Мрія кота Орленька
Нічним небом ліниво прогулювався до блиску начищений півмісяць. Вітер віяв знизу вгору. Видно, хотів роздмухати зірки, але це йому ніяк не вдавалося.
Кіт Орленько міцно спав у своєму лісовому будиночку під високою сосною. Нехай вас не дивує прізвище кота: у цих місцях, досить незвичайних і зовсім чарівних, усі коти носили і носять прізвища своїх господарів. І хоча кіт давно вже жив самостійним лісовим життям, прізвище своє він змінювати не хотів.
Йому снилося тепле домашнє дитинство, діти, з якими він полюбляв гратися, добрий дідусь Яким, котрий після кожної риболовлі ділився з ним рибою.
Раптом у віконце постукали.
– Ну хто там іще?! – невдоволено крізь сон пробурчав кіт Орленько.
– У-у, це я! – відповів глухуватий голос.
– А, Пилипко! – кіт упізнав свого давнього друга пугача. – Ти чого так пізно?
– У-у, хі-іба це-е пізно? Гайда політаємо! – запропонував Пилипко.
– Давай краще вранці, – позіхнув кіт.
– У-уранці все небо зайняте. Там тобі й птахи, і літаки…
Кіт знехотя встав і впустив пугача в будиночок.
– Ну-у що, політаємо?! – нетерпляче запитав той іще раз.
– Гаразд, – погодився кіт Орленько. – Тільки недовго.
Вони вийшли на галявину. Пилипко змахнув крилами, сказав «у-у!» і відірвався від землі. Кіт Орленько набрав більше повітря, напружився, потім рвонув із місця, розбігся і злетів, широко розставивши всі чотири лапи.
– Куди полетимо? – запитав Пилипко.
– Давай до старого села, до Киселівки! – Орленько наздогнав пугача і летів праворуч від нього.
– Все-е тебе ту-уди тягне! – похитав головою пугач.
– Там пройшло моє дитинство, – задумливо мовив кіт.
Вони летіли вже досить високо – вище найвищих сосон. Унизу проносилися галявини та чагарники, ведмежий малинник і яр, а попереду завидніло село, в якому колись виріс кіт Орленько.
– При-иземлятися будемо? – запитав пугач.
– Звичайно, будемо, – зітхнув кіт. – Я вже втомився.
Вони приземлилися за околицею. Десь самотньо загавкав собака, але йому ніхто не відповів.
– Ти знаєш, Пилипку, про що я зараз мрію? – Кіт Орленько задумливо дивився в небо.
– У-у! – пугач заперечливо похитав головою.
– Хочу зібрати здібних кошенят і навчити їх літати. Відкрити школу котоповітроплавання…
– Спра-авді?! – здивувався пугач. – Тільки б вони не заходилися хуліганити в небі!
Кіт Орленько помацав лапою свої довгі вуса.
– Перед першим польотом, – сказав він, – кошенята пообіцяють поводитися в небі добре й не ображати птахів.
– Ну-у… – спроквола озвався пугач. – А може, вони і не захочуть літа-ати?!
Кіт Орленько почухав за вухом.
– Я ж уже не молодий, а крім мене ніхто не знає таємниці котоповітроплавання… Гаразд, полетимо назад, а то щось спати захотілося.
Старий рудий пес, який страждав безсонням, провів здивованим поглядом дві постаті, що летіли по небу, одна з яких дуже нагадувала йому кота, який жив у його дворі та зник вже багато років тому. Пес підвівся, побрязкав ланцюгом, обійшов кілька разів навколо своєї тісної будки, жалібно гавкнув і задивився на яскравий півмісяць.
Втілення мрії. Перший урок
Кіт Орленько прокинувся до полудня. Потягнувся, позіхнув, подивився на годинник із зозулею і з прикрістю сказав: «Ай-яй-яй!» Відпив із глечика молока і згадав нічну розмову з пугачем.
«Так, – думав кіт, – треба обов’язково відкрити школу котоповітроплавання! Адже кожне кошеня в дитинстві мріє навчитися літати. І куди тільки ці мрії йдуть, коли кошеня перетворюється на дорослого кота і коли звичайний дах замінює йому ціле небо з усіма зірками та хмарами?!»
Погода стояла льотна, сонячна. Вітер ганяв над лісом малесеньку хмарку, що намагалася зачепитись за верхівку якоїсь сосни або застрягнути в кронах дерев. Кіт Орленько із цікавістю спостерігав за цією грою, потім згадав про свої справи, вийшов на злітну стежку, рівну і пряму, як шкільна лінійка, розбігся і злетів у літнє світло-блакитне небо. Внизу залишились і хмарка, і вітер, який ганяв її, і ліс, і галявина з будиночком кота і злітною стежкою.
Кіт Орленько здіймався все вище й вище. Зупинившись, аби перевести дух, він із цікавістю подивився вниз. Він із цікавістю дивився на землю щоразу, завмерши високо в небі. І щоразу дивувався: варто піднятися високо-високо – і відразу видно, як округляється земля, а якщо піднятися до зірок (так думав кіт Орленько), то вона взагалі буде схожа на м’ячик.
Поруч співав-заливався знайомий жайворонок. Кіт послухав його кілька хвилин і полетів до найближчого села. Попереду в нього було багато роботи: він хотів облетіти за один день усі села та хутірці навколо лісу, зустрітися зі знайомими та незнайомими котами і поговорити з ними про відкриття школи котоповітроплавання. Першої школи не тільки в їхньому лісі, а й в усьому котячому світі.
Спочатку він зайшов у гості до родини сибірських котів Петренків. Кіт Петренко уважно вислухав Орленька і пообіцяв прислати до школи своє молодше кошеня.
Кіт Орленько літав із села в село і всюди знаходив багато котів і кішок, які мріяли навчити літати своїх дітей. Тільки в сім’ї чорних котів Єжових йому сказали, що скоріше віддадуть своїх кошенят на плавання, ніж до його школи.
