Третя подорож Алі

Частина 1

Р0зділ перший, в якому ми заново знайомимося з дівчинкою Алею

Ви, напевно, вже знайомі з дівчинкою Алею?

Ну звісно, кому ж не відомі її пригоди у двох зачарованих країнах – Недоладії та Країні сяк-таків!

Вперше Аля потрапила до зачарованої країни зі своєї вини. Тому що дівчинка нічого не вміла доробляти до кінця! Навіть заплестися їй бракувало терпіння. Так вона й ходила – одна кіска заплетена, а друга – ні.

Отож карлик Недочеревик і переніс її до країни Недоладії. Адже в тій країні жили всі недороблені справи! Тобто ті справи, які ми з вами не доводили до кінця!

Кепсько було Алі в тій країні! Уявіть собі – там кожному чогось бракувало!

Після жахливих пригод і випробувань Аля зрозуміла: дуже погано, коли ти не доробляєш до кінця свою справу! Через це, виявляється, можна навіть позбутися голови! Відрубати дівчинці голову збирався той чоловічок, якого Аля колись не домалювала в своєму альбомі! Він теж потрапив до Недоладії і звався там Першим Недорадником!

Здавалося б – усе закінчилося щасливо: Аля повернулася додому, домалювала голову Першому Недорадникові і пришпилила малюнок червоною кнопкою до стіни. Правда, обличчя в Першого Недорадника вийшло знову злим. І тепер Аля розуміла – чому. Адже саме через Алю він так і не став королем Недоладії.

Проте Аля вже аніскілечки його не боялася: кнопка міцно тримала на стіні аркуш з альбому! Однак на дівчинку чекали нові випробування.

Злий карлик Недочеревик вирішив помститися Алі за те, що вона розкрила його таємниці. Отож він придумав підступний план – викрасти з Алиної країни всі таланти! А потім завоювати цю країну! Адже країна без талантів – слабка й беззахисна!

А люди самі допомагали карлику Недочеревику красти таланти в них з-під носа. Бо вони не цінували і не плекали свої таланти! І навіть деколи закопували їх у землю!

Дійшла черга і до Сашка Тишка – Алиного приятеля. Він теж позбувся свого таланту конструктора. Хоч сам про це навіть не здогадувався.

На щастя, Аля прийшла Сашкові на допомогу. І разом із ним помандрувала до Країни сяк-таків. Вона ж була вже досвідченим мандрівником по зачарованих країнах! А в тій країні жили маленькі потвори – сяк-таки. Вони скидалися на футлярчики для окулярів. Тільки замість окулярів усередині сяк-таків було повно всіляких довідок, посвідчень, актів і навіть ябед! Бо вони писали ті ябеди на всіх, хто трапляв їм під руку! Але найбільше – на таланти, що жили в їхній країні.

Правила Країною сяк-таків королева Сяк-Такева. У неї було двоє синів-близнят. Звали їх Сякусь і Такусь. І хоч ці милі дітки теж писали ябеди навіть на своїх вчителів, проте допомогли Алі та її другові знайти втрачені таланти.

Алі з Сашком і в цій країні довелося зазнати всіляких пригод та випробувань. Але вони зробили все, що змогли, і таки зуміли повернули не лише Сашків талант, а й усі втрачені людьми таланти. Бо переконалися, що людина без таланту скидається на порожнього всередині сяк-така.

Повернувшись додому, Аля й Сашко залишилися друзями. Після стількох пригод і випробувань вони знали, що можуть покластися одне на одного.

І навіть коли з них кепкували й дражнилися:

В тебе вуса й борода –
Молодий і молода!

– не звертали на це уваги. Бо що там якась дражнилка проти справжньої дружби!

Сашко часто приходив до Алі. Вони удвох гралися в комп’ютерні ігри або вчили разом уроки. Або просто згадували свої пригоди.

Тоді Аля казала Першому Недораднику, який злісно витріщався на неї зі стіни:

– Що, висиш? Виси, виси, так тобі й треба! Тепер ти вже нікому не відрубаєш голови!

І чи то їй здавалося, чи й справді по цих словах Недорадникові очі зловісно зблискували.

Тоді Аля ще міцніше притискала до стіни кнопку, щоб листок з альбому краще тримався.

Р0зділ другий, в якому з’являється папуга Фері

Якогось дня Аля, як завше, повернулася зі школи. До кінця року залишалося зовсім небагато, тому домашніх завдань сьогодні їм не задали.

Аля повісила ранець на гачок біля столу, вийняла з кишеньки ранця мобільник і намірилася зателефонувати Сашкові. Вони сьогодні збиралися піти до зоомагазину. Щоб купити зерна папузі Фері.

Так, так, в Алі тепер жив папуга!

Ви думаєте, що папугу їй подарували на день народження?

Аж ніяк!

Може, гадаєте, що Аля сама купила його в зоомагазині на зекономлені кишенькові гроші, що їх давала мама?

Теж ні!

Навіть не ламайте голови, все одно нізащо не вгадаєте!

Папуга прилетів до неї сам!

Він сів на підвіконня відчиненого вікна і сказав:

– Привіт! Я – Ферррі! Ферррі! Ферррі – хоррроший папуга! Ферррі не дурррень!

– Ну, якщо не дурень – то заходь! – не розгубилася дівчинка.

І яскравий папуга з чубчиком на голові перевальцем зайшов до кімнати. Він перебрався на Алин письмовий стіл і почав чистити дзьобом пір’я під крилом.

Тут до кімнати зайшла бабуся. Побачивши незнайомого папугу, бабуся сплеснула руками і скрикнула:

– Людоньки, а це що за проява?

– Це – Фері! – пояснила Аля. – Можна, він у нас залишиться? Будь ласка, бабусю!

– Як це – залишиться?! – здивовано сказала бабуся. – А якщо його шукають господарі? До того ж, від цих птахів стільки бруду…

– Вимкніть дррругий мікрррохвон! – раптом виразно сказав папуга.

З несподіванки бабуся на хвильку замовкла. А тоді ображено спитала:

– Це який мікрофон ти наказуєш виключити? Мій чи що?! Ну й нахабство!

І вже виходячи з кімнати, обернулася й сердито кинула через плече:

– Це питання вирішать тато з мамою! І тоді ми подивимось, чий мікрофон доведеться виключати!

Але мама з татом, як на диво, не мали нічого проти, аби Фері оселився в Алі. Щоб переконатися, що в папуги нема господарів, вони розклеїли декілька об’яв по мікрорайону: «Знайшовся безпритульний папуга. Забрати його можна за адресою: вулиця Будівельників, будинок 120, квартира 131, попередньо зателефонувавши за номером 545 77 77.

Аля кілька днів потерпала, чекаючи телефонного дзвінка від власників папуги Фері. Та ніхто так і не озвався.

Тому Фері став п’ятим членом Алиної родини.

Щоправда, між ним і бабусею так і залишилися напружені стосунки. Видно, бабуся не могла забути отой «другий мікрохвон». А Фері – звинувачень у неакуратності.

Бо він виявився на диво порядним папугою. Він не розкидав їжі по кімнаті, любив купатися і щодня перебирав і чистив своє блискуче яскраве пір’я.

Тому прибирати за ним Алі майже зовсім не доводилось. А все решта – налити води, насипати корму й почистити клітку – це ж зовсім не складно.

А ще Аля любила ходити до зоомагазину і вибирати для Фері не лише звичайний корм, а й усілякі пташині смаколики.

Єдина вада папуги Фері – звичка вставляти в розмову слова і цілі речення, які він завчив, слухаючи телевізор. Як не намагалася Аля відучити його від цієї поганої звички, однак у неї нічого не виходило.

Р0зділ третій, в якому зникає аркуш з домальованим першим Недорадником

Отож Аля вийняла свого мобільника, набрала Сашків номер…

І тут її погляд впав на стіну, де мав висіти аркушик з блокнота, на якому був намальований Перший Недорадник.

Просто перед її очима червоніла кнопка, якою був пришпилений аркуш. Над кнопкою залишився шматочок білого паперу, наче хтось сильно смикнув – і він відірвався. А сторінки з Першим Недорадником не було!

Аля зазирнула під стіл: може, вона впала і лежить там?

Ні, немає!

Аля роззирнулася по кімнаті – може, його зірвав протяг і кинув на підлогу?

Ніде – нічого!

І тут з мобільника озвався Сашко:

– Алло!

І Аля сказала зовсім не те, що намірялася. Вона схвильовано вигукнула:

– Сашко! Недорадник зник! Приходь швидше!

– Як – зник? – не зрозумів Сашко.

– Отак – зник! Разом із аркушем!

– Може, він просто відшпилився і впав!

– Не відшпилився, бо кнопка на місці!

– А, може, його бабуся відшпилила?

– Не вигадуй, ти ж знаєш, що бабуся цього не зробить!

– Ну добре, добре, біжу! – сказав Сашко і вимкнув телефон.

Коли захеканий хлопець забіг у квартиру, вони ще раз ретельно обшукали всю кімнату. Марно.

Аля навіть про всяк випадок обережно розпитала бабусю, чи вона, БУВА, ЧАСОМ, НЕНАРОКОМ, МИМОХІТЬ не… відчепила малюнка над столом..?

– Ні! – сказала бабуся. – Ти ж знаєш, я твоїх малюнків не чіпаю! Спитай свого заморського гостя! Може, то він ЯКОСЬ, НЕНАРОКОМ, МИМОХІТЬ… зачепив його дзьобом і викинув у вікно?..

Мабуть, Фері почув це бабусине припущення. Бо перше, що він сказав, коли Аля повернулася до кімнати, було:

– Вимкніть дррругий мікрррохвон!

А по тому Фері надувся, як індик, і повернувся до Алі спиною.

Аля підійшла до ображеного папуги й постукала по клітці пальцем:

– Фері, годі дутися! Бабуся зовсім не те хотіла сказати!

– Ех! – почухав потилицю Сашко. – Якби твій Фері вмів розмовляти, він би, може, розповів нам, що тут сталося!

І тут папуга, наче зрозумівши Сашка, стрибнув з жердинки, вилетів з клітки і загукав, шугаючи кімнатою:

– Черррепашки ніндзя! Крррадії!

А потім скочив на підвіконня і дзьобом почав щось теребити.

Аля з Сашком підбігли до вікна. І побачили, що Фері намагається відірвати тоненьку шворку. Шворка була прив’язана до віконної защіпки і звисала вниз із другого поверху, на якому була розташована Алина квартира.

– Бачиш?! – вигукнув Сашко. – Цією шворкою злодії піднялися до кімнати! Отже, Першого Недорадника викрадено!

– Але хто ж тоді прив’язав цю шворку, щоб вони могли сюди піднятися?

– Може, це зробив Недочеревик? – припустив Сашко.

Аля трохи поміркувала, а потім сказала:

– Не думаю! Недочеревик міг взяти аркуш з Першим Недорадником і зникнути з моєї кімнати звичайним для себе способом – проказавши закляття. Пам’ятаєш? Я тобі розповідала –

Недо-роби,
Недо-пиши!
Недо-почни!
Недо-лиши!
І недо-їж!
І недо-ший!
І в Недо-ладію Мерщій!

– Здається, саме так, якщо не помиляюся. І йому не потрібно для цього прив’язувати шворку!

– Тоді це хтось інший! – сказав Сашко.

Р0зділ четвертий, в якому починається розслідування

– Тоді гайда на вулицю! – вирішила Аля. – Глянемо, чи немає якихось слідів біля другого кінця шворки!

Вони вибігли на вулицю, обійшли будинок і знайшли вікно Алиної кімнати. Під вікном була свіжоскопана й гарненько розрівняна клумба, на якій сусідка пані Оксана висіяла нещодавно нагідки та майори.

І ось на цій клумбі Аля з Сашком побачили безліч малесеньких слідів – наче там тупцювало з десяток ляльок!

– Ого-го! – сплеснула Аля руками. – Щось мені ці дивні сліди нагадують! А тобі? – спитала вона Сашка.

– Мені вони нагадують… – Сашко наморщив чоло, – нагадують… сяк-таків!

Аля вражено замовкла. То ось чому Фері згадав черепашок ніндзя! Сяк-таки справді трохи на них схожі! Але що роблять ці маленькі потвори, напхані різними паперовими довідками й посвідченнями, тут, в Алиному місті?

А якщо це справді вони, то навіщо їм здався Перший Недорадник? Що знову задумав злий карлик Недочеревик? Бо без нього – у цьому Аля була абсолютно впевнена! – тут не обійшлося!

Раптом Сашко, який щось пильно розглядав на клумбі, скрикнув. Він підняв із землі якогось папірця і, обтрусивши його, підніс до очей.

– Алько! Я щось знайшов! – вигукнув він. – По-моєму, це лист! І лист до тебе! – і Сашко простяг Алі жовтенького папірця.

Це справді був лист. Точніше те, що від нього залишилося. На маленькому клаптику паперу виднілося кілька майже зовсім стертих і розмазаних слів:

Дівчинці Алі
…вельників,12…
…дше на допо..
…що ти не при…
…анеться непоправ…
…і…
…поправ…

– дочитала Аля і підвела здивовано голову. – Що це таке, Сашко?

Сашко взяв папірця і ще раз його перечитав. Потім покрутив у руках, розглядаючи пильно з обох боків. Але більше не було ніяких написів.

– Оце так! – сказав Сашко. – Гайда додому, спробуємо розшифрувати. Я вже трохи здогадуюсь. Та найгірше те, що тут нема підпису! От і збагни, хто цього листа тобі надіслав! І чому він лежав тут, на клумбі, втоптаний у землю! Дуже схоже, що тут хтось із кимсь боровся!

Сашкові очі захоплено спалахнули. Він страшенно любив усілякі пригоди та загадки. А тут така подія!

– Бачиш, – знову показав він папірця Алі, – який він пожмаканий і покручений! Ясно, що його виривали в когось із рук. А цей хтось його не віддавав! Ходім звідси, тут уже нічого шукати!

Вони повернулися до Алиної кімнати.

Щоб ніхто їм не заважав, Аля повернула в замку ключ. Потім присунула до столу два стільці.

Поклала на чистий аркуш паперу шматочок із залишками листа і взяла олівець.

Над папірцем схилилося дві голови, і в кімнаті запала тиша.

Р0зділ п’ятий, в якому Аля з Сашком розшифровують таємничого листа

Сашко солідно, по-дорослому звів брови докупи і сказав:

– Ну, почнімо з того, що зрозуміло відразу: листа адресовано саме тобі!

– З чого це ти взяв? – заперечила Аля. – Хіба мало дівчаток, яких звати так само, як мене?

– Ой, Алько, не придурюйся! – сказав Сашко. – Ти ж бачиш, що тут написано твою адресу. Власне, її початок: …вельників, 12… Зрозуміло, що це: вулиця Будівельників, 120! Тобто твій будинок!

– І зовсім не зрозуміло! – трохи ображено сказала Аля.

– Це може бути й будинок номер 12, і будинок номер 121, 122, 123 і так далі…

– А от і ні! – Сашкові очі переможно зблиснули. – Під номером 12 на нашій вулиці – новий банк! А твій будинок – останній на вулиці Будівельників! Ти що, забула?

Аля з повагою глянула на свого друга. Недарма його «інструктором-конструктором» у школі називають!

А Сашко тим часом вів далі:

– А по-друге, тут написано: Переможниці… Карлика Недоч… Що, по-твоєму, це означає? Що йдеться про карлика Недочеревика! А хто тут переможниця? Га?

Сашко від задоволення долонею потер свого кирпатого носа.

– Ідемо далі дше на допо… Це може означати тільки одне: ШВИДШЕ НА ДОПОМОГУ!

– Ого! – зробила Аля круглі очі. – А далі?

– …що ти не при… – прочитав Сашко. – Я думаю, це: ЯКЩО ТИ НЕ ПРИїдеш, або прийдеш – не має значення, то …анеться непоправ… – СТАНЕТЬСЯ НЕПОПРАВне…

Тобто непоправне горе, або нещастя, або лихо…

Сашко вдоволено відкинувся на спинку стільця. Він дуже пишався, що так швидко розгадав цю непросту загадку!

– Отже, лист приблизно такий:

Дівчинці Алі, переможниці Злого Карлика Недочеревика,яка мешкає на вулиці Будівельників, 120, квартира 131

Дорога Алю, швидше на допомогу! Якщо ти не приїдеш, станеться непоправне лихо! Твої друзі…

А от хто вони, ці твої друзі, – на жаль, невідомо! – зітхнув Сашко.

– Але ж як нам дізнатися, хто нас кличе на допомогу? – аж підскочила на своєму стільці Аля. – Вони там, можливо, гинуть! Або воюють з якимось ворогом! А ми… тут! Що нам робити, Сашко?!

Аля у відчаї обхопила руками голову.

Та вагалася дівчинка недовго. Мандри по зачарованих країнах навчили її швидко приймати рішення. Вона струснула головою і сказала:

– Треба вирушати на допомогу!

– Але ж ми не знаємо, куди йти і кого виручати! – нагадав Сашко.

– Та ні, – похитала головою Аля. – Я впевнена, що раз до цього причетний Перший Недорадник – треба мандрувати до Недоладії!

– Як ти собі це уявляєш? – здивувався Сашко. – Хіба ти знаєш туди дорогу?

– А от уяви, що знаю!

– Що, справді?! – витріщив очі Сашко.

– Ось послухай! Коли мене вперше переносив до Недоладії Недочеревик, він промовив оте закляття, про яке я тобі розповідала. Отже, закляття ми знаємо. По-друге, щоб перенестися з Недоладії, треба, щоб у тебе все було дороблене…

– Ага! – здогадався Сашко. – А щоб перенестися до Недоладії, треба, щоб у тебе навпаки – було щось недороблене!

– Точно!

