Багато років стояв понад шляхом велетень Дуб. Вік його Тіні був менший, бо в дні, коли над Дубом клубочилися хмари, вона пропадала. Та тільки-но минала негода й знову виглядало сонце, Тінь поверталася, щоб зайняти своє місце – часом більше, ніж сам Дуб.
А чому б і не так! Адже в спеку саме в Тінь ховались подорожні від палючих променів, тоді як Дуб тільки схвально шелестів листям. Кому іншому він міг ще здатися могутнім, але Тінь добре знала, що всередині дідуган уже почав трухлявіти.
Отож, правду кажучи, вона не здивувалась, коли прийшли дроворуби й зловісно заскреготіла пилка. Трохи шкода було старого, – все-таки довго працювали разом, – однак що тут удієш. Не спало ж нікому на думку спиляти її, Тінь, бо вона ще потрібна, ще служитиме, ще…
На жаль, ви не дізнаєтеся, про що міркувала Тінь далі: Дуб упав – і вона зникла, тепер уже назавжди.