Увечері він приземлився на рідній галявині та, хитаючись від утоми, увійшов до будиночка. Уклався в ліжко і з головою накрився картатим пледом. Але не встиг він навіть задрімати, як у двері постукали.
– Ну хто там?! – з-під пледа запитав кіт.
– У-у, я-а! – відповів пугач на ім’я Пилипко.
Кіт вибрався з-під пледа і відчинив двері.
– Гайда політаємо! – зайшовши до кімнати, запропонував Пилипко.
– Я сьогодні тільки те й робив, що літав, – жалібним голосом сказав кіт Орленько. – Усі навколишні села облетів!
– Шкода… – засмутився Пилипко. – Ти ж знаєш, що краще літати вночі. Політали б разом…
– Пилипку, вночі всі пристойні коти відпочивають, а сьогодні я літав саме до них. Усе-таки відкриваю школу котоповітроплавання. Допоможеш?
– Зви-ича-айно, з ні-ічних польотів, – погодився пугач.
Вони присіли за столик. Пугач попросив чаю, але в кота чаю не було.
– Може, молочка вип’єш? – запитав кіт.
– Ну-у давай, – погодився Пилипко.
Вони сиділи і говорили про майбутню школу та майбутніх учнів.
Раптом пугач згадав, що кіт цілий день літав, а сам він цілий день спав. Йому стало незручно. Він попросив вибачення і полетів додому.
Кіт із радістю загасив свічку й знову заліз під свій улюблений картатий плед.
Наступного ранку кота розбудив тихий, але наполегливий стукіт у двері. Вийшовши з будиночка, він побачив на галявині півсотні кошенят: чорних і рудих, білих і сірих, сіамських і зовсім кольорових. Усі вони прийшли вчитися літати і з нетерпінням чекали, коли ж почнуться уроки в школі котоповітроплавання.
Кіт Орленько дуже розхвилювався. Він стояв на ґанку і хотів щось сказати своїм майбутнім учням, сказати щось необхідне і дуже важливе. Але в голові дзвеніла пісня знайомого жайворонка, пісня радості й щастя, що заважала зосередитись і знайти потрібні слова.
– Любі учні! – нарешті заговорив він. – Із сьогоднішнього дня у вас починається нове цікаве життя. Ви будете першими котами, які зможуть ширяти високо в небі, літати, а не ходити один до одного в гості, котами, для яких слово «собака» нічого не означатиме, хоч як би голосно він гавкав і хоч як би швидко бігав. Ви зможете насолоджуватися співом птахів, свіжим повітрям, теплим вітром. Ви опануєте велику таємницю повітроплавання без крил, але ви маєте пам’ятати, що знання цієї таємниці ніколи не мусить шкодити ані птахам, ані іншим котам. Перед першим польотом ви дасте обіцянку поводитися в небі добре й ніколи не ображати птахів, а того, хто порушить цю обіцянку, буде вигнано з нашої школи. Чекаю вас завтра на перше заняття.
Кошенята розійшлися. Галявина спорожніла, а кіт Орленько усе ще стояв на ґанку Він дивився на злітну стежку і думав про те, як легко здійснилася його мрія.
Потім він узяв граблі та згріб із галявини і злітної стежки всі гілки та листя. Навіть шишки зібрав і відніс убік. Виніс із будиночка дощечку, написав на ній великими літерами «КІШКОДРОМ» і прив’язав мотузочкою до стовбура сосни, що росла на краю галявини.
* * *
Перший урок котоповітроплавання почався несподівано. Учитель розбігся по злітній стежці, злетів, розвернувся над соснами і хотів приземлитися просто на ґанок свого будиночка, але промахнувся і врізався в двері. Двері, звичайно, одразу ж відчинилась, і він залетів усередину. Знову вийшов на ґанок він хвилин через п’ять.
– Любі кошенята! – сказав кіт Орленько. – Розсідайтеся зручніше на галявинці, і я зараз розповім вам про те, що необхідно знати і вміти кожному кошеняті, яке хоче навчитися літати.
Гамір затих. Кошенята розсілися на траві й нашорошили вушка. А кіт Орленько розповідав їм про літаки та повітряні кулі, про кульові блискавки та нельотну погоду і, звичайно, про птахів, без яких небо й уявити неможливо. Він розповідав усе те, про що з такою цікавістю дізнавався від свого друга – молодшого сина Орленька – іще років десять тому. Петрик Орленько мріяв стати льотчиком і читав усі книги, в яких розповідалося про історію повітроплавання, а потім, аби не забути, він переказував прочитане коту. А кіт усе мотав на вус. Був він тоді ще кошеням і відзначався хорошою пам’яттю.
– І ще дуже важливо для кожного кошеняти, – вів далі вчитель, – бути сильним і витривалим. Тому кожне заняття ми починатимемо з фіззарядки.
– А навіщо фіззарядка? – запитало руде кошеня.
– Щоб злетіти, треба мати дуже сильні лапи, – пояснював кіт Орленько, – і взагалі, щоб літати, треба мати дуже міцне здоров’я, а здоров’я зміцнюється спортом.
– А які птахи добре ловляться в небі? – запитала молоденька сіамська кішечка.
– Птахів узагалі не можна ловити! – обурився вчитель. – Хіба я вам учора не говорив?!
– Говорили, говорили! – вигукнули кілька кошенят.
– Ну тоді мені тут нема чого робити! Навіщо вчитися літати, якщо навіть нікчемним горобцем не можна буде поснідати! – сіамська кішечка встала і пішла з галявини, високо задерши хвіст.
– Ми маємо жити в мирі з птахами. – Кіт Орленько серйозно подивився на кошенят. – Вони – господарі неба, а ми – гості. Пам’ятайте, що в небі сховатися ніде, і навіть кілька горобців там можуть виявитися сильнішими за кота. А тепер я вам поясню найпростіші речі. Для того щоб літати, треба мати кішкодром і злітну стежку. Галявина, де ви сидите, і називається кішкодромом, а оця стежка від будинку через галявину до лісу називається злітною. Вона має бути рівною і прямою, щоб ви могли добре розбігтися. Усім зрозуміло?
– Так, – закивали кошенята мордочками.