– А що в тебе може бути недороблене? – допитливо глянув на Алю Сашко.

– Як що? Звичайно, недоплетена коса! Ось я зараз її розплету…

– Стривай, стривай! Не квапся! Треба все гарненько обмізкувати! – зупинив дівчинку Сашко. – Тобі добре – розплела косу – і рушай! А що мені робити? У мене ж кісок немає!

А й справді! Аля задумалась.

– По-друге, – сказав Сашко, – необачно вирушати в мандри без підготовки! Прикинь! Звалимося туди, як перелякані – ні тобі зброї, ні екіпірування!

– Про яку зброю ти патякаєш? – зробила круглі очі Аля. – Невже ти справді гадаєш, що в Недоладії може йти якась війна?!

– Хто зна… хто зна… – похитав головою Сашко. – Нам треба хоча б мобілки підзарядити! Там, наскільки я пам’ятаю, електрики нема! А мій уже майже розрядився!

Проти цього Алі важко було щось заперечити. Звісно, краще передбачити різні несподіванки, щоб бути до всього готовими.

– Отже, домовляємось так! – діловито запропонував Сашко. – Я – миттю додому. Зберу дещо, підзаряджу мобільник – і назад. Тільки краще дочекатися, коли всі полягають спати. Ти теж візьми те, що може нам пригодитися. Зустрічаємось об одинадцятій в альтанці скверу за твоїм будинком! Згода?

– Згода! – сказала Аля.

– Ну, тоді я побіг!

І Сашко Тишко зачинив за собою двері.

Р0зділ шостий, в якому починається третя Алина мандрівка

Коли стемніло, Аля вийшла з під’їзду свого будинку. Було трохи моторошно, адже попереду чекала невідомість. Минулого разу було простіше – жодних тобі переживань чи сумнівів: ррраз – і ти в Недоладії! Воно завжди простіше, коли за тебе вирішує хтось інший.

А тепер нарікати не буде на кого. Сама вирішила – сама й розплутуватиме. Але тепер вона готова до всіляких несподіванок.

Аля зітхнула, поправила за спиною наплічник і рушила до альтанки. Та зробивши кілька кроків, зупинилася і прислухалась. Їй здалося, що вона почула якийсь шум.

Аля знову ступила кілька кроків. І знову їй вчувся якийсь шерех. Дівчинка озирнулась і пильно придивилася до темних кущів. Ліхтар навпроти лише трохи освітлював найближчі гілки. Одна з них тихо гойдалася.

Аля впевнилася, що за нею хтось стежить.

«Що робити? – промайнуло в Алиній голові. – Вернутися додому, чи йти далі?.. Піду далі! Разом з Сашком ми швидше дізнаємось, хто за мною стежить!» – і Аля рішуче подалася до альтанки.

Сашко вже чекав на неї. Аля забігла досередини і притисла пальця до губ:

– Тссс! – цитьнула вона і показала очима собі за спину.

Сашко одразу зрозумів її таємничі знаки. Він вискочив з альтанки і обдивився всі найближчі кущі. А потім повернувся до Алі і розвів руками:

– Нікого! Ти впевнена, що там хтось був?

– Впевнена! Він ішов за мною від самого дому!

– Тоді не гаймо часу! Мобільник зарядила?

– Так!

– А що ти взяла з собою?

– Пляшку води, пару бутербродів… – почала перераховувати Аля. Адже вона пам’ятала, як потерпала від спраги під час своєї першої мандрівки до країни Недоладії. І хоч дівчинка сподівалася, що в зачарованій країні багато чого змінилося, однак убезпечитися не завадить.

– А ти що взяв? – спитала вона.

– А в мене – мобільник, ліхтарик, і ще кілька необхідних для мандрівки речей! – вдоволено сказав Сашко. – А от про бутерброди я й не подумав!

– Нічого, моїх вистачить на двох!

– Тоді вперед! – закинув за плече свого наплічника Сашко.

– Але ж ми ще не придумали, як зробити, щоб у тебе з’явилося щось недороблене!

– Я думав про це. Якщо ми міцно візьмемось за руки, то, гадаю, що в нас вийде! Я просто перенесуся разом з тобою!

– Добре, тільки тримай мене дуже міцно!

Аля розплела кіску і поклала стрічку в кишеньку своїх літніх джинсів.

Потім вони міцно взялися за руки, і Аля почала промовляти закляття:

Недо-роби,
Недо-пиши!
Недо-почни!
Недо-лиши!
І недо-їж!
І недо-пий!
І в Недо-ладію Мерщій!

На останньому слові Аля й Сашко міцно заплющили очі. Тому вони не бачили, як з кущів вилетів папуга Фері. Він дзьобом і пазурами міцно вчепився в Сашків наплічник, пробурмотів щось нерозбірливе і теж заплющився.

Неначе якийсь потужний вихор закружляв в альтанці, і… за мить вона спорожніла. Лише кілька пелюсток, відірваних вихором з куща жасмину, що цвів коло альтанки, тихо кружляли в повітрі.

Р0зділ сьомий, в якому починаються неприємності

Алі й Сашкові здалося, що вони лише на мить заплющили очі…

А коли вони їх розплющили, то перше, що почули, був несамовитий вереск. Хтось верещав так тонко й пронизливо, що в обох мандрівників задзвеніло у вухах.

Аля вказівними пальцями заткнула обидва вуха. Підхопилася з землі, намагаючись розібратися, звідки лунає цей нестерпний вереск.

І побачила: неподалік від неї лежав на спині, хвицяв ногами в повітрі, вимахував руками і верещав якийсь товстун. Він намагався виборсатися з-під Сашка. Але їхні ноги й руки так переплутались, що з того нічого не виходило.

«Ой, напевно, ми з Сашком звалилися просто на нього! І дуже його забили!» – подумала Аля і кинулася на допомогу. Вона виплутувала руки й ноги з наплічників – свого й Сашкового – аби оцей хтось швидше припинив свій нестерпний вереск.

Нарешті Сашко звівся на ноги, і Аля гукнула:

– Ану, тихо!

Але в цьому вже не було потреби. Щойно Сашко підвівся, товстун замовк. Він лежав на спині, вирячивши очі, і дивився на Алю.

Тепер і Аля могла краще придивитися до нього.

Товстун був дуже кумедний. Він був увесь у пилюці. На його голі плечі, руки та живіт наліпилося безліч сухих травинок, листочків, квіткових пелюсток та іншого сміття.

А через коротку спідничку з якогось широкого листя він скидався на дикуна. Тільки не чорношкірого, а… зеленошкірого. Так, так, він увесь був густого ялинкового зеленого кольору! Його біляве волосся, давно не чесане і не стрижене, нагадувало вороняче гніздо. Тим паче, що з нього теж стирчали всілякі листочки й гілочки.

Взагалі якби не колір, він би був схожий на звичайного рожевого пупсика, що їх продають у магазинах дитячих іграшок. До того ж, до його спіднички був прив’язаний якийсь папірець. Він нагадував Алі цінники, які висять на іграшках. Роздивившись ближче, Аля переконалася, що це й справді був цінник. Він мав такий вигляд:

Назва товару…..
Ціна: ….
Дата виготовлення………..
Відділ технічного контролю………..

– Ти хто? – спитала Аля.

– Я-я-я-кось-ко! – відповів товстун. Він лежав і не квапився вставати.

– Ага, Коська! – повторила Аля.

– Ні, не Коська а Якосько! – замотав головою дивак у спідниці з листя.

– То я й кажу: ти – Коська!

– Сама ти Коська! – раптом розсердився товстун. – Я – Якосько! Я-КОСЬ-КО!

– Он воно що! – ляснула себе по лобі Аля. Вона згадала! – Я зрозуміла! Ти – Якосько! З Країни якоськів! Так?

– Саме так! – сказав Якосько.

– А що ти робиш у Недоладії? – спитала дівчинка.

– В якій Недоладії? – здивувався Якосько.

– Ну, ось тут, де ми зараз перебуваємо?

– А де, на твою думку, ви перебуваєте? – хитро примружився запилюжений мешканець Країни якоськів. – У Недоладії?

– Ну, так.

– Аж ніяк!

– А де ж?!

– Ні-де ін-де, як у прекрасній Країні якоськів! – вигукнув Якосько і схопився на ноги.

Аля з Сашком перезирнулися. Оце так!

– Недоліт! – промовив хтось поруч хрипким знайомим голосом.

Аля з Сашком повернулися в той бік, звідки він лунав, і… не повірили власним очам!

На стовбурі поваленого дерева, закинувши ногу на ногу, сидів… папуга Фері. Він обтрушував з крил останні порошинки, що налипли, коли він стрімголов покотився з Сашкового наплічника.

– Ти… ти… звідки тут узявся?! – не тямився від здивування Сашко. Він не чекав, що папуга йому відповість. Тому в нього відвисла щелепа, коли Фері, прочистивши горло, сказав:

– Не міг же я покинути вас самих, коли тільки й чуєш, як у нашій кррраїні падають літаки, сходять з рррейок потяги і перрревертаються автомобілі! А міністррр з надзвичайних ситуацій їздить собі по закорррдонах!

– То ось хто скрадався за мною до альтанки! – грізно насупила брови Аля.

– Вимкніть перрршого мікрррохвона! – з усієї сили вигукнув папуга Фері.

Р0зділ восьмий, в якому становище мандрівників дещо прояснюється

– Ну й що мені тепер з тобою робити?! – сплеснула в долоні Аля. – Мало мені тут клопотів, а тепер ще й за тебе треба відповідати!

– Це ми ще побачимо, кому за кого доведеться відповідати! – сказав Фері і ображено втупив очі в небо.

– Та хай йому! – сказав Сашко. – Алько, зараз важливіше дізнатися, чому ми втрапили не туди, куди треба!

– Недоліт! – знову наче сам до себе мовив папуга Фері.

– Що ти маєш на увазі? – повернулася до нього Аля.

– Те, що кажу, те й маю! – склав крила на грудях папуга. – Недоліт! Якби тобі не довелося тягти на собі Сашка, та ще два наплічники…

– …та ще нахабного папугу, що суне свого дзьоба до чужого лоба! – перебив його Сашко.

– До чого тут папуга?! До чого тут папуга?! – закричав Фері. – Тільки щось не так – то зррразу папуга!

– Алько, хоч мені цього й не хочеться визнавати, але, здається, цей нахабний пучок пір’я має рацію… Ми не долетіли до Недоладії, бо разом з усім цим – Сашко показав на наплічники – були дуже важкі.

– То що ж нам тепер робити? – зажурено спитала Аля. – Нас чекають там, а ми застрягли тут…

– Доведеться добиратися пішки! – рішуче сказав Сашко. – Бо я дуже сумніваюся, що тут є залізниця, чи якісь машини, чи бодай хоч велосипеди.

Якосько, що досі мовчки слухав дивну розмову, хитро всміхнувся і сказав:

– Я можу вам показати дещо краще!

– Краще?

– Еге ж, краще й безпечніше!

– Що і де? – Аля окинула поглядом безкрайнє море трави і квітів довкола них. Лиш де-не-де виднілися купки невисоких дерев.

– Зараз! – сказав Якосько.

Він присів – і знову пролунав той нестерпний писк, що й після прибуття мандрівників до Країни якоськів.

Коли Якосько випростався – писк припинився. Тоді він знову присів… І знов в Алиних вухах аж залящало. Вирячивши очі, дівчинка разом з Сашком дивилася на дивні вправи товстуна. А він тим часом присів утретє…

І тут Аля здогадалася!

Вона оббігла товстуна і ззаду, на його спині, побачила… звичайний пищик! Пищик, який вставляють в гумові іграшки для маленьких дітей! Коли товстун присідав – пищик пищав!

Раптом десь із найближчої купи дерев почувся деренчливий дзвінок і хрипкий голос запитав:

– Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? – І з листя висунувся… живий іграшковий мобільний телефончик! Чому живий? Бо на дисплеї блимали справжні очі й посміхався справжній рот! А ще мобільник мав справжні, хоч і дуже тоненькі ручки та ніжки, на яких він підскочив до Якоська.

– Так ось! Ось так! Це мій товариш Абияк! – вдоволено потер руки Якосько.

– Дуже приємно! – ввічливо сказала здивована Аля.

Вона ніяково замовкла, бо не знала, що має казати далі. Нарешті дівчинка наважилася спитати, аби підтримати світську бесіду:

– А ти… ви… теж тут живете… живеш?

– Аж ніяк! – сказав Якосько. – Абияк живе в своїй країні – Країні абияків. Вона починається о-о-он за тими деревами. Але якоськи та абияки дружать між собою. Ми не дружимо тільки з сяк-таками! Колись ми з ними навіть воювали!

– Воювааали? – протягнув Сашко.

Він одразу пригадав розповідь Канцелярського Пацюка – вченого історика, з яким вони з Алею познайомилися в Країні сяк-таків. Пацюк розповідав, як воювали між собою якоськи, абияки та сяк-таки. Вони воювали дражнилками!

Сашко не втримався і вголос проказав дражнилку, яку почув колись від Канцелярського Пацюка:

Як якоськові якось
Мандрувати довелось!
Спакував він сто валіз,
А в останню сам заліз!

Сашко уявив, як Якосько залазить у валізу й почав реготати.

Р0зділ дев’ятий, в якому нові друзі ледь не посварилися

Але сміявся Сашко недовго. Сміх застряг йому в горлі, коли його погляд упав на Якоська.

Зелений колір нового знайомого змінився на яскраво-червоний. Якосько так надувся, що став ще круглішим, ніж був. Від того його очі вилізли мало не на лоба.

– Це… це… це… брудний наклеп! – тоненьким від образи голоском вигукнув червоний Якосько. – Я… я… ніколи ні в які валізи не залазив! І ніхто з нас не залазив!

– Та це ж просто така дражнилка! – спробував заспокоїти Якоська Сашко. – Ось і на мене є дражнилка… мм… як її… – спробував він пригадати якусь дражнилку про Сашків. Та, як на зло, на думку не спадало нічого.

І тут несподівано йому на допомогу прийшов папуга Фері. Він загукав з дерева, на якому сидів:

Саша-каша-муррркота,
замість миші з’їв кота!

– О! – з полегкістю зітхнув Сашко. – От бачиш!

– Все одно! – тупнув ногою Якосько. – Прошу тут не вдаватися до жодних військових прийомів! Бо хтось може подумати, що ви – ворожі розвідники! Ось так!

Тут він замовк і підозріло глянув на Сашка. Потім глянув на його наплічник і повагом спитав:

– А може ви й справді ворожі розвідники? Та? Ану коліться, хто ви і звідки?! І навіщо вам до країни Недоладії?

Сашко подумки вилаяв себе за необережність і легковажність. Але що вже поробиш? Довелося розповідати про себе двом дивним істотам: Якоську та Абияку.

Дивні істоти слухали дуже уважно, хоч було видно, що вірять вони Сашкові не до кінця.

Але коли Сашко дійшов до листа, якого загубив невідомо хто, а надто, коли згадав про Алю, Переможницю Злого Карлика Недочеревика, недовіра на обличчі Якоська змінилася здивуванням.

– Як-як ти сказав? – перебив він Сашка. – Переможниця Злого Карлика Недочеревика, дівчинка Аля?

– Так! – кивнув Сашко.

– Ти хочеш сказати, – вкрадливо мовив Якосько, – що знайомий з самою Переможницею Злого Карлика Недочеревика?

– Звісно! – знову кивнув Сашко. – І ви теж з нею знайомі, – він відступив на крок і показав рукою на Алю. – Ось вона перед вами власною персоною!

– Невже це правда? – все ще не вірив Якосько.

– Так, це я! – підтвердила Аля. – А щоб ви повірили, можу розповісти про Сякуся й Такуся з Країни сяк-таків… Або про свого друга – Недоладька з країни Недоладії. До речі, ми дуже поспішаємо. Адже хтось же написав нам того листа, в якому просить допомоги!

Нарешті Якосько повірив, що перед ним дівчинка Аля – знаменита мандрівниця і Переможниця Злого Карлика Недочеревика.

Але те, що він зробив потому, змусило Алю аж підскочити.

Якосько впав на землю і гукнув:

– Швидко! Сигнал на збирання!

Абияк тут-таки стрибнув на спину Якоськові і почав якось дивно по ньому стрибати то на обох ногах, то по черзі на лівій і на правій.

І Аля з Сашком почули дивний мотив, що його від того стрибання висвистував Якоськів пищик. Мотив був схожий на сигнал підйому в пластунському таборі:

Вставай! Вставай!
І ліжко застеляй!

Папуга Фері позбувся свого поважного вигляду, бо з несподіванки звалився з колоди, тільки лапи блимнули в повітрі. Проте він швидко оговтався, скочив на колоду і загукав, перестрибуючи з лівої лапи на праву, а з правої на ліву:

– Дикі танці! Гей! Гей! Дикі танці! Гей!

Р0зділ десятий, в якому з’являється незвичайний транспорт

Ще не замовк папуга Фері, а вже заворушилися кущі й висока трава. І на невеличкій галявині, де розмовляли Аля, Сашко, Якосько та Абияк, почали з’являтися дивні створіння.

Після перших з’яв папуга Фері замовк, наче вдавився власним подивом. Бо таких чудернацьких створінь ні йому, ні Алі з Сашком бачити ще не доводилось. Тобто бачити живими!

Бо, наприклад, Вінні-Пуха вони бачили по телевізору. Але не з блакитними вухами!

Так само вони не бачили жирафа, зшитого з різнобарвних клаптиків гуми. Або бегемота, в якого замість чотирьох було аж шість ніг. Були тут і іграшкові солдатики, в яких руки й ноги не згиналися в ліктях і колінах. І Кінг-Конг, в якого не було очей. Його підтримували під руки двоє телепузиків. Їхні ноги були зліплені докупи, тому вони могли лише підстрибувати. Був тут і Супермен, фарба з якого геть облізла. Здогадатися, що це Супермен, можна було лише з його плаща.

