Все почалося під Новий рік.
Жив в одному селі багатий селянин. Село стояло на березі озера, і на самому видному місці височів будинок багатія – з прибудовами, коморами, стайнями, за глухими воротами.
А на другому березі, біля лісової галявини, тулився маленький будиночок, всім вітрам відкритий. Та тільки і вітер нічим не міг тут розжитися.
На дворі було дуже холодно. Дерева так і тріщали від морозу, а над озером кружляли хмари снігу.
– Послухай, господарю, – сказала жінка багатія, – давай покладемо на дах хоч три житніх колоски для горобців? Сьогодні свято, Новий рік.
– Не так я багатий, щоб викидати стільки зерна якимось горобцям, – сказав старий.
– Та це звичай такий, – знову почала жінка. – Кажуть, на щастя це.
– А я тобі кажу, що не так я багатий, щоб кидати зерно неробам, – сказав, як відрізав, старий.
Але жінка не вгавала.
– Напевно, той бідняк, що на другій стороні озера живе, – сказала вона, – не забув про горобців в новорічний вечір. Але ж ти сієш хліба в десять разів більше, ніж він.
– Не базікай дурниць! – гримнув на неї старий. – Я і без того чимало ротів годую. Що ще вигадала – неробам зерно викидати!
– Та воно так, – зітхнула стара, – але ж звичай …
– Ну ось що, – обірвав її старий, – знай своє діло, печи хліб та доглядай, щоб окіст не підгорів. А горобці не наша турбота.
І ось в багатій селянській хаті стали готуватися до зустрічі Нового року – і пекли, і смажили, і тушили, і варили. Від горщиків і мисок стіл прямо ломився. Тільки голодним горобцям, які стрибали по даху, не дісталося ні крихти. Даремно кружляли вони над будинком – жодного зернятка, жодної хлібної скориночки не знайшли.
А в бідному будиночку на протилежній стороні озера ніби й забули про Новий рік. На столі і в печі було порожньо, зате горобцям було приготовлено на даху багате частування – цілих три колоса стиглого жита.
– Якби ми вимолотила це колосся, а не віддали неробам, і у нас було би сьогодні свято! Яких би коржиків я напекла до Нового року! – сказала, зітхнувши жінка бідного селянина.
– Які там коржики! – засміявся селянин. – Чи багато зерна намолотила б ти з цих колосків! Якраз для гороб’ячого бенкету!
– І то правда, – погодилася жінка. – А все-ж таки…
– Не бурчи, мати, – перебив її селянин, – я зібрав трошки грошей до Нового року. Збери швидше дітей, нехай йдуть в село та куплять нам свіжого хліба і глечик молока. Буде і у нас свято – не гірше, ніж у горобців!
– Боюся я посилати їх в такий час, – сказала мати. – Тут і вовки бродять …
– Нічого, – сказав батько, – я дам Юхану міцну палицю, цією палицею він всякого вовка відгонить.
І ось маленький Юхан зі своєю сестричкою Нілл взяли санки, мішок для хліба, глечик для молока, здоровенну палицю на всякий випадок і вирушили в село на другий берег озера.
Коли вони поверталися додому, вже стемніло. Завірюха намела на озері великі кучугури снігу. Юхан і Нілла насилу тягли санки, раз у раз провалюючись в глибокий сніг. А сніг все валив і валив, замети росли і росли, а до їхньої хати було ще далеко.
Раптом у темряві перед ними щось заворушилося. Людина не людина, і на собаку не схоже. А це був вовк – величезний і дуже худий. Пащу відкрив, став поперек дороги і виє.
– Зараз я його вижену, – сказав Юхан і замахнувся палицею.
Але вовк навіть з місця не зрушив. Видно, нітрохи його не злякала палиця Юхана, але й на дітей нападати він начебто не збирався. Він тільки завив ще жалібніше, немов просив про щось. І як не дивно, діти чудово зрозуміли його.
– У-у-у, яка холоднеча, яка люта холоднеча, – скаржився вовк. – Моїм вовченят зовсім нічого їсти! Вони пропадуть з голоду!
– Шкода твоїх вовченят, – сказала Нілла. – Але у нас самих немає нічого, крім хліба. Ось візьми два свіжих караваї для своїх вовченят, а два залишаться нам.
– Дякую вам, повік не забуду вашу доброту, – сказав вовк, схопив зубами два короваї та втік.
Діти зав’язали тугіше мішок з рештою хліба і, шпортаючись, потяглися далі.