– А зараз займемося бігом. Хто перший пробіжить десять кіл навколо галявинки, отримає першу «п’ятірку».
Кошенята зірвалися з місць і, відштовхуючи одне одного, кинулися наввипередки. Попереду відразу опинилися п’ятеро кошенят. Решта розтягнулися по всьому колу. Учитель уважно спостерігав за учнями, стоячи на ґанку свого будиночка. Першим уроком він був задоволений. Тільки було шкода невдалого показового польоту і боліла голова, якою він відчинив двері.
– Я перший!!! – до ґанку підбіг захеканий чорний котик із білими вушками. Позаду нього зупинилися ще четверо.
– Молодці! – похвалив їх учитель. – Усім п’ятьом по «п’ятірці». Як тебе звати? – запитав він біловухого.
– Сидоренко, – відповів котик.
– Почекай хвилиночку! – учитель зайшов до будиночка й виніс товстий зошит. – Сюди я записуватиму ваші оцінки. Так… Сидоренко – «п’ятірка». А вас як звуть?
– Петренко, – відповів сіренький.
– Моськін, – гордо мовив білий у бурих плямах.
– Лапкін, – сказав найменший котик.
– Чекайте-чекайте! – зупинив їх учитель, не встигаючи записувати прізвища та оцінки в зошит. Нарешті він зітхнув і запитливо подивився на п’ятого.
– Васько… – сором’язливо відрекомендувався той.
Кошенята з подивом подивилися на Васька.
– А ти звідки? – запитав його Лапкін.
– Із Компотівки…
Кіт Орленько задумливо звів пухнасті брови – про таке село він ніколи не чув.
– А далеко твоя Компотівка звідси? – запитав він котика.
– Напевно, – відповів Васько, – я вже три місяці мандрую…
Тепер четверо кошенят подивилися на Васька із захопленням і повагою.
– Значить, – сказав учитель, – ти хочеш навчитися літати, щоб мандрувати?
– Так, – зізнався котик. – Це ж так цікаво. За ці три місяці я так багато нового побачив! Я, якби не мандрував, ніколи б не почув про вашу школу.
– Молодець. Але все-таки треба тебе записати на прізвище господарів, як усіх.
– Прасків? – запитав котик.
– Це прізвище твоїх господарів? – усміхнувся кіт Орленько.
– Так, – кивнув Васько.
– Так і запишемо: Васько Прасків із Компотівки… А де ж ти живеш зараз?
– У Киселівці, у знайомих собак у будці.
– У собак?! – вигукнув вражений Моськін.
– Сміливий котик! – схвально кивнув учитель. – Тільки будь обережнішим: собаки, як коти, бувають погані, бувають хороші. Якщо хочеш, можеш жити в мене.
– Дякую… – зніяковів котик. – Я з їхнім цуциком дружу… Вони образяться…
– Ну гаразд, живи там, де тобі краще, – заспокоїв його вчитель. – На сьогодні урок закінчено. Приходьте завтра. До побачення!
Перші успіхи. Васько Прасків і Рудько
На наступний урок кошенят прийшло менше. Потім їх стало ще менше, і через тиждень залишилось у кота Орленька тільки вісім учнів. Можливо, батьки перестали відпускати їх до школи, можливо, самі кошенята злякалися труднощів. Учитель спочатку дуже засмутивсь, але, бачачи, яких успіхів домоглися учні, що лишилися, заспокоївся.
– Як визначити, куди дме вітер? – питав він учнів.
– Туди, куди птахи летять, – відповідав Лапкін.
– Неправильно, – говорив учитель. – Треба злетіти і подивитися на найближче село. Вітер дме в той бік, в який летить дим із димарів. А яка погода вважається нельотною для котів? Петренко, відповідай.
Учитель вичікувально дивився на сіренького котика.
– Ну, там… дощ, гроза, сніговиця, заметіль… град… землетрус.
– Правильно. А як дізнатися, що буде дощ? – запитав кіт Орленько.
– По ластівках, – відповів Васько. – Перед дощем вони літають низько над землею.
– Молодці! – учитель був дуже задоволений. – Я думаю, що можна починати літати.
– Ура!!! – закричали кошенята.
* * *
Наступний день був льотним. Кошенята урочисто пообіцяли поводитися в небі добре й не ображати птахів.
– Сьогодні, – заявив кіт Орленько своїм учням, – ми будемо вчитися злітати. Для цього треба стати на злітну стежку, швидко-швидко розбігтись і, тільки-но відчуєте, що вуха самі притиснулися до маківки, зробити глибокий вдих, підстрибнути вгору і розставити лапи в сторони. Зрозуміло?
– Ага, зрозуміло, – відповів за всіх Петренко.
– Ну давай, Петренко, спробуй! – запропонував учитель.
Сіренький котик вийшов на злітну стежку, на хвилинку зупинився, потім так рвонув із місця, що аж повітря засвистіло. Він пробіг усю стежку і врізався в ялинку, яка росла по інший бік галявини. З ялинки відразу обсипались усі голки. Увесь зелений від ялинкових голок, котик повернувся до початку стежки, сором’язливо ховаючи очі.
– Нічого, нічого! Ти просто забув підстрибнути, – учитель підійшов до котика і почав висмикувати з нього голки.
– У мене вийде! – насупившись, пробубонів Петренко.
– Звичайно, вийде! – підтвердив учитель. – А тепер Прасків.
Васько вийшов на стежку, розбігся і несподівано для всіх злетів. Він пролетів над невисокими ялинками і з тріском упав у малинник. Повернувся на галявину подряпаний, але страшенно задоволений.
– Дуже добре! – радів за нього вчитель.
Цього дня більше ніхто не злетів. Погода зіпсувалася. Налетів вітер, небо затягло хмарами і почав накрапати холодний дощ. Кіт Орленько закінчив урок, попрощався з учнями і пішов до свого будиночка сушитися.
