Жили три брати. Майна у них ніякого не було, мали брати лише трьох віслюків, і дуже бідували.
І ось старший брат вирішив продати свого віслюка. А там — будь що буде! Взяв він осла за повід і пішов із ним. Ішов він, ішов і прийшов до садиби якогось князя. Побачив князь людину з віслюком і послав своїх слуг спитати, що йому треба тут.
— Хочу продати віслюка,— відповів старший брат.
Повернулися слуги, доповіли князеві:
— Ця людина продає віслюка.
Тоді князь покликав до себе бідняка та й сказав йому:
— Якщо ти можеш розповісти про те, чого я не бачив, про те, що я не чув,— отримаєш золота стільки, скільки підійме твій осел і ти сам; а якщо не зможеш, то відберу твого осла.
Бідняк не зумів нічого вигадати, і князь відібрав у нього віслюка.
Гірко заплакав бідняк від образи і повернувся додому.
Тут середній брат вирішив, що він не розгубиться і зуміє продати свого осла і вирушив у дорогу.
Він потрапив до того ж князя, але не зумів відповісти на запитання князя і теж втратив віслюка. Заплакав і повернувся додому з порожніми руками.
Молодший — звали його Джир — пожалів братів, взяв свого осла і подався його продавати.
І Джир потрапив до того ж князя, який пограбував його братів. Посадив його князь, підкрутив вуса і сказав:
— Двох дурнів я вже провчив, а от завітав і третій! Ну, відповідай мені: Ти хочеш продати свого осла?
— Хочу,— відповів Джир.— Тому і прийшов сюди.
— Гаразд,— сказав князь.— Я дам тобі за осла стільки золота, скільки ти підіймеш і твій осел, та ще й на додачу подарую двох ослів, яких залишили такі ж розумники, як ти. Але знай: якщо ти не зможеш розповісти мені про те, чого я не бачив, і про те, чого я не чув, підеш назад і без віслюка і без грошей!
Джир одразу здогадався, що перед ним той злодій, який відібрав ослів у його братів.
— Ти, мабуть, думаєш, що я не зможу це зробити? — сказав він князеві.— Ну, так слухай! Якось навесні я погнав череду в гори, але не дуже нею переймався. Я не стільки доглядав худобу, скільки проводив час на полюванні.
Якось я встав перед світанком, узяв рушницю, запас куль і пороху і пішов в гори. Довго я дерся по скелях, але дичина мені все не траплялося. Нарешті я стомився і вирішив відпочити. Сів, притулившись до скелі, поставив рушницю між колін і непомітно задрімав. Прокинувся я від якогось свисту. Озирнувся, глянув на небо і бачу — просто на мене летить якесь чудовисько.
Не встиг я схаменутися, як чудовисько підлетіло, схопило мене з рушницею та буркою, підняло так швидко, що я навіть ойкнути не встиг.
Довго ми летіли над горами, поки нарешті чудовисько не опустилося на високу скелю. На вершині цієї скелі був невеликий майданчик.
Чудовисько кинуло мене на голий камінь, а саме сіло трохи віддалік на виступ скелі, скуйовдило пір’я і витріщилося на мене. Наляканий, я лежав і не смів навіть ворухнутися. Але непомітно скосив очі і побачив, що всюди валяються кістки людей, яких чудовисько, мабуть, зжерло до мене.
«Ой, я нещасний! І мої кістки додадуться до цих»,— подумав я, але я все ж таки взяв себе в руки і почав оглядати чудовисько. Я вирішив стріляти в нього, коли воно поверне голову убік.
Саме цієї хвилини чудовисько струснулося і подивилося назад. Я прицілився з рушниці йому в груди і вистрілив. Куля потрапила, куди я мітив. Чудовисько скрикнуло, впало й померло.
Я підвівся і почав оглядати вершину. Скеля була така крута, що нею неможливо було спуститися… Що ж сталося далі? Не знаєш? Гаразд!
Далеко внизу виблискувала гірська річка і відбивала сонячне проміння. Навколо каміння, скелі і жодної живої душі. Я почав думати, як мені вибратися звідси. І нарешті вирішив: «Зніму з убитого чудовиська його шкуру з крилами, загорнуся в неї і кинуся вниз». Взяв я ніж, зняв із чудовиська шкуру і розтягнув її на сонці, щоб вона просохла. Потім вдягнув шкуру і став підстрибувати, щоб навчитися літати. Не одразу мені це вдалося. Коли я навчився літати, я випрямив крила і кинувся вниз. Від страху моя душа мало не вилетіла з тіла — добре, що застрягла в горлі.
Я летів, скільки вистачило сил і нарешті опустився на землю. Зняв я з себе шкуру чудовиська і поплентався додому. Прийшов якраз у той час, коли моя сім’я одяглася в чорне і почала оплакувати мене. Коли я почав розповідати про те, що я пережив, ніхто не хотів мені вірити, всі сприймали мої розповіді за порожні вигадки. Тоді я показав перо чудовиська, яке захопив замість палиці. Тут усім залишалося тільки дивуватися…
Ось яку пережив я пригода! Усього цього ти й уві сні не бачив!
— Так, я визнаю це,— погодився князь.
