Був собі слон.
Великий—як слон.
Звався цей слон:
Томаш Трубальський.
Та у слона Хиба одна:
Був оцей слон —
Забувальський!
Ноги здорові,
Справжні слонові.
Ікла—дві кістки слонові чудові.
Хобот трубою — усе у слона є,
Тільки от пам’яті в нього немає.
Друзів своїх запросив він родину
На п’яту годину.
Приходять: „Добридень!,“ гукають до нього,
Немає нікого.
„Де ж це Трубальський?“
Забув! Десь подівся!
В гості прийти обіцяв
Випити склянку водички із Нілу.
Де ж він?—а також забув.
Не з’явився!
Є в нього дуже хороші малятка.
Слоник—хлоп’ятко й слонятко—дівчатко.
Батько їх любить, завжди пригортає,
Тільки як звуть їх—не пам’ятає!
Зветься синок його Білий Зубок,
А батько кличе—Дубок, Грибок.
Звуть його донечку просто Кася,
А батько кличе—Товстася, Пухкася.
І навіть, як власне ім’я вимовляє,
Коли він, наприклад, когось зустрічає,
Теж помиляється Томаш Трубальський,
І каже про себе:
„Я Тобіаш Бімбальський.“
Ще у слона і слониха жона є.
Звуть її Баня, та він забуває.
Раз чоловікові й каже слониха:
„Йди вже до лікаря, що це за лихо!
Хай хоч на старість тебе полікує!“
Слон позабув—до шевця чимчикує.
Потім заглянув ще до адвоката.
„Пам’ять у мене,— він скаржиться,— клята!
Все, що я знаю, за мить забуваю—
Може, хто скаже, чого я блукаю?“
Потім до кузні зайшов випадково.
Каже коваль:
„Вам потрібна підкова?“
Хтів підкувати.
Тут слон стрепенувся.
Все пригадав, що, на горе, забувся.
Зараз коваль його міхом обдмухав,
Глянув у горло, глянув у вухо.
Молотом гарно обстукав ковальським,
„От вам рецепт,—каже,—панеТрубальський
Ранком на голову—воду з відерця.
И вузлик на хоботі—раджу від серця!“
Хлюпнув водою:
„Оце ваші ліки!“
І хобот вузлом зав’язав навіки.
Томаш до жінки потупав, додому.
„Що це?“ та в крик.
„Не кажи-бо нікому!
Вже пам’ятаю я все, що бажаю.“
„Що ж ти бажаєш?“
„Забувся… не знаю…“