Дощ ішов кілька днів. Учні не приходили, і коту Орленьку було нудно. Він тільки один раз вийшов із будиночка – сходив до Киселівки по молоко. Тепер він сидів біля вікна, попивав підігріте на грубці молочко і дивився на мокнучу галявину, чекаючи, коли ж нарешті скінчиться дощ і прийдуть його учні. Але дощ не закінчувавсь, а учні не приходили.
Васько Прасків у цей час відігрівався в собачій будці в Киселівці, лежачи пліч-о-пліч зі своїм другом – цуциком Рудьком.
Будка була тепла, знизу застелена соломою, а зверху вкрита черепицею – як справжній людський будинок. Черепиця з’явилася зовсім недавно. Дядько Федір, господар Рудька, вчив свого сина будівельної справи, і для початку хлопчик укрив черепицею собачу будку та пташник.
– Брешеш ти все! – весело говорив Рудько Васькові, який розповідав про школу котоповітроплавання.
– Ні, не брешу! – говорив Васько. – Я сам уже літав. Злетів і яа-а-ак полетів!
Рудько, абсолютно рудий цуцик, в якого навіть очі були рудими, знову розсміявся.
– Почекай, ось дощ закінчиться, я тобі покажу! – образився Васько.
– А що, під дощем боїшся? – хихикнув цуцик.
– Дощ – це нельотна погода, – пояснив котик.
– Ну-ну, космонавт! – Рудько не на жарт розвеселився, а Васько все більше й більше ображався. Звичайно, будь-кому було б прикро, якби він говорив правду, а йому не вірили.
Несподівано крізь хмари виглянуло сонечко. Дощ ущух, і стало ясно.
– Ну давай, вилітай! – Рудько вистрибнув із будки й уважно подивився на небо. – Погода вже льотна!
Васько пройшовся по мокрій землі й озирнувся навсібіч.
– Мені потрібна злітна стежка, – сказав він Рудькові.
– А де я тобі її візьму?! – здивувався цуцик.
– Гаразд, спробую по цій. – Васько підійшов до будинку, зупинився на доріжці, що вела до воріт, розбігся і підстрибнув.
– Ух ти!!! – вирвалось у цуцика, коли він побачив, як котик перелетів високі зелені ворота.
Потім пролунав брязкіт заліза, а ще через хвилину у двір вповз Васько, наполовину пофарбований у коричневий колір.
– Ти чого? – злякався цуцик.
– А! – махнув лапою котик. – Там іще одні ворота були, пофарбовані, ось я в них і врізався…
– Молодець! – захоплено сказав Рудько. – Ти так красиво злетів! От би й мені навчитися літати!
– Ні, ти не зможеш! – впевнено сказав Васько. – Якби ти був кошеням, а так…
Цуцик ображено подивився на друга, але промовчав.
* * *
Пройшли дощі, й на кішкодромі знову почались уроки котоповітроплавання. З восьми учнів кота Орленька тільки Моськін ніяк не міг злетіти. Він уже метрів на десять подовжив злітну стежку, зламавши кілька кущів ліщини і ялинку в кінці стежки. Рештою кошенят учитель був задоволений: злітали вони непогано, а деякі навчилися вже і приземлятися. Щоправда, тепер гілки на багатьох деревах навколо галявини були поламані, а листя і голки осипались, але це не дуже засмучувало кота Орленька. Головне те, що росла талановита котяча молодь, яка могла не тільки на мишей полювати, але й літати!
– Давайте-но ще раз зі зльоту і посадки, а потім перерва! – оголосив кіт Орленько, стоячи на своєму вчительському ґанку. – Петренко!
Петренко вийшов на стежку, розбігся і легко злетів, із задоволеною усмішкою оглядаючись на вчителя і товаришів по навчанню.
– Дуже добре, Петренко! – учитель задоволено потер лапи. – А тепер посадка на галявину.
Усі кошенята, як маленькі літачки, злітали і сідали, тільки білий у бурих плямах Моськін знову не зміг відірватися від землі. Він пробігся стежкою і з тріском зник у заростях ліщини.
– Молодці! – сказав Орленько. – Завтра почнемо вивчати нічні польоти! Нам допоможе мій давній друг пугач Пилипко.
Прохання Васька Прасківа. Нічні польоти
Увечері в гості до вчителя прийшов Васько Прасків.
– Заходь-заходь! – зрадів несподіваному гостю кіт Орленько. – Зараз молочка вип’ємо!
Вони сіли за стіл. Орленько запалив свічку. Її полум’я освітило і стару ковану скриню, що стояла попід стіною, і годинник із зозулею, котра виглянула на шум, і самого вчителя, який тримав у лапах глечик молока.
– А де ж мої чашки? – сам себе запитав кіт Орленько. – А! На підвіконні! Ну розповідай, як твої справи!
– Добре, – засоромився Васько, – вже трошки літаю…
– Чому трошки? Ти чудово літаєш! Ти – мій найкращий учень! – з гордістю сказав Орленько.
Васько вдоволено усміхнувсь і поворушив вусами:
– Учителю, я хотів у вас запитати…
– Питай, не соромся! – Кіт Орленько посунувся ближче до учня і нахилив голову, щоб краще чути Васька.
– Ви ж знаєте, що я дружу з цуциком…
– Знаю, ти говорив про це.
– А можна йому теж прийти на уроки котоповітроплавання? Він так хоче навчитися літати! – Васько жалібно подивився в зелені очі вчителя.
– Ні, – сумно похитав головою старий кіт. – У нас же школа котоповітроплавання, а не собакоповітроплавання. Я думаю, що всі коти будуть проти. Та й навіщо собаці літати?! Щоб котам і в небі від нього спокою не було? Ти знаєш, як я злетів уперше?
– Ні.
– Я в той час теж жив у Киселівці, у дворі в Орленька. А за мною щодня ганявся наш дворовий пес Дружок. Зажене на дерево або на паркан і гавкає до вечора, поки йому кістку не кинуть. Якось він знову за мною погнався, і так я захотів від нього втекти, що через паркан стрибнув і не приземлився. Довго не міг зрозуміти, що сталось, а потім дивлюсь – а я вже над лісом лечу. Приземлився я тоді в іншому селі і тільки вранці повернувся додому. А Дружок знову за мною. Я розбігся, стрибнув угору і злетів. Політав над селом і з неба Дружку на спину впав. Як він злякався! Цілий день із будки не виходив. І мене більше не чіпав.
