Старий збиравсь садити деревце.
«Вже хай би будував; та як садить в ті літа,
Коли ідеш із цього світа!» —
Казали, бачивши оце,
Три юнаки, та ще й з Старого глузували:
«Щоб плід якийсь тобі твої труди давали,
То треба, щоб ти був ще вік живий.
Невже з’явився в нас Мафусаїл новий!
Облиш, дідусю; марну цю роботу:
Чи слід тобі на старість працювать до поту?
Тебе ж бо зрадить твій непевний час!
Подібні задуми здійсненні тільки в нас:
Ми молоді, ми маємо і міць і силу,
Тобі ж, старому, час збиратися в могилу».
— «Мої ласкавці», — відповів на те Старий:
«Я завше працювати радий;
Коли ж од того, що робити починаю,
Не одному собі я користі бажаю, —
То, признаюсь,
До праці я тоді завзятіше тягнусь.
Не всяк для себе працювать береться.
Садивши деревце, я тішуся вже тим,
Що буде мій онук відпочивать під ним,
Коли мені спочить під ним не доведеться,
Плодом для мене й це вже є.
Хто знає наперед усе життя своє,
Хто з нас раніш в сирій землі згниє?
Чи ж смерть зважа на молодість і силу,
Чи на красу лиця?
Ой, скільки хлопців та дівчат хороших я
В своїм житті випроводжав у ту могилу!
Хто знає: може й ваш наблизився вже час,
І матінка-земля невдовзі вкриє вас».
Як їм сказав Старий, то так воно і сталось.
Один з них на торги подавсь на кораблях;
До нього доленька спочатку усміхалась;
Та якось хвиля розгулялась,
І від плавця й надій — нічого не зосталось.
Другий мав інший шлях:
На хибне бувши ласий зроду,
За пишність та за насолоду
Здоров’ям він, а потім і життям сплатив.
А третій — в спечний день холодного попив
Та й ліг; найкращих лікарів йому позвали,
– А ті його насмерть залікували.
Старий дізнався про їх скін
І з щирої душі за ними плакав він.
Переклад А. Хуторяна