Тимкові щодня розповідай нову казку. Всі, які я знав, давно вже переказані. Тепер сам вигадую щоразу.
«Тож слухай,—почав я.— Розповім тобі про Чарівника Івановича. Як і годиться чарівникові, жив собі він у казковій країні Тіль-Тіль. Щоранку прокидався разом з сонцем, позіхнувши, взував капці, робив зарядку, вмивався, чистив зуби. Перед люстерком, яке висіло над комодом, ставав навшпиньки, бо на зріст був невеличкий, і розчісував пишну бороду. Потім з шухляди комода витягав величеньку коробку з-під фломастерів, з неї діставав одну або декілька зразу кольорових чарівних паличок р-раз! І сніданок готовий: жовтий манговий сік і жовта яєчня, або біле молоко і біла булка, або чорна кава і чорний хліб з рожевою ковбасою та ще щось смачненьке.
Поснідавши і помивши посуд, він брався до роботи і розмахував чарівними паличками вже до самісінького вечора з півгодинною перервою на обід. То з чорної мухи зробить білого слона: хочеш — катайся. То зведе блакитний повітряний замок з причалом для килимів літаків, з хмаринками-перинками для подорожніх. То змусить брехуна набрати води в рот, а хвалька посадить у чорну калюжу. Змахне паличкою — заспівають зелені ліси і гори. Змахне другою — зарум’яніють яблука і груші. Змахне третьою закрасуються виноград і сливи… У кожної палички, як і в чудес, що відбувалися за її помахом, був свій, тільки їй притаманний колір. А проте була й паличка на два кольори: з одного кінця біла, а з протилежного чорна. І особливо для цієї палички ніколи не бракувало діла.
Якось увечері, натомившись за день, поспішав Чарівник Іванович у чоботах-скороходах додому. Ліс вже огортали сутінки, на траву впала вечірня роса. Зупинившись, чарівник скинув чоботи скороходи, зв’язав їх шворкою, почепив на чарівну паличку, якою вдень працював, і рушив собі далі з чобітьми на паличці через плече.
Росяна трава пестила натруджені ноги. Чарівник відчув себе щасливим хлоп’ятком. Йому захотілося скупатися, і він повернув на стежку, що вела до лісового озерця. Присів біля води і, як в дитинстві, вдарив долонею но хвилі бризки розлетілися на всі боки. Чарівник Іванович поставив чоботи під кущик, а чорно-білу чарівну паличку встромив чорним кінцем у землю, а на білий повісив свою сорочку і — пірнув.
Це було з його боку дуже необачно. Річ у гім, що в країні Тіль-Тіль саме біля цього озера у чагарниках водився величезний і волохатий Ледацюга-Волоцюга Розбишака. Тільки-но чарівник пірнув, як величезний і волохатий вистрибнув з чагарників, глипнув очима і вскочив у чоботи скороходи. І якщо вони не луснули, то тільки тому, що були безрозмірні. Паличку волохатий висмикнув з землі. Сорочка впала на траву.
У цю мить Чарівник Іванович виринув з води посередині озера.
Геть з чобіт! — вигукнув він.— Не твоя паличка не чіпай! Я з тебе відбивну зроблю! І Чарівник Іванович чимдуж запрацював руками і ногами.
— Ха-ха. Реготнув величезний і волохатий Ледацюга- Волоцюга. Це ще хто з кого зробить! Він крутнув
паличкою в повітрі, дражнячи чарівника.
Ще ніколи Розбишаці так не щастило. Заволодіти чарівною паличкою і чобітьми-скороходамп! Таж можна скільки завгодно ледарювати, а жити, як сир в маслі! А де ті двері чи замки, яких би він віднині не здолав?
Чого тільки забажає — усе загарбає! І хто ж візьме його під варту?! Спочатку спіймай!
Ох і накручу я чудес! вдарив об землю закаблуком і пішов навприсядки Волоцюга, наспівуючи:
Відтепер ніхто мене
Не спіймає, не дожене!
Я накою стільки лих.
Що їх вистачить на всіх!