– Але ж Рудько хороший, він за котами не ганяється, – знову заговорив про цуцика Васько.
– Я вірю, що він хороший, – задумливо сказав учитель, – але всі коти будуть проти того, щоб кошенята вчилися разом із цуценятами. Якщо хочеш, навчи його сам. У тебе вийде.
* * *
Пізно ввечері кошенята зібралися на кішкодромній галявині для нічних польотів. Було темно і тепло. По небу походжав місяць, із цікавістю поглядаючи вниз.
Рипнули двері, і на ґанку з’явився кіт Орленько.
– Щось Пилипка довго немає! – неголосно сказав він.
– Яа-ак це нема-ає? – долинуло з галявини. – Я-a вже півгодини тебе чека-а-аю!
– А чого ж ти не постукав? – здивувався кіт.
– Я-a ду-умав, що ти мене покличеш. Ну-у гаразд. Почнемо?
Пугач забрався на ґанок, і в темряві засвітилися його жовті очі. Він ляснув крилами, і всі кошенята замовкли.
– Нема-ає нічого цікаві-ішого за нічні-і польоти! – почав Пилипко. – Спочатку я ска-ажу-у вам, чим нічні-і польоти кращі за денні. По-перше: вночі-і нічого не видно! По-дру-уге: вночі майже ніхто не літа-а-є, і, по-третє: вночі ніхто не бачить, як і ку-уди летиш ти, а це значить, що вночі-і можна літати як завгодно і ку-уди завгодно. Можна літати зверху вниз, можна знизу вгору, можна…
– Пилипку! – перебив його кіт Орленько. – Ну чого ти вчиш!
– Ну-у добре. Дуже важливо під час прямолінійного ру-уху нічних польотів співати пісні або галасувати, щоб тебе чули і щоб у тебе ніхто не врізався. Ми, пу-угачі, наприклад, коли летимо, завжди говоримо: «У-у, у-у, у-у». Ви можете говорити все, що хочете. Наприклад, «алло-алло-алло» або «гав-гав-гав».
– Простіше «няв-няв-няв», – підказав учитель.
– Теж непогано! – погодився Пилипко. – А тепер політаймо. Зараз усі злетимо і зберемося над тими соснами, там, де я подаватиму сигнал «у-у, у-у, у-у».
Кошенята одне за одним злетіли і незабаром повисли в повітрі над соснами з іншого боку галявини.
– Та-ак, усі-і ту-ут? – запитав Пилипко.
– У-у, у-у, у-у, – відповіли йому розвеселілі кошенята.
– Летіть за мною і не відставайте! – пугач повернув у бік Киселівки і заспівав свою монотонну пісню всього з одного звуку «у».
Кошенята, що летіли позаду нього, влаштували цілий хор. Хтось із них нявкав, Лапкін гавкав, Петренко кричав «алло», а Сидоренько співав пісню «Пропала собака по кличці Дружок». Решта кошенят теж не мовчали.
Галаслива компанія зависла над Киселівкою. Пугач із цікавістю простежив, як спалахнуло світло в усіх будинках села, як загавкали всі собаки і як із будинків почали виходити люди.
– А тепер назад! – скомандував він.
Повітроплавці дружно розвернулись і полетіли в бік кішкодрому.
– У-усім «п’ятірки»! – зраділо сказав коту Орленьку Пилипко, що опустився на ґанок. – Дуже добре співають і лі-ітаю-уть добре. Просто не кошенята, а жайворонки.
– А хіба можна вночі так галасувати? – недовірливо запитав кіт.
– Звичайно! – запевнив його пугач. – У нічному небі чим більше галасуєш, тим краще. І в тебе ніхто не вріжеться, і ти-и ні в кого не-е вріжешся… О-ось я, наприклад, за все життя тільки з деревами стикався, а з птахами жодного разу!
Успіхи Рудька
Після нічних польотів Васько прилетів до Киселівки задоволений і радісний. Рудько сидів у будці й сумно гриз кістку.
– Привіт! – крикнув Васько.
– Ну привіт, – невесело відповів Рудько.
– Ти чого? – запитав котик, побачивши, що друг не в гуморі.
– Приземлятися не виходить. Весь час на спину падаю, – поскаржився цуцик.
– А злітати виходить? – єхидно запитав котик, не вірячи цуцикові.
– Так, виходить, – кивнув Рудько.
Васько дуже здивувався.
– Ану покажи! – попросив він.
Цуцик вискочив із будки, розбігся по доріжці й спокійно перелетів через ворота. Котик бачив, як він на мить завис у повітрі, а потім гепнувся вниз.
– Ой-ой! – закричав Рудько з-за воріт.
– Молодець! – крикнув йому котик.
– Правда? – Цуцик проліз під воротами і сів біля будки.
– Правда. Я хотів, щоб тебе в нашу школу взяли, але вчитель не дозволив, – зізнався Васько. – Він сказав, що коти будуть проти і що в нас школа котоповітроплавання, а не собакоповітроплавання. Ти не ображайся, я сам можу навчити тебе літати!
– Я вже сам майже навчився. Ось тільки приземлятися правильно не вмію. – Цуцик почухав задньою лапою за вухом.
– Нічого, я тебе навчу, і разом полетимо мандрувати!
– Згоден! Я вже трьома дворами в нашому селі мандрував!
Вранці всі кошенята, окрім Лапкіна, зібралися на галявині перед будиночком учителя. У цей день кіт Орленько обіцяв розповісти про далекі перельоти.
– Ну що, – вийшов він на ґанок. – Усі зібралися?
– Лапкіна немає! – відповів Сидоренько.
– Щось він часто спізнюється, – похитав головою учитель.
Раптом усі кошенята подивилися вгору: у бік кішкодрому з шумом летіла зграя птахів, до того ж попереду летів великий птах, а за ним десяток маленьких. Коли зграя підлетіла ближче, всі побачили, що великим птахом був котик Лапкін, утікач від молодих голубів.
