Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«Що вже мені се Сонце надоїло,
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь – і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.
Примітки
Вперше надруковано в кн.: Малороссийские приказки Е. Гребенки, Спб., 1834.
Автограф зберігається в ІЛ, ф. 65, № 1. В автографі байка мала інше закінчення, випущене у виданнях 1834 і 1836 рр.:
Послухайте, ляхи, господь вас покарай,
– Ви – Хмари, сонце – Николай.
Є. Гребінка натякав на польське національно-визвольне повстання 1830 – 1831 рр., оцінюючи його з офіціозних, вірнопідданських позицій. Вилучення цих рядків у друкованому тексті, можливо, свідчить про зміну погляду автора на ці події.
Подається за другим виданням збірки «Малороссийские приказки Е. Гребенки», Спб., 1836, с. 12.
Подається за виданням: Гулак-Артемовський П.П. Поетичні твори. Гребінка Є.П. Твори. – К.: Наукова думка, 1984 р., с. 143.