Але найбільше їх вразила істота, що викотилася останньою з кущів. Це була сороконіжка з коліщатами замість ніг! Всередині неї були сидіння, наче в швидкісному поїзді! Та вона й сама скидалася на швидкісний поїзд – такою велетенською була!

Сашко штовхнув ліктем ошелешену Алю:

– Алько, я знаю, хто це такі – абияки і якоськи!

– Хто? – видихнула Аля.

– Це зіпсовані іграшки!

– А навіщо їх зіпсували?

– Їх просто так виготовили – абияк! Одному щось не пришили, іншому приробили те, що не треба! Третього погано розфарбували… От і вийшли такі потвори!

На цьому Сашка перебив Якосько. Він широким жестом показав на незвичайну сороконіжку.

– Транспорт подано! – урочисто промовив він. – До того ж – безплатний!

А потім повернувся до натовпу і сказав:

– Любі друзі! До нас завітала сама Переможниця Злого Карлика Недочеревика – Дівчинка з Недоплетеною Косою – Аля!

Ой людоньки, що тут зчинилося!

Народ країни абияків та країни якоськів запищав, задзеленчав, закувікав і взагалі почав видавати такі звуки, яких Аля з Сашком ще не чули!

Той, хто мав що підкидати – шапки, кришечки чи свої власні відламані частини, – підкидав це в повітря. Хто не мав чого підкидати – підстрибував, крутився на місці чи просто вимахував кінцівками.

Алі раптом стало чомусь так соромно, ніби її похвалили за те, чого вона не робила. Дівчинка тупнула ногою і сердито сказала Якоськові:

– Негайно припиніть це безглуздя!

Якосько побачив, що дівчинка не жартує. Тому швидко присів і якось по-особливому при цьому запищав.

Тієї ж миті всі вгамувалися. Запала мертва тиша.

Аля вдихнула повітря і сказала:

– Прошу надалі такого не зчиняти!

Нещасні потвори пороззявляли роти і повитріщали очі (ті, у кого вони були). Якщо про це просить сама Переможниця Злого Карлика Недочеревика, то будь ласка…

– Якщо їдемо – то їдемо! – рішуче сказала Аля, рушила до сороконіжки і всілася на сидіння. За нею те саме зробив і Сашко, попередньо закинувши туди їхні з Алею наплічники.

Якосько з Абияком стояли поруч і ніяково переминалися з ноги на ногу. Завваживши це, Аля сказала:

– Якщо хочете, можете їхати з нами!

Двічі запрошувати їх не довелося. Вони тільки цього й чекали. Якосько радісно запищав, а Абияк завів своє: «Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю?».

Останнім залетів до сороконіжчиного вагону папуга Фері. Він сів на спинку м’якого крісла і загукав:

– Займайте найкращі місця, бо ви того варті!

Сороконіжка рушила з місця. За кілька метрів химерний потяг виїхав на ґрунтову дорогу і за ним заклубочилася дорожня пилюка.

Аля ще встигла побачити бузкову корову, що паслася неподалік. На її боці великими білими літерами було написано: «Мілка». Корова дивилася їм услід великими сумними очима.

Р0зділ одинадцятий, в якому мандрівники проїжджають соняшниковий ліс

Сороконіжка неквапом котилася на своїх коліщатах нешироким шляхом. Шлях той швидше скидався на стежку. Тому всіх пасажирів хитало і підкидало на вибоїнах.

Від того хилитання Алю навіть почало хилити на сон.

Ще б пак, вони ж рушили в мандрівку пізно ввечері. А потрапили просто в ранок. Ціла ніч кудись поділася! Тому Аля вмостилася зручніше в м’якому кріслі і задрімала.

Розбудив її голос Сашка, який нетерпляче повторював:

– Алько! Алько! Та прокидайся вже!

– Що таке? – невдоволеним голосом пробурмотіла дівчинка.

– Прокидайся, бо скоро приїдемо! – сказав Сашко.

Аля потяглася й почала роззиратися довкола.

Скільки сягало око, навсібіч жовтіло море соняшників.

Вони росли рівними рядами, і всі дивилися в один бік – на сонце. Та коли мандрівці порівнялися з першими соняшниками, Аля з подивом побачила, що вони почали повертати свої голови до них. Соняшники наче спостерігали за ними.

Алі стало якось аж моторошно. Вона штовхнула ліктем Сашка і тихенько прошепотіла:

– Глянь, чого це вони витріщаються?

Сашко теж помітив дивну поведінку соняшників і лише знизав плечима.

Та Алине запитання почув і Якосько. Він показав рукою на соняшникове поле й промовив:

– Це не прості соняшники! Це варта Країни абияків і Країни якоськів!

– Варта?! – здивувалася Аля.

– Так, звичайна варта! – вдоволено кивнув головою Якосько.

Він явно запишався, що зміг здивувати саму Переможницю Злого Карлика Недочеревика. – Вони стережуть наші кордони з усіх боків! Ну, з Недоладії ми не чекаємо ніяких підступів… А от від сяк-таків можна чекати всього! – кивнув головою Якосько.

– Але ж… – не могла второпати Аля, – але ж як можуть соняхи захищати вашу країну?! Вони ж не мають ніякої зброї!

– А от і помиляєшся! – аж запищав від задоволення Якосько. – Зараз сама побачиш…

Сороконіжка зупинилися. Всі вийшли назовні.

Якосько підійшов до Сашка і сказав:

– Дай мені на хвилинку свого капелюха!

– Капелюха? – не зрозумів Сашко. – Якого капелюха?

– Ось цього, – показав пальцем Якосько.

– А-а-а… – зрозумів Сашко. – Тільки це не капелюх, а бейсболка!

– Та мені все одно – балаболка чи не балаболка, скинь на хвилину! І не бійся – нічого з нею не станеться!

– Та будь ласка! – пхикнув Сашко і простяг Якоськові свою бейсболку.

Якосько відійшов на кілька кроків і з усієї сили підкинув бейсболку в повітря.

І тієї ж миті соняшники, які стояли найближче до бейсболки, повернулися в її бік. З їхніх круглих шапок чергою, наче з автомата, полетіли великі чорні насінини. Вони торохтіли по бейсбольці, наче справжні кулі. І Сашкова кепка з написом «Адідас» була миттєво збита на землю!

Якосько підійшов до неї, підняв, обтрусив і простяг Сашкові.

– Тепер ясно? – з усмішкою спитав він.

– Оце так! – не міг прийти до тями Сашко. – Це справжня протиповітряна оборона!

– Не тільки протиповітряна! Соняхи не пропустять до країни жодного чужинця!

– А як вони розрізняють, де свої, а де чужі?

– А як вони знають, звідки сходитиме сонце, адже повертаються саме в той бік?

– Ну, я не знаю… – знизав плечима Сашко.

– От коли знайдеш відповідь на друге запитання, тоді здогадаєшся, як відповісти на перше! – хитро примружився Якосько.

– Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? – раптом почули вони.

Це Абияк, що прислухався до їхньої розмови, вирішив втрутитися.

– Ні! – сказав Якосько. – Тепер ніякої «гелп» нам не потрібно! Нехай сам думає!.. Що ж, ходімо далі! Нам залишилося спуститися з гірки – і ми в Недоладії!

Якосько поплескав Сороконіжку по пластмасовому боці:

– Спасибі тобі, можеш вертатися додому!

Аля з Сашком одягли наплічники і рушили за Якоськом і Абияком, що йшли попереду.

За кілька кроків соняшникове поле закінчились. Перед ними простяглася рівнина, що губилася вдалині.

Пройшовши трохи вперед, Аля озирнулася.

Соняшники дивилися їм услід. Легенький вітерець похитував їхні розкішні чорні з жовтогарячим обідком шапки. І від цього здавалося, що соняшники на прощання приязно похитують їм головами.

Р0зділ дванадцятий, в якому Аля впізнає і не впізнає країну Недоладію

Вони пройшли зовсім небагато, коли Аля раптом вражено зойкнула. Сашко стурбовано озирнувся.

Аля стояла, наче вкопана, і показувала на щось пальцем. Сашко подивився в той бік і не побачив нічого дивного. На узбіччі стовпчик стирчить, до нього криво прибита стрілка. На ній теж кривими літерами нашкрябано:

Н е Д о Л а Д і Я

І чого Алька так розхвилювалася?

– Це… це… – ледве вимовила від хвилювання Аля, – це та сама стрілка, як і тоді…

– Як коли?

– Як і першого разу!

– Ну то й що? – здивувався Сашко. – Стрілка собі та й стрілка! Що тут такого дивного?!

Аля заклопотано звела брови і сказала:

– Оце й дивно, що та сама! Невже тут нічого не змінилося?

Дівчинка перевела погляд на кущі, що росли неподалік. У неї з’явилося дивне відчуття, наче вона перенеслася в часі назад. Знову в той день, коли вперше потрапила в цю зачаровану країну. Ось зараз… зараз у кущах зашарудить, і з них вийде Недоладько! Аля навіть затамувала подих…

І в кущах справді зашаруділо! Щоб не зойкнути, Аля обома руками затулила рота.

Гілки розсунулися і з них визирнули… два обличчя.

– Х-хух! – полегшено зітхнула Аля.

Жодне з облич не було схоже на Недоладькове. Навпаки, це були усміхнені обличчя двох дівчаток! Вони вистрибнули з кущів і захихотіли. Це справді були дівчатка. Тільки дуже схожі на мильні бульбашки!

Аля придивилася уважніше… Так і є! Кожна дівчинка була зроблена з двох мильних бульбашок! На бульбашці-голові стирчало по дві короткі кіски. Бульбашки-тулуби були вбрані в платтячка на тонких бретельках. Платтячка були паперові!

Ну й дива! На паперових платтячках щось написано! Прочитати написи Аля не встигла, бо Сашко виступив наперед і сказав:

– Привіт! Ви хто?

– Хи-хи! Ми – обіцянки-цяцянки!

– Хто-хто? – здивувався Сашко.

– Обіцянки-цяцянки! – знову повторили дівчатка і тицьнули пальчиками в написи, що починалися в них на грудях, а закінчувалися на спині.

Аля з Сашком прочитали на першій дівчинці: «Я не буду брехати!». На другій було написано: «Я буду слухатися!»

Аби Сашкові з Алею було легше читати, обіцянки крутилися на місці.

– Оце так! – сказав Сашко.

Але дівчатка не звернули уваги на здивування мандрівників. Вони загукали разом:

– А тепер кажіть, хто ви такі! Обіцяємо, що нікому не скажемо!

– Ми… – Сашко хотів було сказати, хто вони, але вчасно стримався. Бо якщо тут теж почнеться таке збіговисько, як у Країні якоськів, це затримає їх надовго. – М-м-м, ми – просто мандрівники!

– Хи-хи-хи! – знову захихотіли обіцянки-цяцянки. – А з якої ви країни? Сяк-таків чи абияків?

– Ні з одної, ні з другої! Ми з далекої країни, про яку ви, мабуть, і не чули!

– Хи-хи! А ми теж з далекої країни! Обіцяємо, що скажемо, з якої! – закричали разом обидві обіцянки.

Аля, що досі не втручалася в розмову, а лише пильно придивлялася до дівчаток, обережно поцікавилась:

– А вас уже доробили, чи ви такими сюди й потрапили?

– Хи-хи! Ніхто нас не доробляв! Ми такі собі і є – обіцянки-цяцянки!

– То чому ж ви опинилися в Недоладії? – здивувалася Аля. Адже вона пам’ятала, що в зачаровану країну потрапляли тільки недороблені справи.

Наче прочитавши Алині думки, обіцянки загукали:

– А тому, що нас ніколи не виконують і не дотримуються!

– Ми – нові мешканці Недоладії!

– Нас усіх забирає сюди знаменитий карлик Недочеревик!

– Слава йому!

– І нам тут страшенно подобається!

– І багато вас тут? – спитав Сашко.

– Багато! Багато! У нас навіть є своя королева!

– Короле-е-ева?! – здивовано протяг Сашко.

– Еге ж, королева!

– Королева всіх обіцянок!

– А звати її…

– Ябільшенебуда! – закричали, перебиваючи одна одну, обіцянки-цяцянки.

Сашко підійшов до Алі і прошепотів їй на вухо:

– Не встигли недоладяни позбавитися одного Недороля, як їм на голову звалилася королева! Може, тому вони нас і кличуть на допомогу?

Аля пам’ятала старого короля Недоладії – боягузливого Недороля Десятого. Замість нього тоді керував країною Перший Недорадник. Саме той, що донедавна висів у неї на стіні і так загадково зник.

Аля знизала плечима у відповідь на Сашкове запитання і вирішила дізнатися якнайбільше про зміни в країні Недоладії. Вона почала здалеку:

– Скажіть, будь ласка, чи не знайомі ви з Недоролем Десятим?

– Недоролем Десятим? – повторили за Алею обіцянки. – А хто це такий?

– Ні, ми не знаємо ніякого десятого!

– Ні двадцятого!.. Хі-хі-хі!

– Ні тридцятого!.. Хі-хі-хі! – знову закричали обіцянки.

– Ми знаємо тільки Першого!

– Першого!

– Першого!

У Алі завмерло серце… Вона чекала, що гукатимуть далі ці дві щебетухи.

А вони застрибали навколо Алі з Сашком на одній ніжці і по черзі вигукували, підстрибуючи:

ПЕР…
ШО…
ГО…
НЕ…
ДО…
РАД…
НИ…
КА!

Аля з Сашком машинально вхопили один одного за руки.

Отже, Перший Недорадник знову опинився в Країні Недоладії! І тепер у нього є голова, яку Аля йому домалювала!

І якщо тепер потрапити до його рук, то можна вже ніколи не повернутися додому! Це була страшна небезпека!

Р0зділ тринадцятий, в якому політична ситуація потроху прояснюється

Аля швиденько прийшла до тями. Вона висмикнула свою руку з Сашкової і зробила «страшні очі». Не можна було дозволити обіцянкам-цяцянкам здогадатися, хто вони такі. Бо тоді – і це було зрозуміло – вся Недоладія знатиме про їхню з’яву.

Аля змусила себе натужно посміхнутися і сказала:

– Ну, то ми тоді підемо…

– А куди ви йдете? – разом загукали обіцянки.

– М-м-м-м… – Аля з надією глянула на Сашка. Може, він щось придумає? Але тут в її голові сяйнув один здогад. І Аля сказала те, про що потім пошкодувала.

– У мене тут є один знайомий Рушничок!

Усмішки миттю зникли з дівчачих личок Вони перезирнулися і знову разом протягли:

– Рушничо-о-о-ок?

А потім спитали:

– Це не той, що увесь вишитий червоними півнями?

– …і що постійно вештається разом з Мережаною Недошкарпеткою?

– Той, той! – зраділа Аля. Адже вона пам’ятала Рушничкову подружку. Вони минулого разу подарували їй вишитого рушничка для бабусі.

– Зрозумі-і-і-іло! – сказала одна обіцянка.

А друга взялася в боки і, злісно примруживши очі, сказала:

– А чи відомо вам, що цей Недорушничок і ця Мережана Недошкарпетка – злісні бунтівники? Га?

– І що вони сидять у в’язниці в підземеллі? Га?! – додала перша.

– І що Прокурорський Кріт завтра винесе їм і всім іншим бунтівникам, що сидять разом з ними, вирок? Га?!

У Алі забракло дихання. Такого повороту подій вона не сподівалася.

– А ви знаєте й інших… ну, тих, що сидять разом з ними в підземеллі? – спитала Аля.

– Атож! – загукали обіцянки-цяцянки.

– Їх знає вся Недоладія і вся Країна сяк-таків!

– Їхні імена розвішані на всіх дошках об’яв у наших країнах!

– І як же їх звуть? – Аля боялася навіть подумати, що це можуть бути її друзі.

– Це Недоштанько!

– І Недопопелюшка!

– І найнебезпечніший бунтівник…

– Їхній ватажок!…

– НЕДОЛАДЬКО!

Отже, Алині побоювання справдилися. Її друзі в смертельній небезпеці!

– А хто ж це їх запроторив до в’язниці? – насупивши брови, спитав Сашко.

– Як – хто?!

– Як – хто?! Звісно, Байдуж із байдиками за наказом Першого Недорадника! «Ого! Байдуж із байдиками вже перебралися до Недоладії!» – подумала Аля. Вона згадала гвардійців Недороля Десятого, що вартували її у в’язниці. Їх звали Недоборода і Недовус. Вони тоді допомогли їй втекти з підземелля.

А от Байдуж зі своїми байдиками з Країни сяк-таків Алі зовсім не подобався. Аля пригадала пісеньку, яку співали ці вояки:

Хтось мириться, хтось б’ється.
Хтось плаче, хтось сміється.
А я тихенько скраю
На все це споглядаю.
Приємно дуже,
Коли тобі байдуже.
Бо все мине, усе мине,
А спокій – головне!

У них було одне завдання: хапати і тягнути.

– І за що їх посадили до в’язниці? – знову спитав Сашко.

– Бо вони написали листа Переможниці Злого Карлика Недочеревика!

– …щоб вона знову повернулася до Недоладії…

– …і допомогла їм позбавитися від нас…

– …щоб у нашій країні…

– …нас виконували…

– …і дотримувалися!

– А що стається, коли вас виконують і дотримуються? – спитав Сашко.

– Тоді…

…тоді…

– …ми тут лускаємо…

– … і вони хочуть…

– …аби ми всі тут луснули! – вигукнули разом обіцянки-цяцянки і нарешті замовкли.

Р0зділ чотирнадцятий, в якому обіцянки-цяцянки впізнають Алю

Аля гарячково міркувала, що тепер робити далі? Як відкараскатися від цих обіцянок-цяцянок, аби вони нічого не запідозрили?