Ще мить і Чарівник Іванович вхопив би знахабнілого Розбишаку за чуба. Але тут величезний і волохатий про всяк випадок дав драла — стрибнув у кущі і зник.
До своєї хатини Чарівник Іванович добіг босоніж. Навіть не змінивши камзол на домашній теплий халат, запалив свічку, витяг з комода коробку з-під фломастерів, розкрив її і зітхнув з полегшенням: решта паличок різних кольорів, усі, крім чорно-білої, яку поцупив Ледацюга Волоцюга Розбишака, лежали на місці. Проте на всю країну Тіль Тіль чоботи-скороходи були одні однісінькі. Чарівник Іванович не міг заспокоїтися, не міг заснути. Хто ж дожене тепер Розбишаку? Хіба є такі коні? Як відібрати у нього чоботи скороходи? А паличку ? Адже вона чорно біла! Хто знає, що спаде лиходієві на думку ? Щоб не засипав зелені луки чорним пилом, не скував серед літа сині ріки білою кригою! Як же бути?»
-Я знаю, що робити! – вигукнув мій Тимко.
І тільки-но це в нього вихопилося, як сталося неймовірне. Ми з Тимком раптом опинилися в хатинці Чарівника Івановича. Ні, що не кажіть, а чарівник — це чарівник! Не встиг я його вигадати, як він уже переніс нас у казкову країну Тіль-Тіль. Тимко тримав у руці гарненький блакитний автомобільчик, з яким, здається, ніколи не розлучався.
-То що ж робити? — від обурення голос Чарівника Івановича тремтів. Як повернути диво-чоботи і паличку-чародійку ? Ти ж знаєш- кажи!- звернувся він до хлопчика.
Так ось заради чого ми в цій хатинці , подумав я.
Дивіться! — Тимко кілька разів повернув ключик – завів іграшку. — Потрібний автомобіль такий самий, тільки справжній. Машина побігла долівкою, закружляла. — Нехай хтось спробує втекти від автомобіля — хоч би й у чоботах скороходах! – посміхнувся хлопчик.
Оце так чудеса! — сплеснув у долоні Чарівник Іванович.— Споконвіку у казках кіньми та бричками роз’їжджали, бігали у чоботах-скороходах, а людина вже, бач. що вигадала! Ану, дай глянути.
Чарівник Іванович покрутив автомобільчик у руці, дістав блакитну паличку і, змахнувши нею, примовив:
– Хай в країні Тіль-Тіль Буде свій автомобіль!
Щойно відлунала ця примовка, як Тимкова іграшка перетворилася на справжнісінький найновіший найблакитніший легковий автомобіль, в якому я, Тимко і Чарівник Іванович мчали вперед широкою дорогою. Але на нас чекала ще одна несподіванка.
– Звіть мене Тіль-Тіль Автомобіль,— пролунало враз.
– Розмовляє! не міг стримати захоплення Тимко.— Оце так машина!
Місяць дивився згори. Світили зірки. Та ось на срібну гладінь озера раптом упала чорна тінь. Темна постать у чоботах у два кроки подолала міст.
— Гляньте! — аж підскочив на сидінні Чарівник Іванович.— Здається, він!
І то було справді так. Ледацюга-Волоцюга Розбишака прямував до міста, сподіваючися ще вдосвіта використати чарівну паличку як відмичку. Раптом він відчув небезпеку. Може, долинув до нього у нічній гиші голос Чарівника Івановича або гуркіт мотора, а може, про всяк випадок озирнувшись, він помітив віз без коней, що наздоганяв його, і це здалося йому дивним, ба навіть підозрілим. Як би там не було, але враз місяць і зірки зникли, ніби хтось замазав їх чорною фарбою.
– Моєю паличкою мені ж капості робить! — обурився Чарівник Іванович.
— Та ви не хвилюйтеся,— заспокоїв його Тимко.— Автомобіль і в темряві дорогу бачить. Правда, Тіль-Тіль?
— Угу,— відповів Автомобіль, і світло фар спалахнуло ще яскравіше.
Погоня тривала. Тим часом ранок вже поборював ніч.