– Рятуйте! Допоможіть! – кричав він, приземляючись на кішкодромі, а голуби по черзі наздоганяли і клювали його.
– Який він общипаний! – засміявся Петренко.
– Лапкін! Ти чому запізнився? – суворо запитав кіт Орленько. – І чому за тобою женуться голуби?
– А вони заздрять, що я теж навчився літати! – недбало сказав Лапкін, не дивлячись на вчителя і зализуючи боки.
– Неправда! – сказав голуб, який опустився на ґанок. – Це кошеня постійно нас ганяє! Вчора воно зловило мого брата і видерло в нього з крила десять пір’їн. Тепер мій брат не може літати!
– Авжеж, знайшли кому вірити! – не відриваючись від свого заняття, кинув Лапкін.
Кіт Орленько дуже засмутився.
– Котик Лапкін, – сказав він, – порушив обіцянку, яку він давав перед своїм першим польотом. Він образив птахів. Ми зобов’язані вигнати його з нашої школи!
Кошенята принишкли.
– Налякали! – Лапкін гордо підвів голову і задер хвіст. – Ось візьму і виросту літаючим хуліганом!
– Тобі буде дуже важко, – серйозно сказав учитель. – Хуліганів ніхто не любить, їм ніхто не допомагає!
– А мені й не треба ніякої допомоги! Без вас і вашої школи якось обійдуся! – Лапкін вийшов на злітну стежку, розігнався і полетів.
– Дуже шкода, – тихо сказав кіт Орленько. – Я думав, що він доросліший. Але я ще раз повторюю – тільки дуже дурне кошеня може полювати на птахів, таким кошенятам нічого робити в нашій школі!
Голуби полетіли. Кошенята розійшлися по домівках. Тільки Васько Прасків залишився у вчителя попити молочка та розповісти про свого друга. Він із таким захопленням розповідав про Рудька і про те, як красиво цуцик перелітає через паркан і ворота, що вчитель не міг стримати усмішки.
– Але ось приземлятися він ніяк не може навчитися, – котик важко зітхнув і зробився дуже серйозним.
Кіт Орленько задумався, покручуючи довгі вуса.
– А як він приземляється? – нарешті запитав він.
– На спину падає, – жалісливо похитав головою Васько.
– Усе зрозуміло! – твердо сказав учитель. – Вся справа у вухах. У нього, напевно, великі вуха!
– Так, великі… – підтвердив котик. – А що, треба підрізати?
– Навіщо? – Учитель скривився. – Нехай перед польотами зав’язує їх у вузол, щоб не бовталися!
– І все? – вигукнув Васько.
– Так, я думаю, що все.
Васько, дізнавшись про причину невдач свого друга, поспішив до Киселівки.
Кіт Орленько сидів біля вікна і розмірковував про Лапкіна. Він чудово розумів, як важко доведеться неслухняному кошеняті, якщо воно дійсно стане хуліганом, але він розумів і те, що тепер тільки саме життя зможе навчити Лапкіна чинити правильно. Він знав, що кошенятам було шкода свого товариша і вони б із легкістю його простили. Але навіщо тоді було ДАВАТИ ОБІЦЯНКУ?! Навіщо було обіцяти не ображати птахів? Прощати можна дитячі пустощі, але там, де починається небо, – дитячі пустощі закінчуються.
У двері постукали. Прийшов Пилипко і, як зазвичай, запропонував політати.
– Настрій поганий, – зізнався йому кіт Орленько.
– Чому-у?
Кіт розповів про Лапкіна і голубів.
– І пра-авильно зробив, що ви-игнав його-о! – сказав Пилипко. – Нам у небі такі коти не потрібні!
– У тому-то й річ, – засмучено похитав головою Орленько, – що він дуже здібний, літає добре…
– У тебе всі літають добре. А той, Моськін, який не-е злітав, як він там? – поцікавився Пилипко.
– Уже злетів. – Усміхнувся вчитель. – Тільки без розгону. З розгоном у нього не виходить. Він тепер із місця злітає.
– Та-ак, моло-одець. Ну-у так ми політаємо сьогодні?
– Гаразд, – неохоче погодився кіт.
– Ку-уди полетимо? – запитав пугач.
– До Киселівки, – відповів кіт.
Вони покружляли над призахідним лісом і полетіли до села, що мерехтіло вуличними ліхтарями та вікнами хатинок.
– Пилипку! – кіт із надією подивився в жовті очі пугача. – Ти мені допоможеш?
– Допоможу-у, – швидко погодився пугач, – а в чому?
– Я з кожним днем усе швидше втомлююсь, а хотілося б іще зі своїми учнями влаштувати переліт на дальність. Ти не зміг би з ними злітати куди-небудь подалі?
– У будь-який час ночі! – з готовністю відповів Пилипко.
– Ні, – заперечив кіт Орленько. – Цей переліт треба робити вдень, аби кошенята побачили, яка гарна наша земля, щоб навчилися знаходити дорогу назад.
– Але ж я удень сплю… – Пугач глибоко задумався. – Гаразд, спробую. Аби тільки не заснути на льоту. А ось і твоя Киселівка.
Унизу, між лісом і річкою, розкинулося невелике село. Вечір поступово переходив у ніч, але на небі яскраво горіли зірки, і було видно, як із димарів сільських хатинок угору йшли рівненькі стовпчики диму.
– Яка краса! – розчулено сказав кіт Орленько.
– Киселівка як Киселівка! – зітхнув пугач. – Краще подивися, там унизу над дахами хтось літає!
– А-а, це мій учень зі своїм другом! – сказав кіт, упізнавши Васька Прасківа.
Кошеня з цуценям грали у квача. Вони то літали над будинками, то ховалися одне від одного в садах і на городах. Рудько був чорним від вусів і до кінчика хвоста – втікаючи від Васька, він спробував проскочити в димар, але димар виявився завузьким.
– Зачекай мене тут! – попросив кіт Орленько Пилипка і почав спускатися.
Він приземлився на дах незнайомого будинку і подивився навсібіч. Село вже спало, тільки кошеня з цуценям усе ще грали, наздоганяючи одне одного й голосно сміючись. Раптом вони опинилися зовсім поруч із котом Орленьком. Кіт притиснувся до даху, щоб його не помітили, а захоплені грою Васько і Рудько посиділи хвилинку на димарі й полетіли далі.
Старий кіт провів їх поглядом і всміхнувся.
– Молодець! – мовив він неголосно. – Все-таки зав’язав вуха!
– Відпочив? – запитав пугач кота Орленька, що повернувся.
– Так! – кивнув кіт. – Я мав рацію. Гайда назад.
Халепа з пугачем Пилипком
Наступного ранку кошенята зібралися на кішкодромі та з нетерпінням очікували пугача Пилипка. Учитель обіцяв, що Пилипко проведе з ними урок щодо далеких перельотів, а Пилипка учні полюбили. Вони добре пам’ятали нічні польоти з піснями та галасом і зараз були налаштовані на щось веселе та смішне.
Нарешті Пилипко з’явився. Він ліниво опустився на галявину, позіхнув.
– Ну-у що, полетимо? – запитав він кошенят.
– Так! Так! – загомоніли кошенята.
– Ну-у гаразд, – ніби знічев’я погодився він.
Галаслива компанія здійнялась у повітря і полетіла в бік Великої річки.
– Да-авайте злетимо ще ви-ище! – говорив пугач. – Звідти все ще красивіше.
І вони злетіли ще вище. Дерева внизу стали схожі на травинки, а ліс – на сад, оточений полями і селами. За одним селом звивалася крива лінія річки. До неї і полетіла котяча зграя на чолі з пугачем Пилипком.
Пугач ліниво змахував великими крилами і постійно позіхав, мружачись на яскраве сонце.
– Біля річки відпочинемо! – попередив він кошенят.
Кошенята летіли і на ходу сперечалися, хто з них голосніше нявкне.
Петренко і Сидоренько обігнали Пилипка і раптом помітили, що він спить.
– У-у, у-у, – бурмотів він уві сні, плавно плануючи в бік річки.
– Треба його розбудити! – крикнув Васько.
– А як? – запитав Моськін, який летів поруч.
Васько підлетів до Пилипка і посмикав його за крило, але той лише голосніше сказав: «У-у, у-у, у-у».
Попереду показалася річка. Вода пускала сонячні зайчики. Біля берега плавали каченята, а десь у траві співали жаби.
Васько спробував притримати Пилипка за крило, але нічого не вийшло. Пугач із такою силою шубовснув у річку, що бризки долетіли до обох берегів.
– У-у!!! Тону-у!!! – несподівано він прокинувся і шумно заборсався у воді.
Кошенята, що благополучно приземлилися на березі, допомогли пугачеві вибратися на сушу. Він увесь тремтів і намагався струсити воду з крил.
– Ну ось, політав удень! – з образою в голосі сказав Пилипко.
Потім уважно оглянув свої крила і ще більше посмутнів.
– Ну чому я не гусак! – вигукнув він.
Кошенята здивовано втупилися в пугача.
– Чому в гусей крила непромокальні, а в мене промокальні?!
Пилипко чхнув і подивився на кошенят.
– Усі на місці? – суворо запитав він.
– Усі!!! – дружно відповіли кошенята.
– Летіть до вчителя і скажіть, що я раніше, ніж через три ночі, не висохну, а поки що літати не можу. Апчхи!!!
– А ми вам допоможемо! – сказав Васько.
– Допоможемо! Допоможемо!! – підхопили інші кошенята.
– Ну-у, давайте спробуємо! – зітхнув Пилипко.
Він підстрибнув і розправив важкі мокрі крила, а кошенята – по двоє з кожного боку – вхопилися за них і полетіли.
Летіли вони низько і повільно, кілька разів відпочивали і тільки під вечір приземлилися на кішкодромі.
– Отакої! – сказав кіт Орленько, дізнавшись про те, що трапилося.
Він швиденько постелив Пилипкові у своєму будиночку, підігрів молочка і розіслав учнів по домівках за якимись ліками.
– Як же це ти примудрився?! – не перестаючи дивуватися, питав зовсім застудженого пугача кіт Орленько.
– Апчхи! Як-як, та ніяк! Летів собі й від сонця заснув!
– Треба б твої крила викрутити, щоб вони швидше просохли! – запропонував кіт Орленько.
– Ти що, апчхи! Все пір’я помнеш, а хто мені їх потім вирівняє?! Просохну як-небудь.
Пилипко лежав, щільно закутаний у картатий плед, а поруч сидів кіт Орленько і думав, що б таке ще зробити, аби його друг міг би відразу одужати.
Незабаром прилетів Васько. Він приніс меду і лікувальну кісточку, якою вже три роки лікувалися всі собаки його двору
– А що з нею робити треба? – запитав, дивлячись на кісточку, кіт Орленько.
– Та майже нічого. Вранці погризти хвилин десять і перед сном півгодини, – переказав котик пораду Рудька.
Пугач одразу пожвавився і попросив негайно дати йому цю кісточку.
Він акуратно взяв її дзьобом і накрився картатим пледом з головою. З-під пледа долинув скрегіт – видно, Пилипко відразу почав лікуватися.
– Ще півгодини не минуло? – незабаром запитав він, не виглядаючи назовні.
– Ні, – відповів кіт Орленько, глянувши на годинник. – Тільки двадцять хвилин.
– Ти-и поглянь! – здивувався пугач. – Усього двадцять хвилин минуло, а мені вже вдвічі краще і сухіше!
Рудько рятує друга. Кінець навчання
Наступного ранку Васько і Рудько вирушили політати над полями. Сонце недавно зійшло, і його ранні промені ласкаво лоскотали кошеня і цуценя. В яскраво-синьому небі літав один-єдиний птах, він кружляв високо-високо над землею.
– Дивись, як красиво літає! – цуцик задер морду догори.
– Так… – зітхнув Васько. – Я теж пробував високо злетіти, але там дуже холодно. Відразу замерзаєш.
– Напевно, птахи не бояться холоду, – подумавши, сказав Рудько.
– Ще й як бояться! – заперечив котик. – Ось Пилипко всього дві хвилини в річці покупався й одразу ж застудився. Пам’ятаєш, я тобі вчора розповідав?
– Звичайно, пам’ятаю, – відповів цуцик. – Ти йому передав лікувальну кісточку?
– Авжеж, як тільки прийшов. Пилипко відразу її взяв і почав лікуватися.
Вони приземлилися на поле і вирішили трохи позасмагати. Вітру не було, колосся стояло нерухомо. Васько відшукав затишну галявинку, на якій сохла солома. Вони полягали і задрімали.
Кошеняті відразу наснилося синє-синє небо, а на ньому ключ журавлів. Потім приснилось, як він наздоганяє цей ключ і прилаштовується до нього. Й ось вже поруч летять не журавлі, а кошенята, і цуцик Рудько, і пугач Пилипко, а найпершим у ключі летить кіт Орленько.
Цуценяті теж снився сон: він підлітає до місяця, довго і красиво виє, а з місяця назустріч йому летять такі ж цуценята, тільки зовсім сині, і кожне несе в пащі по великій цукровій кісточці в подарунок Рудькові.
Раптом Рудько почув зовсім поруч голосне ляскання крил і галас. Він схопився на лапи і побачив, як на котика з неба впав величезний сірий птах. Він схопив Васька кігтями і злетів високо над полем.
Цуцик тут же подався в погоню. Він розбігся, підстрибнув і стрілою помчав за птахом, що уносив його друга.
Великий сірий птах так спокійно помахував величезними крилами, наче нічого й ніколи не боявся. Він не поспішаючи летів у бік лісу, крутячи дзьобом навсібіч й іноді поглядаючи круглим оком на свою здобич.
Цуцик підлетів зверху й опустився хижакові на спину. Птах від несподіванки сіпнувся, потім спробував скинути Рудька, але цуцик міцно тримався лапами за його шию. Він хотів укусити птаха за вухо, але з подивом побачив, що вух у нього не було. Тоді цуцик голосно-голосно загавкав. Злякавшись, хижак відпустив Васька, й той каменем полетів униз, але перед самим падінням на землю котик очуняв і знову злетів. А цуцик, побачивши, що його друг цілий і неушкоджений, зістрибнув із птаха і полетів назустріч Васькові.
Птах, плавно змахуючи крилами, знову почав здійматися в небо, щоб кружляти там в очікуванні більш вдалого полювання.
Увечері Васько знову прилетів до вчителя.
Кіт Орленько і Пилипко сиділи за столом. Вони були серйозні і навіть трішки сумні.
Котик привітався і запитав Пилипка, як він почувається.
– Чу-дово! – всміхнувся пугач. – Уже зовсім сухий і здоровий! Ніколи не думав, що собаки – такі прекрасні лікарі!
– Так, – вставив кіт Орленько. – Недарма ж кажуть: «зажило як на собаці»!
Пилипко простягнув Васькові лікувальну кісточку.
– Візьми, передаси своєму другові й скажи, що я йому дуже дякую! Шкода, що він не кошеня, а то я б навчив його літати вночі.
– А він уже літає! – радісно повідомив пугачеві Васько. – Він навіть мене сьогодні від хижого птаха врятував!
Кіт Орленько і Пилипко з палаючими від подиву очима вислухали розповідь котика.
– Яа-акий у тебе чудовий друг! – сказав Пилипко.
– Прилітай до мене разом із ним! – попросив кіт Орленько. – Буду дуже радий познайомитись. А ми тут перед твоїм прильотом про нашу школу з Пилипком говорили. Здається, вже всього вас навчили, так що школу до наступного літа закриваємо…
Васько посмутнішав.
– А як же тепер? Разом вже літати не будемо?
– Ви вже всі дорослі, – сказав учитель. – Можете літати разом, а можете окремо. Попереду ще ціле життя. А наступного літа вчитимемо інших кошенят. Якщо захочеш, приходь до школи вчителем. Будемо разом вчити літати.
– Обов’язково прийду, – пообіцяв котик.
* * *
Заняття в школі котоповітроплавання закінчилися в останній день літа. Цього дня на кішкодромі зібралися всі учні та їхні батьки. Прилетів і Пилипко. Він ліниво походжав злітною стежкою, мружився на сонце і позіхав.
Кіт Орленько сидів на ґанку і з сумом дивився на своїх учнів. Він хотів сказати їм дуже багато, але коли підвівся, то зміг лише побажати щасливих польотів і льотної погоди.
Кошенята, що підросли і зміцніли за літо, не хотіли розлучатися з учителем і просили залишити їх на другий рік.
– Добре! – всміхнувся кіт Орленько. – Чекаю вас наступного літа. Але вчити вас більше не буду, ви і так вже дуже багато знаєте і вмієте. Прилітайте, і ми будемо разом вчити маленьких кошенят великої науки котоповітроплавання!
До вечора кішкодромна галявина спорожніла. Залишилися тільки Пилипко і кіт Орленько. Вони сиділи на ґанку і дивилися на небо.
– Завтра буде льотна погода, – сказав кіт Орленько, і в очах його зблиснули сльози смутку.
– О! – вигукнув Пилипко. – Диви-ись! Літак полетів!
Кіт іще вище задер голову і замилувався миготливими вогниками літака високо в небі.
– Політаймо й ми! – запропонував Пилипко.
– Гаразд! – охоче погодився кіт Орленько.
Дві постаті повільно летіли вечірнім небом у бік Киселівки. Високо над ними летів літак, а ще вище яскраво горіли зірки.
Кіт Орленько і Пилипко летіли над лісом і навіть не думали про те, що літо вже минуло і настала осінь. Осінь була ще дуже рання. Їй тільки-но виповнилося півгодини. Але все одно разом із літом закінчилась і літня казка про кота Орленька і його школу котоповітроплавання.
