, а юнаків попросив розповісти, як склалося їхнє життя.
— Ми ще були малюками,— сказав старший брат,— коли згорів наш будинок, і ми обоє разом із батьком і матір’ю йшли кудись дорогою. Раптом на нас напали якісь люди, викрали матір, образили батька. Ображені, нещасні, ми дійшли до річки. Батько, знайшовши брід, переніс мене на інший берег, але коли він пішов за молодшим братом і дійшов до середини ріки, підбіг вовк, схопив мене і почав тікати. Побачивши це, батько кинувся рятувати мене, але спіткнувся і випустив із рук мого брата, і того забрала річка. Вовка ж на моє щастя побачив пастух. Влучним пострілом він убив вовка і врятував моє життя. Пастух узяв мене до себе та виховав. Коли я виріс, мене прийняли до царського війська, і я потрапив до одного загону з братом.
Молодшого брата течія річки винесла до гусей, що належали мірошнику. Брат встиг ухопитися за одну гуску, а решта забили крилами і почали гелготати. Прибіг мірошник, врятував брата і залишив у своїй сім’ї. Потім, як я вже казав, відбулася наша зустріч. Ми потоваришували, а коли розповіли один одному про те, що нам довелося випробувати, то дізналися, що ми брати.
Схвильований та зворушений Талбей відразу розповів народу про все, що сам пережив.
Ось як дісталася Талбею та його дружині щаслива старість.
Поки я не поїду і не побачу на власні очі, як живуть і поживають Талбей і його родина, нехай ні в кого з вас не заболить ні серце, ні голова.
