Три житніх колоски

Три житніх колоскиВсе почалося під Новий рік.

Жив в одному селі багатий селянин. Село стояло на березі озера, і на самому видному місці височів будинок багатія – з прибудовами, коморами, стайнями, за глухими воротами.

А на другому березі, біля лісової галявини, тулився маленький будиночок, всім вітрам відкритий. Та тільки і вітер нічим не міг тут розжитися.

На дворі було дуже холодно. Дерева так і тріщали від морозу, а над озером кружляли хмари снігу.

– Послухай, господарю, – сказала жінка багатія, – давай покладемо на дах хоч три житніх колоски для горобців? Сьогодні свято, Новий рік.

– Не так я багатий, щоб викидати стільки зерна якимось горобцям, – сказав старий.

– Та це звичай такий, – знову почала жінка. – Кажуть, на щастя це.

– А я тобі кажу, що не так я багатий, щоб кидати зерно неробам, – сказав, як відрізав, старий.

Але жінка не вгавала.

– Напевно, той бідняк, що на другій стороні озера живе, – сказала вона, – не забув про горобців в новорічний вечір. Але ж ти сієш хліба в десять разів більше, ніж він.

– Не базікай дурниць! – гримнув на неї старий. – Я і без того чимало ротів годую. Що ще вигадала – неробам зерно викидати!

– Та воно так, – зітхнула стара, – але ж звичай …

– Ну ось що, – обірвав її старий, – знай своє діло, печи хліб та доглядай, щоб окіст не підгорів. А горобці не наша турбота.

І ось в багатій селянській хаті стали готуватися до зустрічі Нового року – і пекли, і смажили, і тушили, і варили. Від горщиків і мисок стіл прямо ломився. Тільки голодним горобцям, які стрибали по даху, не дісталося ні крихти. Даремно кружляли вони над будинком – жодного зернятка, жодної хлібної скориночки не знайшли.

А в бідному будиночку на протилежній стороні озера ніби й забули про Новий рік. На столі і в печі було порожньо, зате горобцям було приготовлено на даху багате частування – цілих три колоса стиглого жита.

– Якби ми вимолотила це колосся, а не віддали неробам, і у нас було би сьогодні свято! Яких би коржиків я напекла до Нового року! – сказала, зітхнувши жінка бідного селянина.

– Які там коржики! – засміявся селянин. – Чи багато зерна намолотила б ти з цих колосків! Якраз для гороб’ячого бенкету!

– І то правда, – погодилася жінка. – А все-ж таки…

– Не бурчи, мати, – перебив її селянин, – я зібрав трошки грошей до Нового року. Збери швидше дітей, нехай йдуть в село та куплять нам свіжого хліба і глечик молока. Буде і у нас свято – не гірше, ніж у горобців!

– Боюся я посилати їх в такий час, – сказала мати. – Тут і вовки бродять …

– Нічого, – сказав батько, – я дам Юхану міцну палицю, цією палицею він всякого вовка відгонить.

І ось маленький Юхан зі своєю сестричкою Нілл взяли санки, мішок для хліба, глечик для молока, здоровенну палицю на всякий випадок і вирушили в село на другий берег озера.

Коли вони поверталися додому, вже стемніло. Завірюха намела на озері великі кучугури снігу. Юхан і Нілла насилу тягли санки, раз у раз провалюючись в глибокий сніг. А сніг все валив і валив, замети росли і росли, а до їхньої хати було ще далеко.

Раптом у темряві перед ними щось заворушилося. Людина не людина, і на собаку не схоже. А це був вовк – величезний і дуже худий. Пащу відкрив, став поперек дороги і виє.

– Зараз я його вижену, – сказав Юхан і замахнувся палицею.

Але вовк навіть з місця не зрушив. Видно, нітрохи його не злякала палиця Юхана, але й на дітей нападати він начебто не збирався. Він тільки завив ще жалібніше, немов просив про щось. І як не дивно, діти чудово зрозуміли його.

– У-у-у, яка холоднеча, яка люта холоднеча, – скаржився вовк. – Моїм вовченят зовсім нічого їсти! Вони пропадуть з голоду!

– Шкода твоїх вовченят, – сказала Нілла. – Але у нас самих немає нічого, крім хліба. Ось візьми два свіжих караваї для своїх вовченят, а два залишаться нам.

– Дякую вам, повік не забуду вашу доброту, – сказав вовк, схопив зубами два короваї та втік.

Діти зав’язали тугіше мішок з рештою хліба і, шпортаючись, потяглися далі.

Вони пройшли зовсім небагато, як раптом почули, що хтось важко ступає за ними по глибокому снігу. Хто б це міг бути? Юхан і Нілла озирнулися. А це був величезний ведмідь. Ведмідь щось гарчав по-своєму, і Юхан з Нілл спочатку ніяк не могли зрозуміти його. Але через деякий час вони стали розбирати, що він говорить.

– Мор-р-роз, який мор-р-роз, – гарчав ведмідь. – Всі р-р-р-струмки замерзли, все р-р-ріки замерзли …

– А ти чого блукаєш? – здивувався Юхан. – Спав би в своєму барлозі, як інші ведмеді, і дивився б сни.

– Мої ведмежата плачуть, просять попити. А всі ріки замерзли, всі струмки замерзли. Як же мені напоїти моїх ведмежат?

Не журися, ми дамо тобі трохи молока. Давай твоє відерце!

Ведмідь підставив берестяное відерце, яке тримав в лапах, і діти відлили йому половину молока.

