Жила в давні часи одна жінка. І було у неї три дочки. Багато доводилось працювати жінці, щоб одягнути, взути і прогодувати дочок.
А дочки росли хорошими. І виросли вони одна краща від іншої. І вийшли вони всі троє заміж, роз’їхались в різні сторони, і залишилась мати сама одна.
Ось минув рік, другий, третій. І сталося так, що захворіла мати. Ось і прохає вона білочку, яка жила в лісі поблизу:
— Білочко, білочко, поклич до мене моїх дочок.
Білочка одразу ж пострибала виконувати прохання.
Прибігла білка до старшої дочки, постукала у вікно.
— Ой лишенько,— сказала старша дочка, вислухавши білку.— Я одразу б до матусі побігла, та ось мені тази треба чистити.
А вона й справді тази чистила.
— Он як,— розсердилась білка,— тоді не розлучайся довіку із своїми тазами!
Тільки-но вона це сказала — вмить стулилися тази, і перетворилася старша дочка на черепаху.
А білка тим часом до середньої дочки прибігла, розповіла їй сумну вість про матір.
— Ох, побігла б я до матусі, та ось треба полотно до ярмарку кінчати.
А вона і справді полотно ткала.
— Он як,— розсердилась білка,— тоді все своє життя тільки те й роби — полотно тчи!
Тільки-но вона це сказала — і середня дочка враз перетворилася на павука.
А коли білка у віконце до молодшої дочки постукала, та тісто місила. Як почула, що матері погано, руки не витерла — побігла до неї.
— Добре у тебе серце,— сказала білочка.— Тож нехай і люди добрими до тебе завжди будуть. Живи, люба, щасливо і людей роби щасливими! І люди любитимуть тебе і добро твоє ніколи не забудуть.
Так воно і сталось.