У самому серці срібного лісу, де між листям завжди танцювали сонячні зайчики, жив маленький Соловейко. Його брати й сестри щоранку виводили дзвінкі трелі, а він — мовчав.
Щодня хтось із лісових мешканців підходив до нього:
— Чому ж ти мовчиш? — питала білочка.
— Може, забув, як співати? — хвилювався їжачок.
— А може, просто лінивий, — знизував плечима старий дятел.
Та Соловейко тільки опускав очі. Бо правда була така: він не відчував, що має що сказати.
Одного дня ліс змінився. В повітрі з’явився солодкий туман, а з ним — дівчинка. Тиха, боса, з великими очима кольору вечірньої води. Вона не сміялась, не гралась — тільки ходила поміж дерев і щось шепотіла.
Соловейко стежив за нею здалеку. Її сум був дивний — не як хмара після дощу, а як шепіт, що не хоче зникати.
Одного ранку дівчинка сіла під старим дубом і притулилась щічкою до стовбура.
— Якщо хоч один голос заспіває мені… — прошепотіла, — може, тато мене почує…
І тоді Соловейко зрозумів. Дівчинка — не просто сумна. Вона загубила когось важливого. Її батько був музикантом, який колись співав їй колискові. Але після бурі він зник у далекі мандри, пообіцявши повернутись, коли вона знову почує пісню, що пробудить її душу.
Соловейко обережно перелетів ближче. Його серце билося швидко, як осиковий лист. Він заплющив очі — і заспівав.
Це не була звичайна пташина пісня. Це була колискова для душі. У ній було сонце, якого не видно, сміх, якого ще не чули, і тепло рук, які обіцяли повернутись.
Дівчинка заплакала — не від смутку, а від того, що вперше за довгий час відчула себе не самою. І в тому самому мить… із туману, поміж дерев, почувся ніжний голос:
— Доню…
Він повернувся.
А Соловейко з того дня співав щоранку. Але тільки тоді, коли чиєсь серце було загублене в тумані.