Автомобіль впевнено наздоганяв втікача, виспівуючи шинами:
— Не втечеш-ш-ш, не втечеш-ш-ш…
Але тут на бігу Ледацюга-Волоцюга Розбишака вихопив з-за халяви — що б ви гадали?— украдену чорно білу паличку, змахнув нею — і на дорогу повалилися навхрест сухі чорні дерева. І ніяк їх не обминеш: з обох боків шляху впритул підступав ліс.
— Чого ж ви чекаєте? Чи, може, ваші палички не чудодійні? Приберіть оті завали з дороги,— попросив я Чарівника Івановича.
— Чарівні-то вони чарівні,— зітхнув він.— А от прибрати ці дерева можна тільки тією паличкою, яка їх повалила.
— Ех,— мовив з жалем Тимко,— сюди б зараз автокран. У мене вдома є іграшковий — такий зелений, з довгою рукою… А нам би справжній!
— Ах, так? — зрадів Чарівник Іванович.— Зараз же викличемо.— І він простягнув Тимкові зелену паличку. Хлопчик нею змахнув, а Чарівник Іванович промовив:
— Автокране Автокранович,
Кличуть Чарівник Іванович і Тимко, й Автомобіль — Приїзди до нас в Тіль-Тіль!
Тієї ж миті до нас під’їхав Автокран Міцна Рука і загув басом:
— Я вже ту-у-у-ут! Що транилося? Дорогу завалило? Зараз розчистимо!
І він залізною лапою обхопив повалене дерево за стовбур, підняв і прибрав з дороги, опустивши біля лісової сторожки— на дрова піде. Те саме зробив і вдруге.
Подякувавши Автокранові, ми помчали далі. Тим часом Ледацюга-Волоцюга Розбишака, гадаючи, мабуть, що позбувся погоні, а до того ж притомившись, ішов неквапом дорогою і мугикав:
Відтепер ніхто мене
Не спійма, не дожене.
Я накою стільки лих.
Що їх вистачить на всіх.
Поява Автомобіля перелякала його не на жарт. У чоботах скороходах він дав «повний вперед», але й Автомобіль додав швидкості. Відстань між втікачем і нами щохвилини скорочувалась — аж тут Розбишака вихопив з-за халяви ту ж таки чарівну паличку. І тільки но підняв й опустив її, як нам довелося знову загальмувати. І дуже добре, що ми з цим не забарилися. Адже там, де пролягав рівненький шлях, тепер зяяло чорне провалля.
— От якби нам автомобіль самоскид привіз жовтого піску і глини. Вмить засипали . А що, дідусю Чарівнику Івановичу, давайте викличемо самоскид, – гаряче запропонував Тимко.
Чарівник Іванович змахнув жовтою паличкою, а Тимко примовив:
Хто нас виручить з біди.
Самоскиде, приїзди!
Без твоєї допомоги
Не здолаємо дороги.
Тієї ж хвилини під’їхав величезний важкий Самоскид Самоскидич і, напруживши натруджену спину, скинув у чорне провалля гору жовтого піску.
— У-У У х х— сказав Самоскид, відсапуючись.
Провалля як не було.
— Спасибі тобі, Самоскидичу,— щиро подякував собратові наш Автомобіль і рушив далі.
Проте тільки-но Ледацюга-Волоцюга помічав, що ми наближаємось, як тут же, вхопившись за чарівну наличку, щось вигадував.
Зненацька шлях нам перетнула чорна річка, якої досі в країні Тіль Тіль не було. На важких темних хвилях люто шипіли гребінці білої піни. Довелося зупинитися, але й цього разу Тіль-Тіль — Автомобіль не розгубився й покликав:
— Автомобі-бі-ле-Амфібі – бі-біє!
І справді, нам зараз бракувало саме цієї машини, яка і суходолом їде, і но воді пливе.
— Автомобіле-Амфібіє,— покликав і Тимко.
Через ріки і долини
До казкової країни
Припливи і прибіжи,
Прибіжи — дополюжи!
Тільки-но Тимко це проказав, а Чарівник Іванович змахнув синьою паличкою, як — шубовсть: і на хвилях загойдалася машина Амфібія, запрацював двигун, забулькотіла вода.
