Прекрасна Дженет жила у замку свого батька, славетного графа Марча.
Разом з іншими дівчатами вона проводила усі дні у високій замковій вежі – вони там шили та вишивали шовкові шати. Тільки Дженет не дуже уважно стежила, щоб шов у неї виходив прямий та рівний. Вона більше любила дивитися у віконце.
А за вікном виднілися дерева Картехогського лісу, куди дівчатам із замку ходити суворо заборонялося. У цьому лісі, як казали, полювали лицарі королеви ельфів, і горе тій дівчині, яка б пішла туди гуляти і зустріла одного з них!
Але Дженет не хотіла цього слухати. І одного чудового дня шиття було відкинуте вбік, голка опинилась на підлозі, а сама дівчина в зеленому лісі.
Гуляючи лісом, Дженет побачила на галявині білого коня, прив’язаного до дерева. Кінь був білішим за молоко, а збруя на ньому виблискувала чистим золотом. Дженет пішла далі і прийшла на галявину, всипану трояндами. Не встигла вона зірвати одну квітку, як раптом перед нею наче з-під землі виріс юнак.
Навіщо ти зірвала білу троянду, прекрасна Дженет? – Запитав він. – Хто тобі дозволив? І як ти посміла прийти до Картехозького лісу без мого дозволу?
Де хочу, там і рву квіти! – відповіла Дженет. – А просити в тебе дозволу, і не подумаю.
Почувши таку зухвалу відповідь, юнак засміявся, при цьому всі сім дзвіночків на його поясі весело задзвеніли. Потім зірвав червону троянду і, простягнувши її Дженет, сказав:
– Не гнівайся, я пожартував. Для такої гарної дівчини я не пошкодував би усіх троянд Картехогського лісу!
Весь день Дженет і Там Лін (так звали юнака) гуляли лісом і танцювали на галявинах під чарівну музику та ніжний спів.
Але Дженет помітила, що сонце хилиться до заходу, і зрозуміла, що пора додому, якщо вона хоче потрапити в замок до того, як батько помітить її відсутність.
Бідолашна Дженет так поспішала, що майже всю дорогу бігла і дуже втомилася. Коли вона, бліда і втомлена, увійшла до великих замкових воріт, придворні дами, що грали у дворі перед замком у м’яча, запитали її:
– Що ти таке побачила в лісі, прекрасна Дженет, чому так втомилася і зблідла?
Але Дженет їм нічого не відповіла.
На другий день придворні дами грали у великій залі у шахи, а дівчата сиділи знову у вежі та шили. Дженет залишилася сама. Вона дивилася і думала: добре б зараз гуляти в лісі з молодим лицарем, танцювати під чарівну музику та слухати ніжний спів…
Замислившись, вона не помітила, як підійшов до неї старий лорд, друг її батька, славетного графа Марча.
– Чому ти сумуєш, прекрасна Дженет? – Запитав він. – Здається мені, ти вчора побувала у зеленій країні ельфів. Якщо тільки наш граф дізнається про це, нам усім буде непереливки.
– Ой, дайте мені спокій! – Розсердилася Дженет.
У відповіді її звучала зухвалість, а серцем вона відчувала, що старий лорд має рацію: Там Лін був не простий смертний, а лицар королеви ельфів. І горе тій дівчині, що полюбить лицаря із чарівної країни ельфів. Так говорили усі.
Але Дженет не хотіла цього слухати. І одного прекрасного дня знову втекла до лісу. Довго вона блукала серед дерев, але ні білого коня, ні його молодого господаря так і не зустріла. Вона хотіла вже піти додому і зірвала зелену гілку – щоб забрати її з собою на згадку, – як раптом перед нею ніби з-під землі виріс Там Лін.
– Скажи мені, скажи швидше, Там Лін, хто ти? – Запитала Дженет.
– Я вартовий цього лісу! – відповів юнак.
– Значить, ти справді лицар королеви ельфів? – сумно сказала Дженет.
– Так мене називають, – відповів Там Лін, – але я народився і виріс серед людей. Мене виховував мій дідусь граф Роксбурзький, бо мої батьки померли, коли я був ще дитиною. З того часу я жив у його замку. Одного разу під час полювання ось у цьому лісі з півночі налетів страшний вітер. Граф Роксбурзький зі своєю свитою поскакав додому, а мене здолав якийсь дивний сон, і я впав з коня. Прокинувся я вже в країні ельфів – це їхня королева навмисне наслала північний вітер, щоб віднести мене до зелених пагорбів у Країну Вічної Юності.
Згадавши про зелені пагорби, Там Лін замовк, опустив голову і про щось замислився. Потім знову заговорив із сумом:
– І з того часу на мені закляття королеви ельфів: вдень я мушу вартувати Картехогський ліс, а вночі повертатися до країни ельфів. Там завжди весело та тепло. Я там у великій пошані. Але якби ти знала, Дженет, як мені хочеться зруйнувати ці чари та повернутися до людей!
– Я допоможу тобі! – Вигукнула Дженет і додала тихо: – Якщо ти хочеш.
Там Лін ніжно взяв її руки у свої і сказав: – Є тільки одна ніч на рік, коли можна зруйнувати злі чари королеви ельфів, – це ніч на перше листопада, напередодні свята всіх святих. Цієї ночі всі ельфи та їхня королева покидають свої зелені пагорби. І я їду з ними. Сьогодні якраз ця ніч. Але звільнити мене нелегко. Чи наважишся ти на це, люба Дженет?
У відповідь Дженет лише запитала, що вона має зробити. І Там Лін сказав:
– Коли проб’є опівночі, чекай мене на перехресті чотирьох доріг. Спочатку ти побачиш лицарів королеви ельфів на вороних конях. Пропусти їх і не сходи з місця. Потім проскачуть вершники на рудих конях. Пропусти і цих. І нарешті з’являться чотири вершники на білих конях. Я буду серед них. Щоб ти впізнала мене, я зніму рукавичку з однієї руки. Ти підійди до мого коня, візьми його за золоту вуздечку і вирви повід із моїх рук. Як тільки ти забереш у мене повід, я впаду з коня, і королева ельфів вигукне: «Вірного Там Ліна викрали!» Ось тоді буде найважче. Ти повинна обійняти мене міцно і не відпускати, що б зі мною не робили, на кого б мене не перетворювали. Тільки так можна зняти з мене заклинання та перемогти королеву ельфів.
Страшно було бідній Дженет залишитися одною у нічному лісі. Але вона пам’ятала, що сказав Там Лін, і зробила все, як він просив. Вона схопила його білого коня за золоту вуздечку і вирвала повід з його руки, і коли він упав на землю, вона міцно обняла його.
– Вірного Там Ліна викрали! – Вигукнула королева ельфів.
Але Дженет не злякалася і тільки міцніше обійняла його. Тоді королева, прошепотівши заклинання, перетворила Там Ліна на зелену ящірку. Дженет притиснула ящірку до серця, але ящірка перетворилася на холодну змію, яка обвилася навколо її шиї. Дженет сміливо схопила змію, змія обернулася на шматок розпеченого заліза. З очей Дженет полилися сльози, їй було дуже боляче, але Там Ліна вона все одно з обіймів не випустила.
І королева ельфів тоді зрозуміла, що Там Лін втрачений для неї назавжди. Вона повернула йому його колишній вигляд і сказала:
– Прощавай, Там Лін! Прощай! Найкращого лицаря втратила країна ельфів. Якби я вчора знала те, що дізналася сьогодні, я б перетворила твоє ніжне серце на камінь!
І з цими словами королева ельфів зникла у зеленому лісі. А прекрасна Дженет взяла Там Ліна за руку і відвела до замку свого батька, славетного графа Марча.