Відмовитися від своїх друзів Алі навіть не спало на гадку. А зізнатися, що вони з Сашком їх розшукують, – означає потрапити до рук свого заклятого ворога – Недороля Десятого.

«Треба щось вигадати! Негайно щось вигадати!» – думала Аля.

А поки вона думала, обіцянка-цяцянка, на якій було написано, що вона обіцяє не брехати, почала пильно до неї придивлятися.

Потім вона штовхнула плечем подружку і прошепотіла:

– Дивися!

– Куди? – не зрозуміла та.

– Дивися на її коси!

– Бачу! Ну то й що?

– У неї ж одна коса незаплетена!

– Умгу!

– А що розповідають про Переможницю Злого Карлика Недочеревика? Га?

– А що розповідають?

– От дурепа! Та те й розповідають, що в неї одна коса недоплетена!

– Ой! – пошепки вигукнула друга обіцянка. – Справді! То ти думаєш, що це вона?

– Точнісінько! Вони її таки викликали!

– І що ж тепер робити?

– Бігти до королеви Ябільшенебуди і все їй розповісти!

– І нас нагородять!

– Ще б пак! Ми знайшли найнебезпечнішу злочинницю!

Обіцянки перестали шепотітись і на весь голос заверещали від захвату.

А потім розвернулися і щодуху побігли геть.

– Стривайте, куди ви? – спробувала зупинити їх Аля, але марно.

– Куди-куди, – похмуро сказав Сашко. – Хіба не ясно? Побігли доносити на нас своїй королеві! Ох і милі істоти в цій твоїй Недоладії!

– Вона така ж моя, як і твоя! – образилася Аля. – Ти забув, що теж доклався, щоб вона тут виникла!

– Добре, добре, Алько, не сердься! – заспокоїв її Сашко. – Краще думаймо, що робити, поки за нами не прибігли гвардійці, чи Байдуж із байдиками, чи хто там у них тепер ловить і арештовує?

– Думаю, що за нами пришлють саме Байдужа з байдиками! – припустила Аля. – Що ж нам робити?

– Треба втекти назад до моєї країни! – вигукнув Якосько.

– Ні! Треба втекти до моєї країни! – сказав Абияк.

– Треба їх наздогнати і взяти в полон! – сказав Сашко.

– Тррреба купити памперррси «ХАҐІС»! – вигукнув папуга Фері, про якого всі забули. Бо він мовчав і спостерігав за всім, що відбувалося.

– Ні одне, ні друге, ні третє, і, звичайно… – Аля сердито глянула на папугу, – ні четверте! Треба швидше добратися до найближчого міста.

І Аля рішуче звернулася до папуги Фері:

– Перш за все, якщо ти такий мудрагель, то піднімися в повітря!

– А це ж навіщо? – поцікавився Фері і схилив набік голову.

– Подивися уважно, куди побігли обіцянки і чи немає поблизу якогось міста? Бо в місті нам легше буде заховатися! А я поки почну маскуватися.

Хоч папузі не дуже хотілося виконувати Алині накази – робити було нічого. Поки він злітав, Аля заплела свою розплетену кіску. «Нарешті я мандруватиму цими зачарованими країнами заплетеною!» – вдоволено подумала дівчинка.

Сашко, який спостерігав за нею, кивнув головою:

– Правильно, Алько, це перше, що нас викриє – твоя недоплетена коса!

– А по-друге, – звернулася Аля до Якоська та Абияка, – нам з вами треба розділитися на два загони! Адже нас бачили разом, то разом нас і легше буде спіймати!

Якосько схвильовано писнув своїм пищиком, а Абияк завів своє: «Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю?»

Аля поклала йому на плече руку і сказала:

– От тепер ти й справді можеш нам допомогти. Тільки не знаю, як нам тримати зв’язок?.. От якби ти був справжній і тобі можна було подзвонити…

– Але ж мені можна подзвонити! – скрикнув Абияк. – Мій телефонний номер: 22494! А ви маєте телефони?

– Маємо! – радісно вигукнули Аля з Сашком.

Вони витягли свої мобільники й почали набирати номер Абияка.

– Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю? – почулося з їхніх телефонів.

– Урра-а-а! – загукали Аля з Сашком. – Тепер ми можемо говорити одне з одним!

– Тоді домовимось, як нам діяти далі! – сказала Аля. – Вам доведеться пробратися до столиці Недоладії – Недограду! Адже ви свої, на вас ніхто не звертатиме уваги.

А в Недограді спробуйте розшукати друзів Недоладька й Недопопелюшки. А ми тим часом сховаємось в якомусь іншому місті… Згода?

– Так, так! Ну а як! – закивали головами Якосько з Абияком. – Ми ж не знали, що тут, у Недоладії, таке відбувається! Тому ми вам будемо допомагати не якось і не абияк, а по-справжньому!

І тут почувся невдоволений голос папуги:

– Гей ви там, унизу! Довго я ще тут… хух!… буду ширрряти?

Ой, вони зовсім про нього забули!.. Аля задерла голову й гукнула:

– Ну, що ти там бачиш?

– Бачу обіцянок, вони біжать полем!

– А ще? Там навпроти нас нема ніякого міста?

– Є щось подібне!

– Велике?

– Велике!

– Запам’ятай, як до нього йти!

– Запам’ятав!

– Тоді можеш приземлятися!

Папуга сів на стовпчик зі стрілкою і довго віддихувався. А коли віддихався, пробурчав:

– За такі подвиги… хух!… під час військових дій… хух! мені тррреба пррри-своїти… хух! …звання орррла-рррозвідника!

Аля з Сашком ретельно надягали наплічники, щоб вирушити в дорогу. Адже попереду на них чекали смертельні небезпеки і карколомні пригоди.

Частина 2

Р0зділ перший, в якому мандрівники дізнаються, що за ними стежать

Друзям було сумно розлучатися, але іншого виходу не було.

Аля засмучено дивилася на дві дивні постаті, що віддалялися. Одна, зелена, йшла перевальцем. Друга, чорна, – дивно підстрибуючи. Їх теж може схопити Перший Недорадник, якщо комусь стане відомо, для чого вони пробираються до Недограду.

Аля струснула головою, щоб розігнати невеселі думки, і рішуче кинула Сашкові:

– Ходім!

Вони рушили в напрямку, який показав папуга Фері.

Дорогою Аля з Сашком майже не розмовляли. Кожен думав про своє. Аля згадувала маму, тата й бабусю. Якби вони знали, де опинилася їхня донька і онучка! І яка небезпека їй загрожує! Як би вони хвилювалися! Аля аж здригнулася на таку думку! Добре, що вони нічого не знають!

А Сашко обмірковував різні плани визволення Недоладька та його друзів із в’язниці. І відкидав їх один по одному. І сердився сам на себе, що нічого путнього не може придумати.

Папуга Фері сидів на Сашковому наплічнику і теж мовчав. Але про що він думав, ніхто не знав. А може, він і зовсім ні про що не думав, а тільки пильно роздивлявся довкола. І дуже добре, що роздивлявся…

Обабіч дороги росли кущі, за якими простиралися оброблені поля. Папузі здалося, що ці кущі якось дивно ворушаться. Спочатку він не звернув на це уваги. А потім усе ж вирішив злітати й подивитися, що там так шарудить услід за ними.

Сашко не звернув на це уваги: може, папуга вирішив трохи розім’яти крила?

Та щойно він про це подумав, як почувся несамовитий вереск папуги:

– Черррепашки ніндзя! Черррепашки ніндзя! – горлав Фері і, наче яструб, намагався вхопити когось лапами і дзьобом.

Аля з Сашком кинулися йому на поміч. І кого, ви думаєте, побачили вони в кущах? Хто з усієї сили відбивався від кігтів і дзьоба папуги Фері?

О, Аля одразу впізнала це гидке створіння! Тим паче, що номер на його спині не залишав жодних сумнівів!

ЦЕ БУВ СЯК-ТАК № 66!

Це був той самий сяк-так, якого Аля спіймала колись у Сашковому альбомі! І який потім утік з її рукавички, проробивши в ній дірку!

Але тепер сяк-так вже не був такий маленький. У Країні Недоладії, так само, як і в Країні сяк-таків, ці створіння були Алі ледь не до пояса.

Сяк-такові № 66 вдалося вирватися з цупких кігтів папуги Фері. Не встигли Аля з Сашком отямитись, як сяк-так, петляючи, наче заєць, побіг путівцем. Тільки не до міста, куди прямували Аля з Сашком, а в протилежний бік.

За якусь мить сяк-так зник за далеким поворотом шляху.

Зворохоблений від боротьби Фері злетів на гілку куща, заляпав крильми і знову залементував:

– Черррепашки ніндзя! Черррепашки ніндзя!

– Та чуємо, чуємо! – заспокоїв його Сашко. – Ми вже зрозуміли! – Це вони вкрали Першого Недорадника, еге ж?

– Оцей з номеррром на спині виліз із твого ррранця!

– З мого ранця?! – не повірила Аля.

– Твого ррранця! І сховався під ліжко! А потім прррив’язав шворррку! Аби інші черррепашки залізли черррез вікно!

Папуга перевів подих і продовжив:

– І вони видерррлися на стіл! І зірррвали твій малюнок! І скрррутили в трррубочку! І втекли з ним!

– А що ти ще бачив? – схвильовано спитала Аля.

– Бачив карррлика у величезних черрревиках!

– Ой! – сплеснула Аля руками. – А що він робив, той карлик?

– Боррровся з черррепашками!

– Боровся з черепашками?! – вражено повторила Аля.

– Боррровся! Боррровся! Вони виррривали в нього якийсь папірррець!

– Фері, ти щось плутаєш! – вигукнула Аля. – Навіщо карликові Недочеревику боротися з сяк-таками?! Вони ж заодно!

– Нічого я не плутаю! – ображено закричав папуга. – Мільйон незабутніх вррражень! Не вірррите – не тррреба! Більше я нічого не рррозповідатиму!

І ображений папуга, переступивши лапами на гілці куща, повернувся до Алі спиною.

Р0зділ другий, в якому мандрівники дістаються до дуже дивного міста

Це було неймовірно!

Щоб карлик Недочеревик боровся з сяк-таками, які вкрали зі стіни Першого Недорадника, – у таке Аля повірити не могла!

Але розгадувати цю загадку зараз було ніколи. Не можна гаяти часу, адже тепер, коли вони знали, що за ними стежать, треба було якнайшвидше дістатися до міста і десь у ньому заховатися.

– Ходімо швидше! – сказав Сашко.

Але щойно вони рушили далі, як їх зупинив папуга. Він злетів з гілки і зашарудів у кущах, звідки вискочив сяк-так № 66.

– Сюди! Сюди! – гукав Фері. – Я дещо знайшов!

І Аля з Сашком побачили, як папуга вилетів з кущів, тримаючи щось у дзьобі. Він підлетів до Сашка, сів на його наплічник і простяг знахідку хлопцеві, переможно покосивши оком на Алю.

– Що там? – нетерпляче спитала Аля.

Це був папірець.

Сашко розгладив його. На ньому було написано:

Я б Е д А

Її Обіцяльній Величності Королеві Ябільшенебуді від Її Відданого Підданого Шпигуна-Шмигуна сяк-така № 66

Ваша Обіцяльна Величносте, згідно з Вашим наказом, я стежив за кордоном з Країною якоськів. Зауваживши невідомих осіб, що перемістилися у вищезазначеному районі через вищезгаданий кордон, я встановив за ними нагляд відповідно з Вашими інструкціями…

Сашко відірвався від папірця і сказав:

– Це ж він пише про нас! Про те, як стежив за нами!

Тільки дивно, що він поміняв собі начальство! Чому це він перестав служити королеві Сяк-Такеві, а влаштувався оцим, як його?.. – Сашко підніс папірця до очей, ага: шпигуном-шмигуном… до королеви Ябільшенебуди?

– Сашко, давай додамо цю загадку до інших, які нам треба буде розгадати, і біжимо далі! Бо нам доведеться ночувати серед поля!

Справді, сонце невпинно хилилося до обрію.

Сашко зіжмакав папірця, жбурнув його в кущі і рушив за Алею.

І ось перед ними з’явилися перші будинки незнайомого міста.

На перший погляд це були будинки як будинки. Тільки всі вони були пописані! Пописані зверху до низу! Пописані були дахи, ворота та паркани. Поперек вулиць були понатягувані шматки полотна, теж з написами. Обабіч стояли бігборди з написами. А оскільки довкола вже стемніло, скрізь запалювалися біжучі неонові написи. І кожен з цих сотень, тисяч написів щось обіцяв!

Вражені мандрівники йшли вулицями міста, не встигаючи прочитувати всі написи. Щось із тими написами було негаразд! І лише тоді, коли вони вийшли на центральний майдан і побачили над ним велетенські написи, Аля нарешті зрозуміла, у чому річ. Ці обіцянки виконати було неможливо! Ну справді, як можна виконати такі обіцянки:

«ОБІЦЯЄМО НЕ ЧУТИ!»
«ОБІЦЯЄМО НЕ БАЧИТИ!»
«ОБІЦЯЄМО НЕ ДИХАТИ!»
«ОБІЦЯЄМО НЕ ЖИТИ!»

Саме ці написи світилися над головним майданом.

Майданом гуляли різноманітні обіцянки.

Тут були обіцянки-діти і обіцянки-дорослі. Обіцянки-дядьки і обіцянки-тітоньки.

Дорослі обіцянки здебільшого мали поважний вигляд. Якщо можна мати поважний вигляд, вбравшись у саму спідничку на бретельках або маючи на собі тільки штани й краватку. Вбрання було паперове, з тими самими написами уздовж і впоперек. Проте в кожного бульбашкового громадянина Недоладії бовтався на шворці, чи стирчав за паском штанів, чи виглядав з кишені мобільний телефон!

«Ти диви, які вони тут усі круті!» – подумала Аля.

Найбільше було обіцянок політичних і депутатських. Аля з Сашком здогадалися про це, пробігаючи очима обіцянки на штанях та спідничках. Та ще з їхнього пихатого й гордовитого вигляду. Обіцянки так поважно ступали і так надималися, що ледь не лускали. Неонові вогні переливалися на їхніх бульбашкових обличчях і животах. І саме тому вони були страшенно схожі між собою, незважаючи на різні написані на них слова.

Іноді траплялися й містяни звичного вигляду. Але йшли вони, боязко позираючи спідлоба і, вочевидь, поспішаючи.

Одного такого містянина Аля насмілилася зупинити.

– Скажіть, будьте ласкаві, – звернулася вона до худорлявого хлопчини в окулярах, – як називається це місто?

Хлопець окинув поглядом Алю з Сашком і насторожено спитав:

– А ви… хто такі?

– Ми… ми просто мандрівники! – сказала Аля.

– То ви не обіцянки?

– Ні-ні! – покрутила Аля головою. – Хіба ми на них схожі?

– Ніби не схожі… – протягнув хлопець, – …але настали такі часи, що довіряти нікому не можна…

– Нам можна! – обізвався Сашко.

Хлопець спідлоба глянув на нього і спитав:

– То що ви питали?

– Ми питали, як називається ваше місто…

– Невже ви й справді не знаєте, що знаходитесь у столиці Недоладії? – знову підозріло звузив очі незнайомець.

– Як – у столиці? Столиця Недоладії – Недоград!

– А, то ви лиш придурюєтесь, що нічого не знаєте! А звідки ви знаєте про Недоград?

– Послухайте, – Алю вже почала дратувати підозрілість незнайомця, – краще десь присядьмо, бо ми трохи стомилися в дорозі, і тоді ми геть усе розповімо!

Трошки повагавшись, незнайомець кивнув:

– Добре, ходіть за мною!

Пройшовши кілька вулиць, вони звернули в тісний провулок і підійшли до невеличкого двоповерхового будиночка. Сторожко озирнувшись на всі боки, хлопчина умовним стуком постукав у двері.

Р0зділ третій, в якому з’являються давні знайомці

Двері прочинилися і на порозі Аля побачила… бабусю Недокватирку!

Оту саму бабусю Недокватирку, що немилосердно чхала й кашляла, аж поки Аля докрутила їй недокрученого гвинтика на защіпці!

З радісної несподіванки Аля аж скрикнула.

А бабуся Недокватирка сплеснула в долоні і вигукнула:

– Невже це ти? Невже я знову бачу Переможницю Злого Карлика Недочеревика?! Яка…

Але вона не встигла доказати, бо незнайомець, що привів друзів, заштовхнув Алю з Сашком досередини, щільно зачинив двері і з докором повернувся до Недокватирки:

– Ну скільки разів можна повторювати, бабусю, що треба бути обережним! Тебе могли почути аж на майдані!

– Ой, онучку! Ти краще подивися, хто це! Я очам своїм не вірю! Це ж… Це ж… – і бабуся Недокватирка кинулася знову обіймати Алю.

А потім вони повсідалися за великим круглим столом під затишним абажуром з китицями. Лише побачивши цього абажура, Аля зрозуміла, що в Недоладії є електрика!

Яким же було її здивування, коли в кімнаті вона завважила й телевізор! А в кутку стояв столик для комп’ютера. Правда, комп’ютера на ньому чомусь не було.

«Ну, – сказала сама собі Аля, – я бачу, що прогрес у Недоладії пішов далеко вперед!»

– Отже, – перебив її думки хлопчина в окулярах, – будемо знайомі! Невже ти й справді Переможниця Злого Карлика Недочеревика – Дівчинка з Недоплетеною Косою – Аля?!

– Так, це я! – ствердно кивнула головою Аля. – Хоч косу мені для маскування довелося заплести! А це – Сашко! А це… – хотіла вона показати на папугу, але той її випередив. Він схилив голову набік і проказав:

– Ферррі! Ферррі! Викррривач черррепашок ніндзя та орррел-рррозвідник!

Відрекомендувавши себе такими вигаданими званнями, папуга так надувся від пихи, що втратив рівновагу і беркицьнувся з Сашкового плеча на землю. Це було так кумедно, що всі почали реготати.

Ображений Фері перевальцем підійшов до порожнього стільця, злетів на його спинку і повернувся до всіх спиною.

– А як тебе звати? – спитала Аля.

– Мене звати Недосайт.

– А як ти опинився в Недоладії і чому бабуся називає тебе онуком?

– Бачте, ми з нею мовні родичі! Бо її, Недокватирку, можна відчиняти, а мене – відкривати!

– А! Ну так воно і є! – втрутився Сашко. – Сайт – це сторінки в інтернеті! Правда?

– Правда, правда, – підтвердив хлопчина. – Мене недоробив один ледачий комп’ютерних… І тому Недочеревик притяг мене сюди… Тут я й знайшов свою бабусю.

– Недочеревик притяг його останнім! – сказала Недокватирка. – Він думав, що тут його ніхто не зможе доробити! Та він помилився! У нас тут майже всі вже навчилися працювати на комп’ютерах! І саме після того, як Недосайта доробили, карлик Недочеревик заходився тягти сюди цих бульбашкоголових обіцянок-цяцянок! О-хо-хо! І що ж то буде з нашою прекрасною країною!

У Недокватирки з очей закапали сльози.

– Після того, як ми прогнали Недороля Десятого, нам так гарно було тут жити! І Перший Недорадник десь пропав! – шморгала носом бабуся. – І тут на нас посипалися ці бульбашкові нероби-ненажери! Вони нічого не роблять, тільки їдять – пожерли майже всі наші припаси!

– То чому ж ви їх не проженете?! – обурено спитав Сашко.

– На жаль, прогнати їх звідси неможливо! – знову шморгнула носом Недокватирка. – Країна ж зачарована! Дорогу звідси знає тільки карлик Недочеревик!

– Але ж не можна сидіти, склавши руки! – наполягав Сашко.

– А хто тобі сказав, що ми сидимо, склавши руки? – заговорив Недосайт. – Ми боремось!

– Як? – очі в Сашка загорілися.

– Спочатку ми спробували змити їх водою з пожежних шлангів…

– І що?

– На жаль, з того нічого не вийшло, бо від води вони почали розмножуватись!

Тут папуга Фері змахнув крильми і вигукнув:

– Тільки «Доместос» вбиває всі мікроби!

Та на нього ніхто не звернув уваги – всі уважно слухали Недосайта.

– Тоді ми спробували лускати їх голками! – вів далі Недосайт.

– І що?

– Від голок вони не лускають! Виявилося, що лускають вони лише тоді, коли їх виконують! А хто ж виконує обіцянки-цяцянки? Та ніхто! Адже їх і дають лише тому, аби ніколи не виконувати!

– І що ж було далі?

– А далі карлик притяг сюди їхню королеву – Ябільшенебуду. А королева покликала до себе на службу сяк-таків! Бо ніхто з недоладян не хотів їй служити! На той час у Країні сяк-таків не лишилося жодного таланту! Адже всі таланти повернулися до вашої країни!

І сяк-такам повелося дуже погано! Вони всі там геть здичавіли! Колись вони сиділи на деревах і їли гусінь. Якоськи так їх і дражнили:

Сяк-таки, сяк-таки –
Ліниві макаки!
Між листям сидять,
Гусінь їдять!

Але ж в їхній країні не залишилося ані дерева! Бо вони всі дерева повирубували, щоб виготовляти з них папір для ябед! Працювати вони не вміють, тільки ябеди пишуть. За них завжди працювали таланти.

Тому їм дуже кортіло перебратися до Недоладії! Адже тут було все – їжа, будинки, і навіть електрика! І сяк-таки з радістю перейшли на службу до королеви Ябільшенебуди!

Р0зділ четвертий, в якому розкриваються перші таємниці

Недосайт продовжував розповідь. Аля з Сашком слухали, наче зачаровані. Навіть папуга Фері не вставляв своїх недоречних зауважень.

– Залишившись без підданих, королева Сяк-Такева сіла в свою обшарпану карету й поїхала до королеви Ябільшенебуди.

– Ваша Обіцяльна Величносте! – улесливо сказала вона Ябільшенебуді. – Я не обіцяю бути вам вірною служницею! Але й не обіцяю, що зраджу вас при першій можливості! Візьміть мене до себе на мою попередню посаду при дворі – посаду Першої Недофрейліни! Ви не пошкодуєте! Адже зі мною приїхали й мої вірні байдики з Байдужем! Вони швидко покінчать з бунтівниками! Але в мене є ще один чудовий план, як зміцнити вашу владу над цією непокірною країною! Я обов’язково вам про нього розповім!

Так у Недоладії з’явилася королева Сяк-Такева з графом О’Маном, синочками Сякусем і Такусем, Прокурорським Кротом та Байдужем із байдиками. І почала ця Перша Недофрейліна плести інтриги серед придворних! Бульбашкоголова королева Ябільшенебуда в усьому прислухається до її порад. Спочатку ми не звертали на це все уваги – граються собі в королев і придворних, то й нехай собі граються! Та коли до нас почали доходити чутки, що вони збираються повернути до Недоладії Першого Недорадника…

– Ой! – не втрималася Аля.

– Так, так, – глянув на неї Недосайт. – Саме це й мала на увазі Сяк-Такева! Вона справді розробила цілий план його повернення! Нам стало відомо, що до них на службу найнялися деякі зрадники з країни якоськів та абияків! Один з них – Кібер, який знається на комп’ютерах. Він зараз працює в Комп’ютерному Центрі.

– А навіщо їм здався цей Перший Недорадник? – здивувався Сашко.

– Як то – навіщо?! Якщо він без голови тримав усю Недоладно в кулаці, то тепер, з головою, він зможе швидко повернути старі порядки! І розправитися з тими, кому вони не подобатимуться!

– Ой! – знову не втрималася Аля. – І навіщо я домалювала йому голову!..

– Якби ти не домалювала йому голову, він не зник би з Недоладії! – нагадав їй Сашко. – Хто ж міг знати, що його буде вкрадено просто з твоєї кімнати!

– А королева Ябільшенебуда не боїться, що Перший Недорадник зазіхатиме на її корону?! – спитала Аля.

Вона раптом згадала, як боявся втратити корону Недороль Десятий.

– Хе, така думка навіть не приходить в її порожню голову! – презирливо сказав Недосайт. – Але менше з тим! Навіщо нам вирішувати ще й їхні проблеми! Нам і своїх досить! Отож, – повів він далі, – столицю Недоладії з Недограду перенесли сюди, до цього міста, яке так і назвали – Місто Обіцянок. Вони й Недоладію хочуть перейменувати на Країну Обіцянок! І хоч стара назва, чесно кажучи, теж не надто нам подобалась, але ж це наша країна! Чому якість приблуди мають вирішувати, як вона має називатися?! Саме тому ми й почали з ними боротися!

– Хто це – ми? – спитав Сашко.

– Ми – це, передовсім, Недоладько! Він зібрав довкола себе найрішучіших недоладян, готових чинити спротив бульбашкоголовій королеві та її слугам! Адже не можна було допустити, щоб сюди повернувся Перший Недорадник! Та ще й з головою!

Тут Недосайт сумно зітхнув, і Аля зрозуміла, що він дійшов до найсумнішого місця своєї розповіді.

– І ось вже цілий тиждень, як від наших друзів немає ніяких звісток! Вони пішли до Недограду, щоб проникнути в хатинку Недочеревика…

– Навіщо? – здивувалася Аля.

– Не знаю! – знизав плечима Недосайт. – План придумав Недоладько. Але він тримав його в суворій таємниці! Щоб ненароком хтось не проговорився, він нікому його не розповідав. Адже скрізь нишпорять і підслуховують ці гидомирні сяк-таки!

– Еге ж… – задумливо мовила Аля. – Одного такого ми теж зустріли…

– А вчора… – Недосайт стишив голос, – стало відомо, що Недоладька, Недопопелюшку, Недоштанька, Недорушничка та Мережану Недошкарпетку схопили і кинули до в’язниці в замку. Ця єдина на всю Недоладію в’язниця залишилася ще від Недороля Десятого. Вона стояла пусткою, бо нам нікого було до неї кидати. І ось нарешті в’язниця стала в пригоді… нашим ворогам, – гірко докінчив Недосайт.

– І ще ми дізналися, – додала бабуся Недокватирка, – що зробив це… Перший Недорадник! Він знову з’явився в нашій країні! А це означає, що вони таки здійснили свій підступний план його повернення!

– Так! – рішуче струснула головою Аля. – Не будемо хнюпити носа! Ми – тут! І ми розпочинаємо боротьбу з Першим Недорадником!

На це нарешті озвався папуга Фері:

– Обираючи нас, ви обираєте своє майбутнє!

– Отже, роздумувати ніколи! – не звертаючи уваги на Фері, сказала Аля. – Нам негайно треба вирушати до Недограду, щоб визволити наших друзів із в’язниці!

– Добре, добре! – озвалася бабуся Недокватирка. – Негайно-не негайно, але спершу треба повечеряти і гарно відпочити! Ви ж не збираєтесь іти туди серед ночі?! Я саме напекла пиріжків з картоплею! Отож вечеряйте – і в ліжко! А зранку й думки ясніші!

Аля відкрила було рота, щоб заперечити, але одразу ж передумала. З бабусями сперечатися марно! Вона це добре знала з власного досвіду!

Р0зділ п’ятий, в якому друзі приймають важливе рішення

Ох і гарно спалося в бабусі Недокватирки! Неначе вдома.

Зранку друзі прокинулися в бойовому настрої. Смачно поснідавши гарячими млинцями з суничним варенням і збитими вершками, вони розпочали нараду.

– Перш за все, – вирішила Аля, – треба зв’язатися з нашими розвідниками – Якоськом і Абияком! Вони, напевно, вже добралися до Недограду. І, можливо, встигли дещо розвідати.

Аля набрала номер Абияка – 22494 – і прислухалася до гудків у телефоні.

І як же вона зраділа, коли знайомий голос відповів:

– Меяйгелп’ю? Меяйгелп’ю?

– Абияче! Якоську! Як ви там? Чи дізналися щось про наших друзів?

– Та ж дізналися, дізналися! – намагаючись говорити якомога тихіше, відповів Абияк.

– А що там за гамір? – спитала Аля, бо в слухавці голос Абияка заглушував гомін юрби.

– Ми стоїмо на майдані перед палацом! Тут зібралися жителі Недограду, щоб послухати вирок, який щойно виніс бунтівникам Прокурорський Кріт!

– Ой! – схвильовано скрикнула Аля.

– Зараз я помовчу, – проказав Абияк. – а ви – слухайте!..

Аля поклала мобільник на стіл, друзі схилилися над ним і затамували подих.

Спочатку було чути лише гамір натовпу. Але потроху він стих і над майданом пролунали звуки сурми.

– Це королівські сурмачі оголосили прихід королівських служників! – пошепки пояснив Недосайт, нервово поправляючи на переніссі окуляри.

Далі запала цілковита тиша. Вона тривала кілька секунд.

І раптом Аля почула знайомий голос! Голос, від якого по її спині наче сипонуло морозом! Голос, який вона вже ніколи-ніколи не зможе забути!

Це був голос її лютого ворога – ПЕРШОГО НЕДОРАДНИКА!

Цим ненависним голосом він промовив:

– Слухайте, слухайте, жителі країни Недоладії! Слухайте і запам’ятовуйте! Я, Перший Недорадник її бульбашкової величності Ябільшенебуди, оголошую вирок бунтівникам! Вони вчинили страшний злочин: готували бунт проти нашої доброї і справедливої королеви!.. Щоб ніхто не насмілився повторити їхній злочин, їх буде суворо покарано!

Королівський суд під головуванням Прокурорського Крота виніс вирок: бунтівникам Недоладьку, Недоштаньку, Недопопелюшці, Недорушничкові та Мережаній Недошкарпетці відрубають голови!

Оскільки завтра в Недоладії відбудеться державне свято – день народження королеви Ябільшенебуди, то на честь її величності страту призначено на завтра! Бунтівники будуть урочисто страчені на цьому ж майдані, у цей же час!

Усі жителі країни скликаються завтра в Недоград на майдан перед палацом! Усі теслі королівства повинні негайно прибути сюди! Вони лаштуватимуть поміст для страти! До завтра поміст мусить бути готовий! Хай живе її величність Ябільшенебуда!

Над майданом запала тиша. Потім почулося човгання багатьох ніг. Це мовчки розходилися недоладяни.

Вражені почутим друзі теж мовчали.

Аж ось з Алиного телефону озвався голос Абияка.

– Меяйгелп’ю? – сумно спитав він. І додав. – Що тепер робити?

– Треба дізнатися, чи багато байдиків стережуть Недоладька, Недопопелюшку та всіх решту! – рішуче сказав Сашко. – Чи їх помістили разом, чи розсадили по різних казематах! І взагалі розвідати, як можна пробратися до їхньої в’язниці. Але будьте дуже обережні!

– А ми… – Аля поглядом спитала Сашка та Недосайта, чи згодні вони з нею, – а ми негайно вирушаємо до Недограду!

Хлопці закивали головами, погоджуючись із Алею.

– Так, так! – відповів Абияк. – Тоді до зв’язку!

І в слухавці почулися короткі гудки.

Р0зділ шостий, в якому мандрівники починають діяти

Справді, гаяти часу не можна було!

«Хтозна, як там їм, бідолашним, ведеться? – думала Аля. – Може, їм навіть їсти й пити не дають! Цей гидкий Перший Недорадник удатний до всяких жорсткостей!.. Ой! А може, їх там взагалі піддають тортурам?!»

Аля згадала фільми, які показували по телебаченню. Там постійно когось кидали з мосту, заліплювали скотчем рота, прив’язували до стільців і взагалі знущалися з людини якнайжорстокіше!

Треба бігти на допомогу друзям!

Бабуся Недокватирка напхала в їхні наплічники стільки їжі, що Алиного наплічника узявся нести Недосайт. З його боку це було дуже ґречно, адже він ніс ще й свою валізку, дуже стару і дуже обшарпану.

Побачивши ту валізку, Аля запропонувала:

– Давай покладемо твої речі в мій наплічник, бо ця твоя валізка ось-ось розвалиться!

Але Недосайт тільки заперечливо похитав головою. І ще міцніше стиснув ручку валізки.

«Може, вона дорога йому як пам’ять, – подумала Аля. Та все одно їй видалося дивним, що Недосайт зібрався тягти за собою такий мотлох. – Що ж, кожен має право на власні мухи в голові!» – заспокоїла себе дівчинка.

Вони рушили вулицею. Бабуся стояла на порозі і то махала їм услід хустинкою, то витирала нею сльози.

Дорога була неблизька. Коли сонце підбилося височенько, подорожні вирішили підкріпитися.

– Може, наплічники хоч трохи поменшають! – з надією сказав Сашко.

Мандрівники пообідали смачними бабусиними пиріжками з картоплею і капустою.

– Десять хвилин на відпочинок і рушаємо далі! – сказала Аля.

Вони полягали в траву під тінистим деревом. Сашко доїв яблуко і кинув недогризок у найближчі кущі.

– Ой-йой! – раптом почувся зойк.

Видно, Сашко поцілив у когось своїм недогризком!

Всі схопилися на ноги і підбігли до кущів.

І побачили, як з них вискочив і дременув… хто б ви думали? Звісно, сяк-так! Сяк-так з двома шістками на спині!

Але цього разу втекти йому не вдалося. Сашко кількома стрибками догнав і схопив його. Але сяк-так зовсім не здавався зляканим. Його рот кривила єхидна усмішка.

– Нічого ви мені не зробите! – сказав він, коли Аля з Недосайтом підійшли до нього. – Перший Недорадник все одно спіймає вас і відрубає вам усім голови! – і він огидно захихотів.

– Ну, це ми ще побачимо! – сказав Сашко. – Алю, що з ним робити?

– Ану розказуй, як ти пробрався до мого ранця? – спитала дівчинка.

– А не треба розкидати ранці де попало! – захихотів сяк-так. Забула, як залишила ранця на лавці, а сама стрибала з дівчатами через гумку? От я тоді й заліз у нього! Хі-хі! І ти сама доставила мене, куди мені й потрібно було!

– Ну ти й гидота! – скривилася Аля. – Проте не сподівайся, що тобі й твоїм господарям вдасться зробити те, що ви задумали!

І повернулася до Сашка, який усе ще тримав його за руки:

– Відпусти його! Не будемо ж ми тягати за собою цього негідника! Нехай біжить, доносить на нас! Ми все одно його не боїмося!

Сашко відпустив сяк-така, і той, не гаючись, дременув у найближчі кущі.

Вони рушили далі.

Коли день вже хилився до вечора, перед ними у видолинку показалося місто. Це й був Недоград – колишня столиця країни Недоладії.

– Ну що ж, вперед! – рішуче сказала Аля.

Але тут раптом дзенькнув її мобільний телефон. Це міг бути лише Абияк! Він нього прийшла есемеска. Він писав:

«НАС СХОПИЛИ! Я ВВІМКНУСЯ, АБИ ВИ ЧУЛИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ! МОВЧІТЬ, ЩОБ НЕ ВИКАЗАТИ СЕБЕ!»

Аля з Сашком разом прочитали це повідомлення і з жахом подивилися один на одного. Аля хотіла щось вигукнути, але Сашко долонею прикрив їй рота. Бо з телефону почувся голос… Першого Недорадника!

Цей ненависний голос вкрадливо казав:

– …відомо все! Вас бачили разом! Для чого пробралися до нашої країни це дівчисько зі своїм другом? Га? Ну що, ви й далі мовчатимете? Тоді я влаштую вам очну ставку! Гей, приведіть сюди шпигуна-шмигуна!.. Ну що, це вони?

– Вони! Вони! Це їх я бачив разом з Перемож… гм, гм… з тим дівчиськом з недоплетеною косою! Це Якосько і Абияк! Їхні друзі! – почувся голос сяк-така № 66.

Знову заговорив Недорадник. Тепер у його голосі відчувалася лють:

– Нещасні потвори! До в’язниці їх! Нехай посидять і подумають! Може, у компанії зі щурами в них розв’яжуться язики! Обшукати їх! Вивернути всі кишені! Відібрати телефони!

– Єсть! – почувся голос Байдужа. За мить він додав: – Але, ваша недорадність, у них немає кишень!

– А телефони?

– І телефонів немає!

– Тоді виконуйте наказ!

Аля, Сашко та Недосайт почули спочатку тупіт багатьох ніг. То крокували байдики. Потім забряжчали ключі. Зарипіла, відчиняючись, важка брама. Клацнув замок. Кроки байдиків віддалилися. Запала тиша.

І серед цієї тиші Аля почула ніжний дівчачий голос:

– Сідайте отут, на солому! Тут не так холодно!

– Ой! Та це ж Недопопелюшка! – не втрималася і скрикнула Аля.

Р0зділ сьомий, в якому Аля потрапляє до будинку карлика Недочеревика

Так, це справді була Недопопелюшка!

Разом з Недоладьком, Недоштаньком, Недорушничком та Мережаною Недошкарпеткою вона спостерігала, як байдики кинули до їхньої в’язниці нових в’язнів.

Це були кумедні створіння з сусідніх країн – країни Якоськів та країни Абияків. Один з них скидався на пупсика, тільки зеленого кольору. Другий був іграшковим мобільним телефончиком.

– Сідайте отут, на солому! Тут не так холодно! – приязно сказала новим товаришам по нещастю Недопопелюшка.

І несподівано почула, як телефончик вигукнув напрочуд знайомим голосом:

– Ой! Це ж Недопопелюшка!

Вражено дивилася Недопопелюшка на телефончик. А потім спитала:

– А звідки ти знаєш, як мене звати?

Те, що вона почула, змусило дівчину скочити на рівні ноги. Телефончик тим самим голосом вигукнув:

– Це я! Аля! Я тут, у вашій країні! Ми вас обов’язково визволимо!

Почувши Алин голос, до Абияка підбігли і Недоладько з друзями. Вони не вірили своїм вухам! Переможниця Злого Карлика Недочеревика уже в їхній країні! Вона їх обов’язково врятує!

На радощах Недоладько з Недоштаньком обнялися. А Аля повела далі:

– Абияк усе вам розповість! А ми придумаємо, як вас витягти із в’язниці!

У Абияка всередині щось клацнуло. Він сказав уже своїм голосом:

– Кінець зв’язку!

А потім усі тихенько повсідалися на соломі в найдальшому кутку в’язниці. Вони боялися, щоб їх не підслухали двоє байдиків, що стерегли в’язнів з кийками на плечах.

Абияк з Якоськом пошепки розповіли Недопопелюшці, Недоладьку, Недоштаньку, Недорушничкові та Мережаній Недошкарпетці усе-все.

Поки в підземеллі королівського замку давні друзі слухали новини, Аля з Сашком та Недосайтом вирішували, що робити далі.

– Я гадаю, – сказала Аля, – нам потрібно пробратися до будинку Недочеревика. Тільки там ми зможемо дізнатися, що задумав цей підступний карлик. Тільки там ми зможемо розкрити його таємниці!

– Але ж як це зробити? – підняв брови Недосайт. – Адже ніхто не може пробратися до зачарованого будиночка Недочеревика!

– Гм-м, – опустила очі Аля, – колись мені це вдалося! Можливо, вдасться й цього разу! Якщо, звісно, карлик не вигадав якихось нових охоронних засобів! Ти знаєш, де знаходиться будинок Недочеревика? Бо тут усе так змінилося…

– Ха, та про це знає кожен недоладянин! – сказав Недосайт. – Раніше там був пустир… Але його прибрали і на тому місті розбили чудовий парк. Правда, будинку Недочеревика не чіпали. Так він там і стоїть – без вікон і дверей посеред парку!

– Ну, то гайда до нього! Веди нас, друже! – рішуче сказала дівчинка.

Друзі спустилися з пагорба і рушили звивистими вуличками Недограду. Аля вражено роздивлялася довкола.

Куди й поділися недобудовані, перекошені і вкриті парасольками будинки! Обабіч брукованих вуличок стояли ошатні і затишні будиночки. Кожен з них був особливим, не схожим на інші. Кожен був збудований з любов’ю – це було видно одразу. Будиночки наче всміхалися перехожим своїми добрими обличчями.

«Ой, як гарно попрацювали недоладяни! – думала Аля. – Одразу видно, як вони люблять свою країну! І як їм хочеться, щоб вона подобалася усім, хто до неї приїздить!»

Аля звернула увагу, що вулицями Недограду майже не ходять обіцянки-цяцянки. Видно, їх тут дуже мало! Вони всі живуть у новій столиці Недоладії – Місті Обіцянок.

Тим часом мандрівники дійшли до парку. У ньому й справді було гарно. Зелена висока трава, доріжки, посипані жовтим піском, розкішні дерева…

А ось і будиночок Недочеревика. Він стояв, оточений густими кущами бузини. З густого зеленого листя виднівся лише його дах, критий червоною черепицею. Сашко з Недосайтом кинули наплічники на траву і сховалися за деревами.

Аля підійшла ближче до будиночка. Він був точнісінько таким, яким Аля його запам’ятала.

Дівчинка повернулася до друзів і сказала:

– Чекайте мене тут!

– Алько, я піду з тобою! – вигукнув Сашко.

Аля навіть усміхнулася. Вона згадала, як такі самісінькі слова минулого разу казав їй Недоладько.

– Ні, Сашко! Я піду сама! Якщо не повернуся до вечора – йдіть до в’язниці і постарайтеся якось визволити наших друзів!

– Алько! – схвильовано вигукнув Сашко. – Я тебе саму не відпущу!

– Тільки стрррахування гарррантує ваше життя! – теж схвильовано вигукнув Фері.

– Та не хвилюйтесь ви! – сказала Аля. – Я впевнена, що все буде добре!

Вона підійшла до будиночка карлика Недочеревика, заплющила очі і провела пальцем по червоній цегляній стіні.

На тому місці з’явилися залізні дверцята. Аля глибоко вдихнула, натиснула клямку, прочинила дверцята і ступила досередини…

Р0зділ восьмий, в якому Аля розкриває нову таємницю карлика Недочеревика

Аля знову опинилася в знайомому безкінечному коридорі з безліччю дверей обабіч нього. Вона пам’ятала, що чарівний будиночок виконує бажання. Минулого разу дівчинка попросила ключа, яким відімкнула двері до невеличкої кімнати з півкруглими вікнами. З тієї кімнатки вона побачила карлика Недочеревика й чарівну книгу «Справаномер».

Отож і зараз Аля заплющила очі і неголосно попросила:

– Ключ, будь ласка!

І чекала, коли дзенькне об підлогу ключ.

Але нічого не сталося.

Аля знову, вже голосніше, промовила:

– Мені треба ключ від дверей!

Знов нічого. Тільки якийсь незрозумілий шум, схожий на дзижчання. Аля підняла голову і з подивом побачила, що на невеличкій відстані одна від одної під самою стелею прилаштовані телевізійні камери для спостереження.

Аля зробила крок – найближча камера трохи повернулася за нею.

«Ага, то ось як Недочеревик облаштувався! Отже, за мною стежать! – подумала дівчинка. – То й хай собі стежать! Я все одно робитиму своє! Спробую відчинити двері без ключа!»

Вона взялася за клямку найближчих дверей. Клямка клацнула і двері прочинилися. Аля рушила було вперед, але раптом згадала, як минулого разу двері самі зачинилися за нею. І що вийти з тієї кімнати їй допоміг ключ від хвіртки королівського саду! Тепер же в неї ключа не було.

«Може, це пастка? – завагалася дівчинка. – Що ж робити?»

Аля попробувала відчинити другі двері – вони так само легко відчинилися. І наступні, і ще наступні… Вони наче запрошували дівчинку зайти до темної кімнати, що знаходилася за кожними дверима.

«Так і є! – впевнилася Аля. – Мене хочуть туди заманити! Ну що ж, побачимо, що буде далі!»

І Аля рішуче переступила поріг. Двері за нею одразу заклацнулися, і дівчинка опинилася в цілковитій темряві.

Аля ступила крок, другий…

І тут кімнату залило яскраве світло. Аля мимоволі заплющилася і навіть прикрила рукою очі – так боляче вдарило по них яскраве світло.

А коли опустила руку, перед нею постала неочікувана картина.

Вона стояла в кімнаті карлика Недочеревика! Перед нею стояв круглий стіл, за яким у кріслі сидів і криво осміхався сам карлик Недочеревик. А поруч з ним злісно витріщалися на Алю давні знайомі: Перший Недорадник і сяк-так № 66!

Перший Недорадник ступив крок до Алі і, потираючи руки, злісно прошипів:

– Нарешшшті! Нарешшшті! Як довго я чекав цієї миті! Як довго дивився зі стіни на це дівчисько! Я навіть не міг відвести погляду! Чи заплющитися, щоб не бачити її ненависного обличчя!

– Хи-хи-хи! – улесливо захихотів сяк-так.

– Скільки разів завмирало моє серце, коли це дівчисько простягало до мене руку! Кожного разу я думав: «Ось зараз вона пошматує аркуш і мені кінець!»

Карлик Недочеревик поправив свого червоного ковпачка і скрипучим голосом промовив:

– Менше слів, більше діла! Що ми зробимо з цим клятим дівчиськом?

– Те саме, що й з іншими бунтівниками! – повернувся до нього Перший Недорадник. – Їй відрубають голову! А що ж іще?

– Не забувайте, що на неї чекають біля будиночка її друзі! Через них у нас можуть бути неприємності! – проскрипів Недочеревик.

– Її друзів мені теж доведеться взяти на себе! – сказав Перший Недорадник. – Ви ж, шановний колего, безсилі, поки ваші черевики вкрадено!

– Тссс! – сердито приклав пальця до губів карлик Недочеревик. І очима показав на дівчинку.

– Ет! Не переймайтеся! Вона вже нікому нічого не встигне розповісти! – презирливо скривився Перший Недорадник. – Якби ви не допустили цієї ганебної крадіжки, люб’язний Недочеревику, нам зараз не треба було б ламати голову, що робити з дівчиськом та її друзями! Ваша чарівна сила дуже й дуже нам допомогла б! Але, – удавано зітхнув Недорадник, – нічого не вдієш! Доведеться застосувати старий випробуваний метод!

– Хі-хі-хі! – знову улесливо захихотів сяк-так. І прохальним голосом сказав. – А де моя нагорода? Я виконав своє дуже важке завдання: прослідкував за ними аж до кінця! І навіть постраждав від кігтів клятого птаха і яблучного недогризка!

– Ось, тримай! – проказав Перший Недорадник.

Він узяв з полички медаль, вирізану з картону, і простяг її сяк-такові.

– За виконане завдання ти нагороджуєшся нагородою тридцять сьомого ступеня!

– Служу і прислуговую! – радісно вигукнув сяк-так і, смикнувши під пахвою замок «блискавки», запхнув картонну медаль собі досередини.

Поки тривала ця кумедна церемонія нагородження, Аля міркувала про слова Першого Недорадника. Непомітно дівчинка зазирнула під стіл і побачила карликові ноги… у самих шкарпетках! Черевиків на них не було!

Отже, це правда – карликові черевики хтось украв! А без черевиків карлик не міг сам переноситися з країни Недоладії!

Це була дуже важлива таємниця, про яку треба було будь-що сповістити друзям! Ось тільки як це зробити?!

Р0зділ дев’ятий, в якому з Алею хочуть одружитися колишні престолонаслідники

– Годі балачок! – проскрипів Недочеревик. – Що скоріше ми з цим покінчимо, то краще! Кличте своїх байдиків!

– Але спочатку я сам особисто її обшукаю! – прошипів Перший Недорадник. Він підійшов до Алі і висмикнув у неї з-за пояса джинсів мобільний телефон. Це було найгірше з того, чого Аля боялася. Тепер вона не зможе повідомити друзям, що з нею сталося! Аля від розчарування аж закусила губу.

Це побачив Перший Недорадник. Він гидко захихотів просто в обличчя дівчинці:

– Що, не чекала? Тепер тобі не вдасться так просто обвести мене навкруг пальця!

Він ще понишпорив по Алиних кишенях, але не знайшов там нічого вартого своєї уваги. Після цього він тричі сплеснув у долоні.

У коридорі почувся тупіт багатьох ніг. Двері прочинилися і кімната наповнилася байдиками з кийками в руках.

Та не встигли вони вишикуватися попід стіною, як до кімнати ввірвалися, розштовхуючи неповоротких вояків, ще двоє…

З несподіванки Аля навіть розкрила рота! Це були брати-близнюки Сякусь і Такусь! Аля одразу їх упізнала, хоч вони й добряче підросли!

Синочки королеви Сяк-Такеви, відштовхуючи один одного, підбігли до Алі.

– Ми прийшли…

– …щоб тебе врятувати! – перебиваючи один одного, загорланили вони.

– Врятувати? – повторила за ними Аля. – А як ви це збираєтеся зробити? Дівчинка не втрималася і пирснула сміхом: дуже вже кумедний вигляд мали захекані й спітнілі від бігу опецькуваті колишні престолонаслідники.

– Може, ви повбиваєте усіх байдиків разом із Байдужем? – намагаючись утриматись від сміху, спитала дівчинка. – Чи прив’яжете до стільців Недочеревика і Недорадника?

– Ні те…

– …і ні друге!

– Я з тобою одружуся! – вигукнув Сякусь.

– Ні, це я з нею одружуся! – вигукнув Такусь.

– Ні, я!

– А от і не ти, а я!

– Я!

– Ні, я!

– Я! Я! Я!

– Ану цитьте! – крикнула на них Аля. – Поясніть спочатку, чому це я маю з вами одружуватись?!

– Бо тоді тебе не стратять!

– Бо ти станеш родичкою Недофрейліни!

– Бо ти будеш моєю дружиною!

– Ні, моєю!

– Ні, моєю!

– А я сказав – моєю!

– Зараз як дам!

– Тільки спробуй!

– І спробую!

– Ну давай, пробуй!

– НА!

Трісь! Хрусь! Хрясь!

З цими словами Сякусь із Такусем вчепилися один в одного і покотилися по підлозі, ламаючи стільці.

Аля обійшла їх і рушила до дверей. За нею вишикувалися байдики. Побачивши, що Аля йде, престолонаслідники відпустили один одного. Вони сиділи скуйовджені, пожмакані і жалюгідні.

На порозі Аля озирнулася і сказала:

– Краще потрапити до в’язниці, ніж мати справу з такими телепнями, як ви! Не кажучи вже про одруження! – ущипливо додала вона. – Теж мені женихи!

І гордо піднявши голову, вона попростувала коридором у супроводі байдиків.

Р0зділ десятий, в якому Сашко з Недосайтом дізнаються, що Алю схопили байдики

Сашко разом з новим другом не зводили очей з будиночка карлика Недочеревика. Вони боялися пропустити щось важливе.

Минуло не так багато часу, коли раптом двері, яких ще секунду тому в стіні не було, відчинилися. З них вийшло двоє опецькуватих хлопців.

Сашко придивився до них, намагаючись щось пригадати, і ледь не скрикнув уголос. Він теж упізнав Сякуся й Такуся.

Було видно, що колишні престолонаслідники щойно чубилися: в одного теліпався надірваний рукав, а в другого – комір. І вони ще й досі на ходу досварювалися.

– Якби не ти! – форкав один, наче їжак.

– Ні, це якби не ти! – відповідав йому другий.

– Я б уже з нею одружився!

– Ні, це я б уже з нею одружився!

– Хто? Ти?! – презирливо кривився Сякусь.

– Авжеж не ти! – відповідав йому Такусь.

– Та подивися на себе! Хіба ти можеш сподобатися Самій Переможниці Злого Карлика Недочеревика!

– А хто може? Може, ти?

– Звісно я! Я завжди їй подобався більше!

– Ти? Коли це ти їй подобався?

– Та завжди! І коли я відписувався за неї в королівській канцелярії! І коли показував їй нашу класну кімнату! І коли…

– Бе-бе-бе! – перекривив брата Такусь.

Сякусь зупинився і сказав:

– Ти хочеш у чоло?

– Ні, це ти хочеш по шиї!

– Ну тоді зараз дістанеш!

– Ні, це ти зараз дістанеш!

Ще мить – і милі братики знову вчепилися б один в одного. Але Сашко, який усе це слухав, вирішив втрутитися. Переконавшись, що байдиків не видно, Сашко вийшов з кущів просто перед носом Сякуся й Такуся.

Фері, що сидів на плечі в Сашка, здивовано витріщив очі на двох однаковісіньких товстунів. Від здивування папуга спочатку переступив з ноги на ногу. А потім нахилив голову, зазирнув в очі Сашкові і крикнув:

– Відчуй рррізницю!

Брати вмить перестали сперечатися і втупилися в Сашка.

– Привіт! – сказав Сашко. – Як ви тут поживаєте?

Тільки почувши його голос, брати впізнали давнього знайомого. Забувши про свою сварку, вони загорлали:

– Інструктор-конструктор! Ти звідки тут узявся?