— Ти тепер відпочинь,— мовила до нашого Автомобіля машина Амфібія,— а я попрацюю.
Тимко поцілував вірного друга Тіль-Тіль — Автомобіля, пересів на Амфібію, і ми пересіли разом з ним.
Амфібія рушила до протилежного берега. Від хвиль і бризок нас захищав широкий прозорий щит на носі машини.
— Тримай праворуч!—командував Тимко.
По той бік річки Розбишака почував себе у повній безпеці. Не перетягнуть сюди свій візок дзуськи!—зловтішався він.— Втопляться! Ледацюга-Волоцюга розлігся під кущем, навіть задрімав. Тим часом Амфібія нарешті подолала річку і виїхала на берег.
Ледацюгу-Волоцюгу розбудив гуркіт. Якусь мить, не певний, що це не сон, Розбишака дивився на Автомобіль Амфібію, трусив головою, протирав очі, але він не зникав, а навпаки наближався.
— Рятуйте! — скочив на ноги Ледацюга Волоцюга.
За чарівну паличку він вхопився, як потопаючий за соломинку. Відчайдушний змах і з ясного літнього неба повалив лапатий білий сніг. Одразу повіяло холодом, сніг налипав на колеса, просуватися вперед ставало дедалі важче. Зрештою нам довелося зупинитися.
А нашу вулицю прибирають взимку машини, при гадав Тимко, розтираючи долонями вуха.
Паличка сірого кольору майнула в повітрі.
— А приміряй но цю шапку. Тепла?— запитав Чарівник Іванович. — Заяча!
За шапку спасибі. Тимко насунув її на вуха. Та давайте викличемо снігоочисну машину. Паличка знову злетіла вгору — й Тимко промовив:
На дорогу сніг ліг,
Прибери, машино, сніг.
Аж ось несподіванка: замість однієї машини їдуть дві! Передня працює лопатою і щітками: зсуває кучугури на узбіччя, підмітає сніг, а за нею по розчищеній дорозі поспішає наш Тіль-Тіль — Автомобіль.
— Ти як же через річку перескочив? кинувся йому назустріч Тимко.
По кр-р-риз-з-з зі,— прогуркотів Тіль-Тіль.— Р-р-річка з-з-замер-р рз-з-зла ж…
Тіль-Тіль зупинився — щоб ми могли в нього пересісти.
— Тепер твоя черга відпочити,— мовив до Автомобіля Амфібії Тимко.— Щиро тобі дякуємо!
І от нам торує шлях снігоочисна машина. Але що це там попереду, на узгір’ї? Здається, Ледацюга у чоботах ніяк нагору не видереться? З’їжджає вниз по білій скляній кризі!
Але його знову врятувала чорно біла паличка. Від її помаху враз припинився снігопад. З-під білої криги глянула чорна земля, запарувала. З’явилися граки зі шпаками. Видершись нарешті на гірку, Ледацюга-Волоцюга Розбишака чимдуж накивав від нас п’ятами.
— До Квітограда хоче раніше від нас дістатися,— промовив Чарівник Іванович.
На видноті у промінні вранішнього сонця і справді вже виблискували верхівки веж і шпилі палаців.
— До зустрічі взимку,— попрощалися ми із снігоочисною машиною і взяли курс на Квітоград.
З кожною миттю виростали різнокольорові візерунчасті міські башти. Дахи цього міста мали форму і колір квітів: жовтих кульбабок і синіх дзвіночків, червоних тюльпанів і рожевих троянд. А стіни були викладені мозаїкою, немов-би прикрашені барвистими рушниками з мальовничими півниками, яскравими павичами, з жовтогарячими соняшниками, блакитними волошками і червоними маками. Жар-птиці дзвінко співали у садах. Хилилися під вагою солодких плодів гілки. Високо вгору злітали сонячні бризки водограїв. Перед в’їздом у місто сяяла арка-веселка. Навколо розкинулися запашні луки. Місто зустрічало кожного запахом квітів, і не можна було не назвати його Квітоградом.
Розбишака, наблизившись до воріт, затупцював перед написом: «Увага! Увага! Брехунам, ледацюгам, волоцюгам, розбишакам та іншим поганим людцям входити, вбігати, в’їжджати, влітати, вповзати, прослизати або проникати до міста Квітограда в будь-який інший спосіб суворо заборонено!