— Тепер слухай далі, – вів далі Джир. Один селянин мав велику пасіку, але ніколи не траплялося, щоб хоч одна бджола в нього гинула чи губилася.
Якось одна з бджіл полетіла за нектаром і не повернулася. Пасічник подумав: Що з нею трапилося? Чому вона не повернулася? Осідлав він коня і поїхав на пошуки.
Їхав він, їхав, цілий тиждень їхав і раптом бачить: якісь люди орють поле на його бджолі. З одного боку дишла запрягли бджолу, і з неї піт градом котиться, а з іншого боку дишла — п’ять пар буйволів. Пасічник вилаяв цих людей за таку жорстокість і безсердечність і випряг свою бджолу. Дістав горіхову олію і змастив їй натерту дишлом шию.
На другий день він знову проходив повз те місце і побачив горіхове дерево, обсипане безліччю стиглих горіхів. Виявляється, коли він змащував горіховим маслом шию бджоли, кілька крапель упало на землю, і за ніч виросло це велике дерево. Наш пасічник підняв грудку землі і кинув її у верхівку дерева, щоб збити кілька горіхів, але грудка застрягла серед густих гілок; так він і не поласував горіхами… Якщо ти про все це чув, то продовжуй далі,— сказав Джир.
Але князь змушений був зізнатися, що не може продовжувати розповідь.
— А далі сталося ось що, — сказав Джир. Пасічник, не роздумуючи, посіяв на цій грудці пшеницю. Коли пшениця дозріла, він узяв серп і пішов жати. Але до пшениці залізла свиня. Пасічник кинув у неї серпом, серп потрапив їй у задню ногу і застряг. Свиня почала бігати з серпом по полю; втекти їй не було куди, і вона жала пшеницю, а пасічник, ледве встигаючи за нею, в’язав снопи. Так він і прибрав усе поле… Тепер, князю, скажи: чи довелося тобі чути про все це?
— Ні, не чув,— відповів князь у безсилій досаді.
— Тоді слухай далі,— сказав Джір.— Посіяв я позаминулого року кукурудзу біля гори, і виросла така кукурудза, що стебло могло витримати вагу людини, якби вона влізла на неї. На стеблах були такі качани, що ними можна було оглушити ведмедя.
Але зі мною сталося нещастя. Щороку кабани їли мою кукурудзу і витоптували її копитами. Тому я стеріг кукурудзяне поле. В одному кінці поля я розвів багаття, а на протилежному причаївся сам.
Сиджу раз, дивлюся… раптом почувся шум і тріск. Бачу: вискочив великий кабан. Зрізав він своїми іклами стебло кукурудзи і почав їсти качан. Я прицілився до нього з рушниці і вистрілив. Підбіг туди, дивлюсь — кабана нема. Тут я згадав, що коли заряджав удома рушницю, забув насипати дробу і зарядив її квасолею. Раптом дивлюся — знову лізе кабан. Я прицілився у нього і знову вистрілив. Та хіба квасолею можна вбити величезного кабана? Зарохкав він і втік у ліс.
Наступного року тривало те саме — знову кабан приходив пожирати мою кукурудзу. Якось уночі я знову подався стерегти кукурудзяне поле. Цього разу мені вдалося підстрелити кабана, хоч було зовсім темно. Коли я підбіг до кабана, він був уже мертвий. Але тут я побачив щось зовсім небувале… Скажи, що я побачив? Не знаєш? Ну добре! Я сам тобі скажу: кабан був весь обвитий стеблами квасолі.
Вранці до мене підійшов сусід. Він похитав головою і сказав: «Виявляється, цього кабана хтось пальнув з дробовика не картеччю, а квасолею».
І тоді я згадав, що це я сам стріляв у кабана квасолею! Зібрали ми з сусідом квасолю, яка виросла на тілі кабана, зважили, і виявилося рівно півпуда… Чи чув ти колись про такі діла, князю? — спитав Джир.
— Не чув, ніколи не чув! — з досадою вигукнув князь.— Ти виграв, щоб тебе грім вдарив!
Весь червоний від злості і від натуги, князь навантажив золотом Джира і його осла і віддав ще двох ослів, яких відібрав у його старших братів. Веселий і задоволений юнак подався додому.
Але двом ослам, які від’їлися у князя і сильно зледащіли, зовсім не хотілося повертатися до своїх колишніх господарів, щоб працювати до втрати сил і жити надголодь. І ось на стоянці вони вмовили третього осла разом із ними лягти на землю і відмовитися йти далі. Як їх не понукав Джир, нічого не вийшло: віслюки й не думали вставати.
«Невже осли мене перехитрують, після того як я впорався з самим князем? – подумав Джир.
І він вдався на таку хитрість. Забіг за кущі і почав кричати:
— Ковалю, ковалю! Поклади залізний прут у вогонь. Хай полежить до завтра, а там я його пущу в хід: треба підбадьорити моїх віслюків.
Почули це осли, злякались і вирішили:
«Не варто валятися цілу ніч і чекати, коли нас відлупцюють розпеченим прутом. Краще поступитися! Хай буде, що буде!
Встали вони та й пішли.
Повернувся Джир до братів, привів їм їхніх ослів та ще й дав багато золота. З того часу всі вони стали жити дружно, добре і не знали більше злиднів і горя. А князь-самодур позбувся розуму і незабаром помер.