– Добрі діти, гарні діти, – пробурмотів ведмідь і пішов своєю дорогою, перевалюючись з лапи на лапу.

І Юхан з Нілл пішли своєю дорогою. Вантаж на їх санках став легше, і тепер вони швидше перебиралися через замети. Та й світло у вікні їх будиночку вже виднілося крізь темряву і заметіль.

Але тут вони почули якийсь дивний шум над головою. Це був і не вітер, і не завірюха. Юхан і Нілла подивилися вгору і побачили потворну сову. Щосили вона била крилами, намагаючись не відстати від дітей.

– Віддайте мені хліб! Віддайте молоко! – вигукувала сова скрипучим голосом і вже розчепірила свої гострі кігті, щоб схопити здобич.

– Ось я тобі зараз дам! -сказав Юхан і почав розмахувати палицею з такою силою, що совині пера так і полетіли на всі боки.

Довелося сові забратися геть, поки їй зовсім не обламали крила.

А діти незабаром дісталися до будинку. Вони струсили з себе сніг, витягли на ганок санки і увійшли в будинок.

– Нарешті! – радісно зітхнула мати. – Чого тільки я не передумала! А раптом, думаю, вовк їм зустрінеться …

– Він нам і зустрівся, – сказав Юхан. – Тільки він нам нічого поганого не зробив. А ми йому дали трохи хліба для його вовченят. .

– Ми і ведмедя зустріли, – сказала Нілла. – Він теж зовсім не страшний. Ми йому молока для його ведмежат дали.

– А додому привезли хоч що-небудь? Чи ще кого-небудь пригостили? – запитала мати.

– Ще сову! Її ми палицею пригостили! – засміялися Юхан і Нілла. – А додому ми привезли два коровая хліба і півглечика молока. Так що тепер і у нас буде справжній бенкет!

Час вже підходив до півночі, і вся сім’я сіла за стіл. Батько нарізав скибками хліб, а мати налила  молока. Але скільки батько не відрізав від короваю, коровай все одно залишався цілим. І молока в глечику залишалося стільки ж, скільки було.

– Що за чудеса! – дивувалися батько з матір’ю.

– Як багато ми всього накупили! – говорили Юхан і Нілла і підставляли матері свої горнятка і миски.

Рівно опівночі, коли годинник пробив дванадцять ударів, всі почули, що хтось дряпається в маленьке віконце.

І що ж ви думаєте? Біля віконця топталися вовк і ведмідь, поклавши передні лапи на віконну раму. Обидва весело посміхалися і привітно кивали господарям, немов вітали їх з Новим роком.

На наступний день, коли діти підбігли до столу, два свіжих короваї хліба і пів глечика молока стояли ніби незаймані. І так було кожен день. А коли прийшла весна, веселе цвірінькання горобців немов приманило сонячні промені на маленьке поле бідного селянина, і урожай у нього був такий, якого ніколи ніхто не збирав. І за яку б справу не бралися селянин з жінкою, все у них йшло на лад.

Зате у багатого селянина господарство пішло наперекосяк. Сонце ніби обходило стороною його поля, і в коморах у нього стало порожньо.

– Все тому, що ми не бережемо своє добро, – журився господар. – Тому дай, цьому позич. Про нас іде слава: багаті! А де вдячність? Ні, не такі ми багаті, жінко, не такі багаті, щоб про інших думати. Жени з двору всіх жебраків!

І вони гнали всіх, хто наближався до їхніх воріт. Але тільки удачі їм все одно ні в чому не було.

– Може, ми їмо занадто багато, – сказав старий. І велів подавати їсти тільки раз в день. Сидять всі голодні, а достатку в домі не додається.

– Напевно, ми їмо занадто жирно, – сказав старий. – Слухай, жінко, піди до тих, на другому березі озера, повчися, як куховарити. Кажуть, в хліб можна ялинові шишки додавати, а суп з брусничного листя варити.

– Добре, я піду, – сказала стара і вирушила в дорогу.

Повернулася вона ввечері.

– Що, набралася розуму? – запитав старий.

– Набралась, – сказала стара. – Тільки нічого вони в хліб не додають.

– А ти що, пробувала їх хліб? Мабуть, вони свій хліб подалі від гостей тримають.

– Та ні, – відповідає стара, – хто не зайде до них, вони за стіл саджають та ще з собою дадуть. Бродячого пса і того нагодують. І завжди від доброго серця. Ось тому їм у всьому і удача.

– Дивно, – сказав старий, – щось не чув я, щоб люди багатіли від того, що іншим допомагають. Ну та добре, візьми цілий коровай і віддай його жебракам на великій дорозі. Та скажи їм, щоб забиралися подалі на всі чотири сторони.

– Ні, – сказала, зітхнувши стара, – це не допоможе. Треба від доброго серця давати …

– Ще чого! – загарчав старий. – Мало того, що своє віддаєш, так ще від доброго серця! .. Ну тоді, дай від доброго серця. Але тільки домовленість така: нехай відпрацюють потім. Не так ми багаті, щоб роздавати наше добро даром.

Але стара стояла на своєму:

– Ні, коли давати, так без всякої домовленості.

– Що ж це таке! – Старий від злості ледь не задихнувся. – Своє, нажите – задарма віддавати!

– Коли віддавати за що-небудь, це вже буде не від чистого серця, – твердила стара.

– Диво та й годі!

Старий з сумнівом похитав головою. Потім зітхнув важко і сказав:

– Слухай, жінко, на току залишився невеликий сніп немолотого жита. Вийми три колоска та прибережи до Нового року для горобців. Почнемо з них.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі