Найпершими в лісі прокидалися птахи. Вони співали, розгойдуючись на гілках, а Ведмедикові здавалося, начебто самі дерева махають гілками й співають.
— Я теж буду деревом! — сказав сам собі Ведмедик.
І вийшов якось на світанку на галявину й узявся махати всіма чотирма лапами й співати.
— Що це ти робиш, Ведмедику? — запитала в нього Білка.
— А ти хіба не бачиш? — образився Ведмедик. — Гойдаю гілками й співаю…
— Ти хіба дерево? — зачудувалася Білка.
— Звичайно! А що ж іще?!
— Чому тоді ти бігаєш по всій галявині? Хіба ти коли-небудь бачив, щоб дерева бігали?
— Це залежно яке дерево… — сказав Ведмедик, розглядаючи свої волохаті лапи. — А дерево з такими лапами, як у мене, цілком може бігати.
— А перевертатися через голову таке дерево теж може?
— І перевертатися! — сказав Ведмедик.
І перевернувся через голову.
— А якщо ти не віриш, ти можеш побігати по мені, Білко, й побачиш, яке я гарне дерево!
— А де твої птахи? — запитала Білка.
— Які ще птахи?..
— На кожному дереві живуть свої птахи!..
Ведмедик перестав махати лапами й задумався:
«Птахи!.. А де ж я візьму птахів?»
— Білко, — сказав він, — знайди для мене, будь ласка, трохи птахів.
— Яка ж птаха погодиться жити на Ведмедикові? — запитала Білка.
— А ти не кажи їм, що я — Ведмедик. Скажи їм, що я — таке дерево…
— Спробую, — пообіцяла Білка.
І звернулася до Зяблика.
— Зяблику! — мовила вона. — У мене є одне знайоме дерево… Воно вміє бігати й перевертатися через голову. Чи не погодитеся ви трохи пожити на ньому?
— Із задоволенням — сказав Зяблик. — Я ще ніколи не жив на такому дереві.
— Ведмедику — покликала Білка. — Ходи сюди й перестань махати лапами. Ось Зяблик згоден трохи пожити на тобі!
Ведмедик підбіг на край галявини, зажмурився, а Зяблик сів йому на плече.
«Тепер я справжнє дерево» — подумав Ведмедик і перевернувся через голову.
— Цвірінь-цвірінь!.. — заспівав Зяблик.
— Цвірінь-цвірінь!.. — заспівав Ведмедик і замахав лапами.