Та Сашко не мав наміру нічого пояснювати. Натомість він спитав:

– З ким це ви збираєтеся одружуватись? Чи не з Алькою?

Усмішки братів одразу зів’яли.

– А тобі що до того? – спитав Такусь.

– Може, ти сам хочеш з нею одружитися? – спитав Сякусь.

– Аякже, біжу і падаю! Коліться краще, що з нею! Де вона?

– А її схопили байдики! – єхидно повідомив Такусь.

– І повели до в’язниці! – додав Сякусь.

– Так що поквапся – біжи визволяти!

– Поки їй не відрубали голову!

– Але ми все одно встигнемо перші!

– Ми зараз напишемо ябеду матусі!

– А вона подасть її королеві Ябільшенебуді…

– І королева накаже її звільнити…

– І я перший одружуся!

– Ні. Я перший!..

Тут Сякусь штовхнув Такуся, аж той задер ноги, і кинувся бігти. Такусь підхопився і кинувся за ним навздогін.

Мить – і колишні престолонаслідники зникли з очей.

Сашко похитав головою і сам до себе пробурчав: «Все помінялося в цих країнах, тільки ці два бовдури так бовдурами і залишились!»

І лише зараз до нього дійшли останні слова королівських синочків.

– Альку схопили! – гукнув він Недосайту.

– Я чув, – сказав той, теж вилазячи з криївки. – Завтра сюди зійдуться всі обіцянки-цяцянки, аби подивитися на страту. Збіжаться усі сяк-таки та інші прислужники! Треба поквапитись! Щоб визволити друзів, у нас залишилася одна ніч!

– Ану спробуймо їй подзвонити!

Але Недосайт похитав головою:

– Не варто навіть пробувати! Перше, що вони зробили, – це відібрали в неї мобільник, можеш бути певен! А якщо ми подзвонимо – вони можуть нас знайти!

– Як?

– За пеленгом!

– Хіба тут навчилися знаходити за пеленгом мобільники?!

– Так! Усі мобільники в Недоладії зв’язані між собою! Це як мережа! І всю цю мережу можна прослуховувати з комп’ютера! Включився – і слухай чужі розмови!

– А як вони до цього додумались?

– Хто – вони?! Це ми додумались! Адже це були наші мобільники! Але не для того, щоб слухати чужі розмови, а щоб покращити зв’язок! А коли тут з’явилася Недофрейліна, вона порадила Ябільшенебуді відібрати в недоладян усі мобільники! І роздати своїм бульбашкоголовим підлеглим! І переробити Центр зв’язку на Центр підслуховування! А ще всім недоладянам заборонили під страхом смертної кари мати комп’ютери!

– Стривай, стривай, отже, вони могли підслуховувати й наші розмови?

Недосайт подумав і похитав головою:

– Не думаю, адже у вас своя мережа! Але тепер вони неодмінно підключать Алин телефон до своєї! Отже, зможуть підслуховувати і твій телефон, і Абияків! Тому розмовляти нам з ними не можна ні в якому разі!

Р0зділ одинадцятий, в якому з’являється Канцелярський Пацюк

– Ну що ж, – сказав Сашко. – Тоді не залишається нічого іншого, як спробувати пробратися до замку і знайти в’язницю! Ех, шкода, що Альки немає з нами! Вона б знала, як туди пробратися!

– Я теж знаю! – несподівано сказав Недосайт. – Я працював у Комп’ютерному Центрі замку!

– А що, як ми проберемося до цього Комп’ютерного Центру і спробуємо зв’язатися з ними звідти? – вигукнув Сашко. – А Алька вже нам розповість, як потрапити до підземелля!

– Гм, для цього треба зламати пароль! А там же сидить Кібер! – поправив окуляри Недосайт. Він на мить замислився. Між брів у нього залягла зморшка. – Нічого, щось придумаємо! – сказав він начебто сам собі. – Гайда!

Хлопці рушили до замку.

Вечоріло. На вулицях Недограду вони почали помічати підданих королеви Ябільшенебуди. І що ближче вони підходили до замку, то більше стрічали обіцянок-цяцянок.

Сашко торкнув товариша за рукав:

– Ти бачиш? Раніше їх тут стільки не було!

– Ну а як же! Вони збираються сюди за наказом Першого Недорадника! Хочуть завтра насолодитися стратою!

Сашко насунув бейсболку на очі і пригнув голову. Він боявся, щоб його не впізнали. Напевно, вже всі байдики і сяк-таки попереджені, кого треба ловити. Сашко увесь час насторожено поглядав довкола – чи не побачить сяк-така № 66. Власне боявся, аби той їх не побачив. Та, на щастя, його не було. Папуга Фері сидів на Сашковому плечі й у пів-ока роззирався довкола.

Бульбашкові обіцянки ходили неквапом вулицями Недограду. Вони почувалися дуже впевнено. Неонові обіцянки, що почали засвічуватися на крамницях та будинках, переливалися на їхніх задоволених бульбашкових обличчях. На хлопців ніхто не звертав уваги.

Аж ось і площа перед замком.

На вежі з годинником величезними літерами було написано: ОБІЦЯЄМО БУТИ ВІРНОПІДДАНИМИ!

Сашко прочитав ці слова і гмикнув:

– Гм, це означає, що вони зрадять свою королеву за першої-ліпшої нагоди?

– Авжеж! Вони ж обіцянки-цяцянки!

Перед ворітьми замку працювали теслі. Вони зводили поміст для страти. Видно було, що працюють вони з примусу, бо їхні обличчя були дуже нерадісні. Довкола них походжали байдики з кийками на плечах.

– Ну і як ми проберемося до замку? – спитав Сашко. – Нас туди нізащо не пустять байдики! Дивися, скільки їх перед ворітьми!

– А хто тобі сказав, що ми будемо пхатися у ворота? Гайда за мною! – махнув рукою Недосайт.

Він звернув на стежину, порослу бур’янами, що звивалася попід стіною замку. У найнепролазніших заростях знайшов непомітні залізні дверцята і тричі стукнув у них.

Дверцята з немилосердним вищанням відчинилися. За ними друзі побачили вузький коридор, освітлений тьмяною електричною лампою. А в коридорі стояв… пацюк!

Від здивування Фері каркнув, як ворона, і закляк, наче вдавився своїм карканням. Сашко теж здивувався, але не подав виду. Адже пацюк був не просто пацюком, а ошатно вбраним пацюком! На ньому був костюм з краваткою і навіть лаковані черевики! І Сашко здогадався, що це – Канцелярський Пацюк, про якого розповідала йому Аля.

Це й насправді був він, вчений історик-пацюк, що теж переселився з Країни сяк-таків до Недоладії, аби писати її історію.

– Привіт! – сказав Недосайт Пацюкові. Як ти тут? До тебе Перший Недорадник ще не добрався?

– Зась йому до мене! – похмуро сказав Пацюк. – Я їхніх обіцянок не слухаю, і тому вони на мене не діють!

– Нам треба пробратися до Комп’ютерного Центру, щоб зв’язатися зі своїми друзями!

– Я в курсі! – сказав Пацюк. – Ходіть за мною!

І вони подалися коридорами замку.

Дорогою Канцелярський Пацюк тихенько сповістив:

– У Центрі працює Кібер. Це вірнопіддана особа! Зрадник, що прийшов з Країни якоськів і найнявся на роботу до Ябільшенебуди.

– Я знаю! – кивнув головою Недосайт.

– Його зробили за це великим начальником! Скоро він закінчить роботу і забереться геть. Тоді ми проберемося до центру. У мене є запасний ключ, так що проблем не буде. Сигналізацію ми відключимо – у мене є код! Але все треба робити швидко!

Вони зупинилися. Пацюк визирнув з-за рогу. Перед ним був Комп’ютерний Центр.

– Будемо чекати тут, – сказав Пацюк.

Вони сховалися в темну нішу в стіні коридору. Це була дуже зручна схованка. Їх видно не було, а їм було чути все, що відбувається поблизу.

Потяглися хвилини напруженого чекання. Та Кібермен чомусь не виходив і не виходив. Сашкові здалося, що вони вже кілька годин сидять у темній ніші. «Так можна й до ранку просидіти! – подумки почав нервувати Сашко. – Щось треба робити!»

Він уже хотів озватися до Пацюка, коли раптом у коридорі почулися кроки. Друзі затамували подих і ще більше притислися до стіни.

Почувся голос. Сашко впізнав його. Це був голос Першого Недорадника. Голос наближався. Сашко розібрав слова:

– …ніяких «додому»! Принести йому вечерю до Центру! Працюватиме цілу ніч! Нехай пильнує за всіма розмовами в країні! Вони неодмінно спробують зв’язатися одне з одним! І тоді ми їх схопимо! Поставити перед Центром подвійну охорону! Щоб муха не пролетіла!

Голос почав віддалятися.

Сашко визирнув з ніші й побачив Першого Недорадника, за яким підстрибом, намагаючись не відстати, біг Байдуж. Він запопадливо кивав головою, слухаючи накази начальства.

Невдовзі Байдуж повернувся. Він уже йшов не поспішаючи і щось рахував на пальцях. Недалеко від ніші спинився і проказав сам до себе:

– Подвоїти охорону! Подвоїти охорону?! Якщо один подвоїти – то буде два! А якщо ні одного подвоїти? Скільки ж це буде? Ага, це буде двічі по ні одному! Хи-хи! Він думав, що я це не розв’яжу! Але мені байдуже – це буде просто ні одного, чи двічі по ні одному, чи тричі по ні одному, чи…

І він зник, не перестаючи бурмотати собі під носа.

– Хоч одна добра новина – охорони буде аж двічі по ні одному! – невесело усміхнувся Сашко. Але в основному справи наші кепські! Кібер нікуди звідси не піде! – Сашко на мить замислився, а тоді спитав у Канцелярського Пацюка:

– А хто принесе вечерю Кіберу?

– Старший електрик – Недоват! – сказав Канцелярський Пацюк.

– Чому саме електрик? – здивувався Сашко.

– Бо що, ти гадаєш, їсть Кібер?

– Н-ну, борщ і кашу, мабуть!

– А от і не кашу, і не борщ. А батарейки!

– Батарейки?!. Які батарейки?

– Всілякі! І круглі, і пласкі, і енерджайзери, і «соні», і всі інші!

– Оце так! – присвиснув Сашко. – Він що, їх ковтає?

– Ні, у нього на животі є спеціальний контейнер, і він їх туди зсипає!

– На це варто подивитись! У мене з’явився план!

І три голови схилилися, прислухаючись до Сашкового шепоту.

Р0зділ дванадцятий, в якому папуга Фері промовляє дуже важливі слова

Наближалася північ.

До Комп’ютерного Центру постукали. Кібер, схожий на людину, тільки металеву, відірвався від екрана комп’ютера і механічним голосом спитав:

– Х-т-о т-а-м?

– Вечеря за наказом Першого Недорадника! – пролунало з-за дверей.

– Н-а-р-е-ш-т-і! – проказав Кібер.

Він відчинив двері, натиснувши кнопку на пульті.

До Центру зайшло двоє. Вони несли велику тацю, накриту серветкою. Кібер відкинув серветку. На таці горою лежали батарейки. Очі-датчики Кібера вдоволено зблиснули. Він відкрив заслінку на животі і висипав в отвір усі батарейки з таці.

Усередині в нього щось запрацювало: різнокольорові вогники забігали по його плечах і голові.

Ті, що принесли вечерю, не квапилися йти. Вони акуратно розрівнювали серветку на таці, наче щось вичікуючи.

Кібер хотів показати їм рукою на двері і наказати: геть! Та раптом на його чолі заблимала червона лампочка і ввімкнулася сирена.

Кібер рвонувся до комп’ютера. Але не встиг. Усі вогники на ньому блимнули ще раз і згасли. Він так і застиг з піднятою ногою.

Ті, що принесли йому вечерю, полегшено зітхнули. А потім відчинили двері, і до Центру залетів барвистий папуга. Хлопці одразу замкнули двері зсередини.

Ви вже здогадалися, що це були Сашко з Недосайтом. Сашків план проникнення до Центру спрацював! Що ж він придумав?

А придумав він зібрати всі використані батарейки і нагодувати ними Кібера!

Вмовити Недовата про поміч узявся Канцелярський Пацюк. Та, чесно кажучи, особливо вмовляти його не довелося. Щойно Недоват почув про Переможницю Злого Карлика Недочеревика, яку кинули до в’язниці, то сам наклав на тацю використані батарейки.

Зачекавши, доки в Кібера за розрахунками вже повинна була закінчуватися зарядка, Сашко з Недосайтом постукали до Центру. І все пройшло, як по нотах.

– У-уу! Залізне опудало! – презирливо сказав Сашко, обходячи нерухомого Кібера. На його шиї Сашко побачив Альчин мобільник. Сашко зняв його і поклав до кишені. «Алька зрадіє, що телефон знайшовся!» – подумав він.

А Недосайт уже всівся за пульт комп’ютера.

– Перш за все треба зв’язатися з Недоладьком! Може, вони знають, куди байдужі відвели Алю! Але дзвонити не можна! Це може привернути увагу охоронців! Я надішлю йому есемеску!

Його пальці забігали по клавішах. Сашко читав повідомлення на екрані комп’ютера:

АЛЮ СХОПИЛИ БАЙДИКИ! ЧИ НЕ ВІДОМО ВАМ, ДЕ ЇЇ ТРИМАЮТЬ?

Недосайт відправив повідомлення і з хвилюванням чекав відповіді. І вона прийшла!

ПЕРЕМОЖНИЦЯ ЗЛОГО КАРЛИКА НЕДОЧЕРЕВИКА РАЗОМ З НАМИ!

– Ну як ми не здогадалися! – ляснув себе по чолу Сашко. – Куди ж іще вони могли її посадити?! Адже на всю Недоладію є лиш одна в’язниця! Це чудово, що вони разом! Буде легше їх визволяти!

– Лишилася дрібниця – придумати, як це зробити! – зітхнув Недосайт.

– Нічого, нічого, я впевнений, що ми щось придумаємо! – сказав Сашко. – Ти напиши, хай вони будуть напоготові і не падають духом.

Недосайт так і зробив.

ТАК, ТАК! АЖНІЯК! МИ ЗНАЄМО, ЩО ВИ НАС НЕ ПОКИНЕТЕ В БІДІ! – прийшла відповідь.

Тоді Недосайт натиснув якусь кнопку, і кімната наповнилася різноманітними голосами. Кричали дитячі, поважно промовляли депутатські, верещали політичні голоси. Крик, бубоніння та вереск змішалися в жахливий гармидер.

Це розмовляли по своїх мобільних телефонах обіцянки-цяцянки:

– Обіцяю ніколи…

– Обіцяємо завжди…

– Обіцяю всюди…

– …обіцяємо… обіцяю… обіцяємо…

Папуга Фері, що сидів на комп’ютері, знову ледь не звалився з нього на клавіатуру. Він заплющив очі, затулив обома крильми свої вуха і крикнув з усієї сили:

– Вимкніть усі мікрррохвони!!!

Недосайт тицьнув пальцем… У кімнаті запала тиша.

Папуга Фері розплющив очі, стріпнувся, відкашлявся і хрипко сказав:

– ОБІЦЯЮ НАЙСТРРРАШНІШОЮ ОБІЦЯНКОЮ НІКОЛИ НІКОМУ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯТИ!

По цих його словах Недосайт зблід і підхопився на ноги. Він хапав ротом повітря і не міг вимовити ані слова. Сашко злякано схопив його за руку:

– Що? Що з тобою? Тобі недобре? Може, води?

Та Недосайт похитав головою, зірвав з носа свої окуляри і раптом схопив папугу Фері в обійми. Він так сильно притис птаха до грудей, що той тільки кавкнув і почав відчайдушно вириватися.

Тут Сашко не на жарт перелякався.

«Все! Кінець! У хлопця дах поїхав!» – подумав він і кинувся на допомогу папузі.

Але Недосайт вже випустив птаха і обернувся до Сашка. На його обличчі сяяла широченна усмішка! Він увесь аж світився з радості!

– Сашко! Я знаю, як звільнити наших друзів! Гурррра! Я знаю, як позбавитися від клятих бульбашкоголових чужинців! Я придумав! І мені це підказав Фері!

– Як?! – не повірив Сашко.

І тут у двері Комп’ютерного Центру загрюкали.

– Негайно відчиняйте! Я знаю, що ви там! – почувся голос Першого Недорадника.

У Сашка всередині похололо. їх вистежили! Це напевно триклятий шпигун-шмигун відзначився! І тепер вони опинилися в пастці!

Р0зділ тринадцятий, в якому Сашко, Недосайт та папуга Фері вибираються з пастки

У двері грюкали щораз сильніше. Ось-ось вони не витримають і зірвуться із завіс!

Сашко окинув оком кімнату. Куди тікати? Вікон у ній не було, а двері лиш одні! Зараз їх схоплять! А вони ще мусять виручити з біди друзів!

Фері літав по кімнаті і вигукував:

– Звана вечеррря! Ти не один! Незабутні вррраження! Памперррси «Хаґґіс»! Рррайська насолода!

Видно, з переляку та після обіймів з Недосайтом у нього в голові все переплуталось.

Недосайт тим часом швидко-швидко щось набирав на клавіатурі комп’ютера.

– Що ти робиш? – вигукнув Сашко. – Краще думай, як нам звідси вибратись!

– Мені потрібен код! Код!

– Який код?!

– Код доступу до бази даних! – видихнув Недосайт.

Він востаннє клацнув по клавіші і радісно прошепотів:

– Є!

За дверима все стихло. Сашко з товаришем завмерли.

– Як ти гадаєш, вони пішли? – запитав пошепки Сашко.

Недосайт з сумнівом похитав головою:

– Вони щось замишляють!

Раптом двері задвигтіли від страшного удару.