Ледацюга-Волоцюга безпорадно озирнувся, побачив у себе за плечима Тіль-Тіль — Автомобіль — і змахнув паличкою.
Густий чорний дим оповив башти. Спалахнула пожежа. Вартовий кинувся бити у дзвін. «Прослизну!»— й пройдисвіт щосили натиснув на ворота плечем. Саме нагода щось поцупити!
— Рятуй Квітоград. червона паличко! — скрикнув Чарівник Іванович.
В Автомобілі хтозна-звідки з’явився телефон. Тнмко, не гаючи жодної миті, набрав на диску номер, щоб викликати пожежників, і промовив у трубку:
Нуль-один! Нуль-один!
Місто вкрив чорний дим!
Гей, пожежник в мідній касці.
Справа є тобі у казці!
Тієї ж хвилини у ворота палаючого міста влетіла з тривожним виттям сирени червона машина, і люди в мідних касках вступили у двобій з вогнем. Чарівник Іванович одним помахом жовтогарячої палички забезпечив нас мідними касками: мене — великою, себе — невеличкою, а Тимка — каскою з гребінцем, мов у півника. Нам одразу ж знайшлося діло.
— Допоможіть! — долинуло з балкона.
Пожежний автомобіль підняв драбину. Тимко рушив по ній вгору. Струменем вдарила вода. Мов змій, зашипів вогонь. відповзаючи і залишаючи позаду довгий хвіст ядучого диму. Драбиною крок за кроком зійшла з балкона на землю дівчинка. Її кофтинку, вишивану квітами, пропік на рукаві вогонь.
— Злякалася? Не бійся,— заспокоював Тимко дівчинку.— Бачиш, яка в нас машина? Зараз все загасить.
Вода й справді збивала пиху із знахабнілого вогню. Долинув тупіт копит. На бруківці з’явилися коні. Це прибули з діжками води на візках міські пожежники. Та вогонь вже був приборканий.
З-під брами рантом почувся стогін. Під час пожежі брама завалилася. Тепер її підняли і витягли з-під неї… вину-ватця лиха. Але зараз, непритомний, він викликав почуття жалю.
— Треба відвезти його в лікарню,— зітхнув Тимко.
Чарівник Іванович підняв з бруківки чорно-білу паличку, яка випала в Розбишаки з-за халяви.
— Зараз викличемо санітарну машину і лікарів у білих халатах.
Так ми і зробили.
Тільки-но Тимко повернув пальцем телефонний диск і проказав:
Раз, два, три.
Раз, два, три,
Набираємо нуль-три,
як з’явилася біла машина «швидкої допомоги» з червоним хрестом.
Цього разу справді швидко, — зауважив я.
Розбишака застогнав. Санітари поклали його на ноші…
— А як же з чобітьми-скороходами?— запитав я Чарівника Івановича.
— На бідолаху в лікарні все одно капці взують,— відповів він.— Набігалися чоботи-скороходи у казках – врешті й відпочинуть. В країні Тіль-Тіль є тепер автомобілі.
Усі в місті заходилися наводити лад після пожежі. Навіть головний квітникар взяв мітлу. Чи зручно було нам лишатися осторонь?
Як завжди, нам допомогли машини, які ми викликали чарівними кольоровими паличками. Машнна-Прибиральниця щітками підмела вулиці. Машина-Поливальниця вимила кольорову мозаїку тротуарів.
Вдячні мешканці казкового міста подарували нам квіти і фрукти. Звелася справжнісінька гора ящиків з яблуками, грушами, апельсинами, персиками. Хіба могли ми не прийняти цих щедрих дарунків й образити квітоградців?
— Давайте відправимо все це у мій дитячий садок,— запропонував Тимко.
Ось коли знадобився нам Автомобіль-Холодильник. Довжелезна срібляста машина з’явилася, звичайно ж, за помахом срібної чарівної палички. Ящики з садовиною негайно пострибали самі до величезної холодильної камери автомобіля. Нехай на вулиці спека, нехай дорога не близька,— овочі і фрукти зберігаються тут добре.
— До-ве-зу, побіцяв Автомобіль-Холодильник,— свіженькими довезу дарунки,— і рушив у путь.
Ця дивовижна історія наближається до кіпця. Мені за лишилося додати зовсім небагато. Квітоградці запросили нас на свято квітів. На цьому святі дівчинка, яку врятував Тимко, була трояндою, її подруги кульбабкою і ромашкою, а нові знайомі Тимка — Петрик та Василь — соняшником і дзвіночком. А Тимко? Знайшовся карнавальний костюм і для нього — зелений, з червоним тюрбаном. Закружляв навколо Тимка-Тюльпапа квітковий хоровод.
Довго чи ні гостювали ми у Квітограді, а настав час прощатися. Але в казковому місті, у казковій країні залишилися автомобілі. А там, де є пішоходи й автомобілі, чи можна не подбати про безпеку руху?
— Подаруємо Квітограду світлофори,— запропонував Тимко.— Тільки ж для цього одразу три палички потрібні — зелена, червона і жовта.
Чарівник Іванович замахав паличками, як справжній міліціонер-регулювальник. А я примовив:
О Світлофоре, друже мій,
Командуй, як належно:
Зелений — руш,
Червоний — стій,
А жовтий — обережно.
І сталося диво: на великих магістралях Квітограда спалахнули Світлофори Автомобіличі, регулюючи рух машин, а на перехрестях постали Світлофори Пішоходичі, допомагаючи людям переходити вулиці і площі.
— Погляньте, казали один одному квітоградці.— Цей вогник — мов зелений листок.
— А цей схожий на мак — червоний-червоний…
— А жовтий — як соняшник…
Й світлофори теж не мовчали.
— Прошу переходити вулицю!— привітно сяяв зеленим оком Світлофор Пішоходич.
А Світлофор Автомобілич в той самий час червоним вогником суворо наказував:
— Стій! Не руш-ш-ш з місця, коли вулицю переходять люди.
Тільки-но люди перейшли, як світлофори водночас змінили колір. Тепер Світлофор Пішоходич червоним гаслом зупиняв перехожих:
— Зачекайте! Хай автомобілі проїдуть.
Ось так і працювали світлофори у злагоді: якщо людям світив зелений вогник, то машинам червоний. І навпаки.
Ну, а жовтий? О, жовтим вогником, якщо він спалахував після зеленого, Світлофор Автомобілич попереджав водіїв:
— Увага! Загальмуй. Зараз спалахне червоне світло.
Зате після червоного кольору жовтий Світлофор Автомобілич підказував:
— За мить засяє зелений вогник. Приготуйся рушати.
Мову світлофорів квітоградці зрозуміли дуже швидко.
Що подарувати тобі на згадку ? — поглянув Чарівник Іванович на Тимка.
— Олівці. Повну коробку. Кольорові. Такі, як ваші чарівні палички,— відповів Тимко.
— Ось тобі вони, олівці.— ними що хочеш намалюєш.
І хлопець на великому аркуші паперу намалював світлофор: одне його око схоже на зелений листок, інше на червоний мак, а ще одне жовте, ніби серце ромашки. І чорними літерами написав: «Переходь вулицю на зелене світло». Головний квітникар повісив цей малюнок на дошці оголошень на найвиднішому місці.
Прощальний помах чарівної палички — і до побачення. Квітограде, до побачення, казкова країно Тіль-Тіль!
… Так ми з Тимком опинилися вдома. Мені треба бу ло поспішати на роботу , а хлопчикові — у дитячий садок.
Того дня у садку тільки й розмови було що про Тимкові пригоди. Раптом почувся гуркіт, і на подвір’я в’їхав срібля-стий Автомобіль Холодильник. Усім сподобались яблука, груші, персики з Квігограда.
Чудо олівцями діти малювали Чарівника Івановича, Ледацюгу-Волоцюгу Розбишаку, Квітоград, дівчинку Троянду, свято квітів і, звичайно, автомобілі і світлофори.
А хто краще за всіх намалює, Тіль-Тіль — Автомобіль? Може, ти?
