Вечоріло. Земля була встелена м’яким, свіжим снігом. Мерехтіли сніговими іскрами дахи будинків. Теплі промені затуманеного зимового сонця пробилися крізь гілки старої вишні і впали на строкату подушку, що лежала на підвіконні. На подушці дрімала товста чорна кішка. Зрідка вона відкривала очі і поглядала на горобців, які гралися на паркані. У кімнаті бавилися Петрик і Марійка. Петрик щось малював на підлозі крейдою, а Марійка нанизувала на нитку сині намистинки.
Чи не піти нам на двір? – запитав Петрик. Підемо, якщо бабуся дозволить, – відповіла Марійка.
Діти пішли на кухню. Бабуся різала цибулю біля плити.
– Ідіть, тільки одягніться тепліше, – сказала бабуся .– А якщо руки замерзнуть, відразу ж біжіть додому і погрійтеся біля вогню.
Марійка наділу шубу, допомогла одягнутися Петрику, замотала йому шию теплим вовняним шарфом, дала рукавиці. Вони вибігли на подвір’я. Спочатку стали кидати сніжками в горобців. Зграйка маленьких сірих горобчиків високо злетіла над засніженим фруктовим садом і опустилася десь за ним.
-Який м’який сніг! – вигукнула Марійка, по коліно потопаючи в заметі під старою вишнею.
– А знаєш, що я придумав? – запитав Петрик. – Зробимо Снігурку!
Добре! – зраділа Марійка.
Робота закипіла. Почали згрібати сніг і катати снігові грудки. Не минуло й півгодини, і красуня Снігурка була готова. Петрик приніс з дому купу світлої непряденой вовни, і діти змайстрували їй волосся. Замість очей приліпили дві сині намистинки. Петрик збігав додому ще раз, дістав стару бабусину хустку і обмотав Снігурці шию, щоб вона не застудилася.
Незабаром сонце зайшло, настали сутінки. Десь вдалині заспівали півні, загавкали собаки. Зимовий вечір опустився на село. З’явилася в дверях бабуся і покликала онучат. Вони прибігли в кімнату і відразу ж залізли на підвіконня, щоб краще бачити свою Снігурку. Дув сильний вітер, гілки дерев гойдалися над нею, обсипаючи її пластівцями снігу. Снігурка немов потонула в глибокому снігу і тихо погойдувалася в солодкій дрімоті. Раптом звідкись вискочила чорна собака, підбігла і стала її обнюхувати. Петрик і Марійка зіскочили з підвіконня: це була їх собака, значить, батько приїхав з базару і привіз їм гостинців. Повернулася мама від сусідів, і всі сіли вечеряти. За столом батько сказав:
З гір подув сильний вітер, просто з ніг збиває. Вночі буде буран. Якщо хто-небудь не встигне дістатися до дому, замерзне в дорозі.
Після вечері всі зібралися в тепло натопленій кімнаті. Батько довго читав газету, поки вона не випала у нього з рук. Втомлений за день, він ліг і одразу ж заснув. Мама поклала дітей і погасила лампу. Ліжечка Петрика і Марійки стояли біля вікна. Як тільки світло згасло, вони піднялися і стали вдивлятися в темряву саду.
-Петрику, ти бачиш її! -запитала Марійка.
-Ні, а де вона?
-Там під вишнею. Я бачу.
– Вона замерзне сьогодні вночі?
– Замерзне, бідолаха!
Довго сиділи діти в своїх ліжечках і засмучено мовчали. Зовні завивала заметіль. Петрик запитав: Як ти думаєш, вона помре від холоду?
– Помре. Ти ж чув, що тато сказав, коли ми вечеряли.
– Давай підемо і приведемо її в кімнату!
– Про що ви там шепочетесь? Чому не спите? – запитала мама.
– Ми вже спимо, мама, – відповів Петрик. – Почекай, зараз мама засне, і ми приведемо її додому, – прошепотіла Марійка. Діти притихли, прислухаючись до сонного дихання матері. Потім встали, одягнулися і навшпиньках вийшли з кімнати. На дворі дув крижаний вітер. Петрик і Марійка ледве знайшли в темряві Снігурку. Струсили з неї сніг, обхопили руками і обережно занесли в будинок. На кухні вони поклали її біля плити, притягли з спальні ковдру, накрили і, заспокоївшись, лягли спати.
Вранці діти захотіли розбудити свою снігову ляльку. Підбігли до плити і бачать: Снігурки немає, а з-під мокрої ковдри розлилася калюжа чистої, прозорої води.
Петрик і Марійка все розповіли бабусі. Як вона сміялася! А дітям було так шкода свою синьооку Снігурку.