– Вони принесли таран! – вигукнув Недосайт. – Тепер двері не витримають! – Недосайт у відчаї притискав до грудей свою пошарпану валізку.

І тут Сашко побачив, як у кутку кімнати щось заворушилося. Хлопець підбіг і відкинув старий запилюжений килим. Під ним виявилася важка кам’яна плита. Вона відсунулася, і з отвору визирнула сіра морда Канцелярського Пацюка.

– За мною! – промовив він і зник у темряві.

Сашко з Недосайтом миттєво стрибнули за Пацюком. Останнім, заплющивши від страху очі, у підземний хід пірнув папуга Фері.

Пацюк потяг плиту на місце і поквапився за втікачами.

У підземеллі було темно, хоч око виколи. Ось коли Сашкові придався ліхтарик, якого він передбачливо вкинув до наплічника. Жовте коло освітлювало втікачам дорогу.

Сашко біг і прислухався, чи не женуться за ними байдики. Адже килим нікому було покласти на місце. Тож вони одразу мали помітити отвір підземного ходу.

Байдики й справді одразу його помітили. Вони тупцювали навколо темної ями. Першим ніхто не наважувався стрибнути униз.

– Ну! Давай! Вперед! Хапай! – кричав Байдуж на своїх підлеглих, але це не допомагало.

Нарешті Байдужеві обридло це тупцювання, і він просто штовхнув найближчого байдика в отвір. А за ним вже пострибали й решта.

Втікачі почули важкий тупіт багатьох ніг. Вони саме зупинилися, бо хід розгалужувався в три боки. Канцелярський Пацюк, що біг останнім, показав на ліве відгалуження і побіг попереду. Хлопці рушили за ним.

Підземний хід розгалужувався ще кілька разів, і щоразу Канцелярський Пацюк безпомилково знаходив правильну дорогу.

Тупіт переслідувачів віддалявся та віддалявся, поки й зовсім затих. Вони або відстали, або звернули не в той бік.

Нарешті всі змогли зупинитися і трохи перевести подих.

– Куди вас вивести? – спитав Канцелярський Пацюк. – Подалі від міста? Чи ближче до замку?

– Звичайно, ближче до замку! – сказав Сашко.

Він глянув на годинник на Алиному мобільнику і вигукнув:

– Ого! Скоро вже ранок! А страту призначено рано-вранці! Нам треба встигнути на площу! Якщо треба, ми й голіруч будемо битися за наших друзів! Правда ж? – повернувся Сашко до Недосайта.

Але той промовчав і лише таємниче усміхнувся.

– Нема проблем! – сказав Канцелярський Пацюк. – Тоді нам сюди!

Втікачі рушили далі. За півгодини швидкої ходи в темному тунелі попереду посвітлішало. Ще кілька кроків – і, розсунувши гілки густих кущів, друзі вийшли з підземелля.

Перші промені ранкового сонця вже висушили росу на зелених листочках. На густих деревах цінькали пташки.

Сашко озирнувся. Недалеко стояла кам’яна лавиця. Біля неї дзюрчав невеличкий фонтанчик.

– Де це ми? – спитав Сашко.

– У саду за королівським замком! – відповів Канцелярський Пацюк.

Справді, це був той самий сад, через який Аля під час своєї першої подорожі до Недоладії втікала від Першого Недорадника.

– А тепер мерщій на площу! Показуй дорогу! – сказав Сашко Пацюкові.

Вони майже бігли вуличками Недограду. У напрямку площі йшло багато недоладян. Неохоче тюпали мешканці міста, вистрибом бігли обіцянки-цяцянки, поспішали набиті паперами сяк-таки.

– Може, сховаємось он у тих кущах! – запропонував Недосайт, коли вони вийшли на площу, на якій уже вирував натовп.

– Як це – «сховаємось»?! – з обуренням сказав Сашко. – Треба негайно пробиратися ближче до помосту! Будемо до останнього битися за полонених!

Але Недосайт шарпнув його за рукав і нетерпляче повторив:

– Швидко ходи за мною! Зараз побачиш!

Нічого не розуміючи, Сашко поліз у кущі за другом. Серце його шалено калатало. Бо на помості вже стояв Кат, спершись на величезну, з кривим держаком, сокиру. Він стояв, розставивши ноги, і чекав на свої жертви.

Недосайт тим часом прилаштував на рівному місці свою пошарпану валізку і відкрив її. Сашко зі здивуванням побачив, що всередині валізки був ноутбук! Ось чому Недосайт тягав за собою цю пошарпану валізу!

А Недосайт поправив свої окуляри, глибоко зітхнув і його пальці швидко-швидко забігали по клавіатурі. Видно було, що він дуже хвилюється.

– Та скажи вже, що ти робиш? – не витримав Сашко.

– Чекай трошки, зараз сам побачиш!

А на поміст тим часом вивели полонених. Вони стояли зі зв’язаними руками: Аля, Недоладько, Недопопелюшка, Недоштанько, Недорушничок, Мережана Недошкарпетка, Якосько та Абияк.

На підвищення вийшла королева Ябільшенебуда зі своїм почтом. Вона всілася в приготоване для неї крісло. Біля неї стояв Перший Недорадник. Його обличчя кривила лиха усмішка. Очі вдоволено зблискували. Ще б пак! – нарешті він покінчить з усіма своїми ворогами!

У Сашка від хвилювання аж пересохло в горлі. Що, вони оце так і сидітимуть у кущах?! Ні, зараз він вискочить – і нехай буде, що буде!

Сашко зробив різкий рух, але Недосайт схопив його за плече і притиснув до землі.

– Дивись уважно! – прошепотів він, а тоді проказав тихенько якісь слова і натис останню клавішу…

Р0зділ чотирнадцятий, в якому відкриваються всі ще досі не відкриті таємниці

Несподівано в обіцянок-цяцянок почали дзвонити мобільні телефони. Сашко з подивом побачив, як надутий підданий Ябільшенебуди, що стояв найближче до кущів, вийняв мобільник, натиснув кнопку прийому і… луснув!

Луснув, наче величезна мильна бульбашка! На площу впали мобільник, краватка та паперові штани!

Те саме траплялося з усіма обіцянками-цяцянками!

Вони лускалися одна по одній!

Від здивування Сашко мовби задерев’янів.

Аж ось задзвонив мобільник королеви Ябільшенебуди! Вона витягла його і натиснула кнопку…

Тієї миті Перший Недорадник, який вражено дивився на це суцільне лускання, видно, щось зрозумівши, верескнув:

– Не натискайте, ваша буль…

Але було пізно!

Королева Ябільшенебуда розлетілася на тисячу кольорових бризок!

Вражені недоладяни не довго роздумували! Вони кинулися до байдиків, що оточували поміст для страти, і почали виривати в них кийки. Байдики навіть не пробували чинити опір! Вони самі кидали свою зброю і тікали, хто куди бачив!

Сяк-таки, побачивши, що залишилися без королеви і королівського почту, кинулися врозтіч і за хвилину позникали з очей недоладян. Вони бігли з усієї сили, аж поки опинилися в рідній країні. І лише тут вони почулися в безпеці.

Сашко видерся на поміст і почав розв’язувати руки друзям. Вони ошелешено роздивлялися на всі боки, не розуміючи, що відбувається.

– Що це? Як це? – не терпілося Алі. – Що з ними зробилося?

– Я сам не знаю! – стенув плечима Сашко. – Це наш комп’ютерний геній щось придумав! А ось і він! Його питайте!

Недосайт, усміхаючись на весь рот, піднімався на поміст. За ним бігли інші недоладяни. Вони обнімали недавніх в’язнів, тисли їм руки і гукали: «Уррра!».

Над натовпом літав папуга Фері і вигукував:

– Гуррра! Гуррра! Бульбашки скундяпилися! Гуррра!

І ніхто не звернув уваги на те, що Перший Недорадник, задкуючи, відступив у тінь замкової стіни, прокрався до кущів і зник серед зеленого листя.

Колишня королева Сяк-Такева, а теперішня Недофрейліна, підхопивши свою пишну сукню, побігла на конюшню. Там стояла її карета, на якій вона приїхала разом з королевою Ябільшенебудою з Міста Обіцянок. Але до нього вона повертатися не збиралась. Вона хотіла якнайшвидше втекти хоч світ за очі, аби лише не залишатися в Недоладії.

Вона бігла і верещала:

– Лаштуйте мою карету! Ми їдемо геть! Несіть сюди мої сукні, і мої прикраси, і мої перуки, і мої пундики! Геть, геть від цих невдячних підданих і з цієї негостинної країни!

Але виконувати її накази було нікому – бульбашкові слуги полускалися, а сяк-таки вже були на півдорозі до своєї країни!

Довелося бідолашній Сяк-Такеві самій вхопити батіг і замість кучера поганяти коней, аби швидше втекти від «невдячних» підданих.

А потім Аля й Сашко зі старими та новими друзями пішли до Недоштанькового недотелю. Але називати його недотелем вже не можна було. Це був гарний готель з великою, пишно обставленою залою для зібрань. У ній друзі й повсідалися за круглим столом.

Всім не терпілося почути відповіді на запитання, що крутилися в них на язиках. Але перш за все вони хотіли послухати Недосайта.

– Ну, кажи, як тобі вдалося їх полускати?! – не витримала Аля.

– Дуже просто! – ніяково пояснив Недосайт. – Спочатку я дізнався пароль бази даних на всі мобільники. Кхм… Потім зі свого ноутбука зайшов у базу і… по голосовій пошті запустив вірус!

– Вірус? Який вірус? – вигукнули всі хором.

– Звичайний! Комп’ютерний! Всього ДВА слова: ОБІЦЯЮ ОБІЦЯТИ!

Обіцянки-цяцянки не могли ні виконувати цю обіцянку, ні не виконувати!

Це протиріччя роздирало їх зсередини! І від того вони лускали! А наштовхнув мене на цю ідею Фері, коли обіцяв ніколи нікому нічого не обіцяти! – усміхнувся Недосайт і погладив папугу, що сидів у нього на плечі.

Фері надувся від гордості, нахилив голову і сказав:

– Ферррі не дурррень!

– А тепер розкажіть нам, як ви все це допустили! – запитала Аля.

– Е-е, це довга історія! – усміхнувся Недоладько.

– Починати треба з плану, який він придумав, щоб передати тобі листа! – буркнув Недоштанько.

– Ой, краще я все розповім! І як він придумав! І як здійснив! І як нам не вдалося! – заторохкотіла Недопопелюшка. – Ось слухайте! Спочатку Недоладько придумав, як перенестися з нашої країни до вашої! Він, ризикуючи життям, прокрався в будинок Недочеревика!

– У будинок Недочеревика?! – сплеснула в долоні Аля.

– Атож, атож! Та ще й уночі! Коли той спав! Недаладько – справжній герой! – Недопопелюшка лагідно погладила Недоладька по руці. – І вкрав у нього черевики! Уявляєте?

Недоладько зашарівся і знічено промовив:

– Ну, не вкрав, а взяв ненадовго! Я подумав, що взую їх – і перенесуся з Недоладії! Адже закляття я знав!

– І все так і вийшло! І так і вийшло! – знову заторохкотіла Недопопелюшка.

– Тільки я не бачив, що мене вистежив шпигун-шмигун! – знову заговорив Недоладько. – І хоч Недочеревик без своїх чарівних черевиків не міг погнатися за мною, він послав замість себе сяк-таків!

– Черррепашки ніндзя! – загукав папуга Фері.

– Саме так! Вони напали на мене просто під твоїм вікном і відібрали листа! Хоч я відчайдушно боровся! Але ж я не думав, що у твоїй країні я зменшуся і стану зростом точнісінько, як вони! Тому вони мене й подолали!

– Так це був ти! Ми бачили сліди твоєї боротьби! – сказав Сашко. – І листа знайшли, точніше, те, що від нього залишилося. Хоч дехто, – Сашко зиркнув на папугу, – переконував нас, що з сяк-таками боровся карлик!

– Ну а що ж йому було думати, якщо я був у карликових величезних зелених черевиках із червоними шнурівками! – заступився за папугу Недоладько. – Я побачив, що сяк-таки від мене не відчепляться, тому я проказав закляття і повернувся назад у Недоладію…

– …і звалився просто на голову Байдужеві та його байдикам! І вони його схопили! – аж підскочила від збудження Недопопелюшка.

– Бо, виявляється, черевики мали повернути мене точнісінько на те місце, з якого взяли! Тобто до ось цього недотелю. Адже я вирушив звідси! Але оскільки я повернувся без черевиків, то впав просто на площу перед замком. А там саме марширували ці кляті байдики… А що там далі було, я не знаю! Тільки зрозумів, що їм вдалося принести листок з Першим Недорадником сюди! І Недочеревик його знову оживив! – закінчив свою розповідь Недоладько.

– Стривай, стривай! – гукнула Аля. – Чому ти кажеш, що повернувся без черевиків? А куди ж вони поділися? Адже коли я пробралася до зачарованого будиночка Недочеревика і вони мене там схопили, черевиків на карликові не було! Я це добре помітила! Бо ще думала, як повідомити вас про це!

– Ммм, – зам’явся Недоладько. – З черевиками вийшло якось…

– Що вийшло?

– Вийшло, що я таки справді їх нібито вкрав!

– Як це – нібито?!

– Річ у тім, що черевики з мене злетіли, коли я повертався назад! Вони загубилися!

Р0зділ п’ятнадцятий, в якому третя подорож Алі закінчується
Аля мить помовчала, а потім почала реготати! За нею почали сміятися й усі інші. Посміхнувся навіть Недоштанько.

– Ну ти й утнув! – відсміявшись, сказала Аля. – Що ж тепер Недочеревик без них робитиме?! Та нехай робить, що хоче, аби більше не заважав вам і не вигадував нових підступів!

– Ой, а хто бачив, куди подівся Перший Недорадник? – згадала Недопопелюшка.

Але зникнення найлютішого Алиного ворога не помітив ніхто.

– Ет! – безтурботно махнула рукою Аля. – Втік, мабуть, разом із сяк-таками! Тепер Недочеревик без своєї магічної сили йому не потрібен! Тепер вони можуть тинятися світами хіба пішки!

– А що було написано в листі, який ти ніс Алі? – не втримався Сашко. – Йому дуже кортіло знати, чи правильно він «розшифрував» залишки листа.

– Там було написано… – Недоладько по пам’яті проказав:

Дівчинці Алі,

Переможниці Злого Карлика Недочеревика, яка мешкає по вулиці Будівельників, 120, квартира 131.

Дорога Алю, швидше на допомогу до нашої країни! Якщо ти не прийдеш, станеться непоправне: до нас повернеться Перший Недорадник! Поспішай!

Твій друг Недоладько

Сашко був задоволений: він відгадав майже все!

– Бачте, – сказав Недоладько, – ми ж не знали, що він висить у тебе на стіні! Тобі варто було подерти того листка на шматочки, і ніякий Недорадник до нас би не повернувся! Тому Недочеревик та сяк-таки й боялися, аби лист не потрапив до тебе і ти сама не здогадалася це зробити!

– Ну що ж, все добре, що добре закінчується! А нам час повертатися! А то батьки хвилюватимуться! – сказала Аля. – Хоч мені й страшно кидати вас напризволяще! Весь час у вас тут щось трапляється!

– Нічого! – бадьоро сказав Недосайт. – Тепер твій телефон є в нашій базі даних! І якщо буде треба – ми тебе швиденько знайдемо!

– Ой, це правда? То ми зможемо розмовляти? – зраділа Аля.

– Розмовляти – не впевнений, а от посилати есемески напевно зможемо! – сказав Недосайт.

– Ось так! – обізвався Якосько. – А ми тепер зможемо розмовляти? По Абияку?

– Зможемо, зможемо! – засміявся Недосайт. – І взагалі, треба знищити всі кордони між нашими країнами! Разом нам буде безпечніше!

Вони вийшли на вулицю.

Недоладяни прибирали своє місто. Вони зривали зі стін і бігбордів паперові обіцянки, згрібали в купи залишки паперових одеж і виносили їх на сміття.

І всі весело усміхалися!

Вони впізнавали Алю – Переможницю Злого Карлика Недочеревика – та її друзів, і вітали їх помахами рук.

– Будьте пильні! – сказала Аля на прощання своїм давнім дорогим друзям! – І ніколи не вірте порожнім обіцянкам!

– «Джине» дарррує тобі новий шанс! Подбай пррро себе! – вигукнув на прощання папуга Фері.

Він вмостився на Сашковому наплічнику. Аля з Сашком міцно взялися за руки.

І дороби,
І допиши,
І розпочни,
І не лиши!
І доїдай
І допивай –
І з Недоладії
Втікай!

– проказала Аля…

Сильний вихор підхопив їх і повільно став піднімати вгору. Недоладько, Недопопелюшка і всі інші недоладяни на площі ставали все меншими й меншими…

Вітер рвонув сильніше, Аля заплющила очі…

…А розплющила в альтанці. Сашко все ще тримав її за руки. Папуга Фері стрибнув на землю, стріпнувся і хрипко сказав:

– Ну хто повірррить у таку пррригоду?!

– Фері! – скрикнула Аля. – Ти розмовляєш?!

Фері притис крило до дзьоба і сказав:

– Тссс! Пррро це ніхто не має знати! А надто бабуся!

Епілог

Кажуть, у багатьох містах невідомої країни бачать двох волоцюг. Вони сваряться між собою, риючись на смітниках. Один з них у червоному ковпачку. У другого постійно відвалюється голова, і тому він іноді носить її під пахвою.

Кажуть, що шукають ці два карлика якісь черевики. Нібито зелені. Нібито з червоними шнурівками. І нібито чарівні.

Але хто і де бачив зелені, з червоними шнурівками, та ще й чарівні черевики?!

Тому я не дуже вірю в цю байку.

А ви вірите?