Жив колись у лісі старий ведмідь. Настала зима, позамітало снігом стежки й дороги. Усі звірі поховалися в норах, тільки старий ведмідь не впав у сплячку, а голодний блукав по лісу, шукаючи поживи.
Якось ведмідь після марних пошуків ліг та й заснув. І наснився йому, як голодній курці просо, гарний шмат м’яса. Він навіть смакував його вві сні. Стривожений ведмідь прокинувся й пішов шукати те м’ясо. Неблизька була дорога. Перейшов він гори, долини й опинився біля підніжжя гори. Неподалік чабан пас отару. Один цап відбився від отари і забрів у кущі. Раптом з гори скотилася каменюка й збила його з ніг. Голодний ведмідь, який саме тут блукав, одразу накинувся на бідолашного цапа.
— Ага, брате, здається, справдився мій сон. Я тебе вмить з’їм, ти й писнути не встигнеш.
Хотів цап утікати, але каменюка дуже забила йому ногу, тож лишалося одне: чекати свого кінця.
Аж раптом у цапа спалахнула рятівна думка.
— Дядечку ведмідь,— улесливо сказав цап,— я знаю, що ти мене з’їси. Тільки й втіхи, що попав я у лапи до совісного звіра. Уваж мені, дядечку ведмідь, у цю мою останню хвилину.
— Як же тобі уважити?
— Ти, мабуть, чув, як я співаю? Дозволь мені востаннє заспівати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш.
Ведмідь якусь мить подумав та й погодився.
І цап замекав, та так жалібно, що чабан, зачувши його голос, одразу зрозумів: цап попав у біду.
Отож чабан узяв дрюка, гукнув собак і побіг виручати цапа з біди. Побачив це ведмідь та й утік у ліс. Ходив, блукав і так зголоднів, що й ноги вже не носять. Коли це назустріч ведмедеві йдуть двоє чорних баранів. Хотіли барани утікати, аж бачать: ведмідь однак наздожене. Уклонилися барани шанобливо та й питають:
— Як вам живеться, дядечку ведмідь?
— Як там живеться! Ось уже цілий тиждень ходжу голодний. Добре, хоч вас здибав. Ось як з’їм вас обох, то й на душі полегшає.
Та барани вирішили провести ведмедя. Один з них каже:
— Ні,— каже другий баран,— їж спочатку мене.
Бачить ведмідь, що вони не дійдуть згоди, і так розсудив:
— А ви побийтеся. У кого першого роги відпадуть, того я і з’їм.
Баранам тільки цього й треба було. Розігналися вони, буцімто битися збиралися, та з обох боків як налетять на ведмедя, як стукнуть його рогами у голову, тому й в очах потемніло. Заточився ведмідь, упав. А поки приходив до тями, баранів як вітром змело.
Покректав ведмідь, встав і знову посунув шукати здобич. В ущелині між двох скель побачив коня.
«Воно й добре,— подумав ведмідь,— що втекли той цап та барани, тепер я на коня натрапив. Це ще краще. Як я його їстиму, вовки поздихають від заздрості». І ведмідь побіг услід за конем. Ущелина була дуже вузька, і тікати було нікуди. Тож кінь сам зупинився й каже:
— Брате ведмідь, я знаю, що ти мене з’їси. Про одне я тебе благаю: не хочу я бачити, як ти мене їстимеш. Уваж мені. Я повернуся до тебе спиною, їж мене ззаду. А я тобі сам у рота ногу покладу.
Повірив коневі ведмідь, зайшов ззаду, ліг, роззявив пащу та й чекає, коли кінь йому туди ногу покладе. А кінь як хвицьнув ведмедя ногою — в того й зуби повилітали. Поки ведмідь приходив до тями, за конем і слід захолов.
Покректав ведмідь, устав і знову пішов. Коли це стрічає лисицю.
Побачила лисиця побитого ведмедя та й питає:
— Ой дядечку ведмідь, що ж це з тобою приключи- лося?
Розповів їй ведмідь про свої пригоди, а лисиця засміялась та й каже:
— Тепер тобі, дядьку ведмідь, вже ніколи не присниться м’ясо.