Вони пройшли зовсім небагато, як раптом почули, що хтось важко ступає за ними по глибокому снігу. Хто б це міг бути? Юхан і Нілла озирнулися. А це був величезний ведмідь. Ведмідь щось гарчав по-своєму, і Юхан з Нілл спочатку ніяк не могли зрозуміти його. Але через деякий час вони стали розбирати, що він говорить.
– Мор-р-роз, який мор-р-роз, – гарчав ведмідь. – Всі р-р-р-струмки замерзли, все р-р-ріки замерзли …
– А ти чого блукаєш? – здивувався Юхан. – Спав би в своєму барлозі, як інші ведмеді, і дивився б сни.
– Мої ведмежата плачуть, просять попити. А всі ріки замерзли, всі струмки замерзли. Як же мені напоїти моїх ведмежат?
Не журися, ми дамо тобі трохи молока. Давай твоє відерце!
Ведмідь підставив берестяное відерце, яке тримав в лапах, і діти відлили йому половину молока.
– Добрі діти, гарні діти, – пробурмотів ведмідь і пішов своєю дорогою, перевалюючись з лапи на лапу.
І Юхан з Нілл пішли своєю дорогою. Вантаж на їх санках став легше, і тепер вони швидше перебиралися через замети. Та й світло у вікні їх будиночку вже виднілося крізь темряву і заметіль.
Але тут вони почули якийсь дивний шум над головою. Це був і не вітер, і не завірюха. Юхан і Нілла подивилися вгору і побачили потворну сову. Щосили вона била крилами, намагаючись не відстати від дітей.
– Віддайте мені хліб! Віддайте молоко! – вигукувала сова скрипучим голосом і вже розчепірила свої гострі кігті, щоб схопити здобич.
– Ось я тобі зараз дам! -сказав Юхан і почав розмахувати палицею з такою силою, що совині пера так і полетіли на всі боки.
Довелося сові забратися геть, поки їй зовсім не обламали крила.
А діти незабаром дісталися до будинку. Вони струсили з себе сніг, витягли на ганок санки і увійшли в будинок.
– Нарешті! – радісно зітхнула мати. – Чого тільки я не передумала! А раптом, думаю, вовк їм зустрінеться …
– Він нам і зустрівся, – сказав Юхан. – Тільки він нам нічого поганого не зробив. А ми йому дали трохи хліба для його вовченят. .
– Ми і ведмедя зустріли, – сказала Нілла. – Він теж зовсім не страшний. Ми йому молока для його ведмежат дали.
– А додому привезли хоч що-небудь? Чи ще кого-небудь пригостили? – запитала мати.
– Ще сову! Її ми палицею пригостили! – засміялися Юхан і Нілла. – А додому ми привезли два коровая хліба і півглечика молока. Так що тепер і у нас буде справжній бенкет!
Час вже підходив до півночі, і вся сім’я сіла за стіл. Батько нарізав скибками хліб, а мати налила молока. Але скільки батько не відрізав від короваю, коровай все одно залишався цілим. І молока в глечику залишалося стільки ж, скільки було.
– Що за чудеса! – дивувалися батько з матір’ю.
– Як багато ми всього накупили! – говорили Юхан і Нілла і підставляли матері свої горнятка і миски.
Рівно опівночі, коли годинник пробив дванадцять ударів, всі почули, що хтось дряпається в маленьке віконце.
І що ж ви думаєте? Біля віконця топталися вовк і ведмідь, поклавши передні лапи на віконну раму. Обидва весело посміхалися і привітно кивали господарям, немов вітали їх з Новим роком.
На наступний день, коли діти підбігли до столу, два свіжих короваї хліба і пів глечика молока стояли ніби незаймані. І так було кожен день. А коли прийшла весна, веселе цвірінькання горобців немов приманило сонячні промені на маленьке поле бідного селянина, і урожай у нього був такий, якого ніколи ніхто не збирав. І за яку б справу не бралися селянин з жінкою, все у них йшло на лад.
Зате у багатого селянина господарство пішло наперекосяк. Сонце ніби обходило стороною його поля, і в коморах у нього стало порожньо.
– Все тому, що ми не бережемо своє добро, – журився господар. – Тому дай, цьому позич. Про нас іде слава: багаті! А де вдячність? Ні, не такі ми багаті, жінко, не такі багаті, щоб про інших думати. Жени з двору всіх жебраків!
І вони гнали всіх, хто наближався до їхніх воріт. Але тільки удачі їм все одно ні в чому не було.
– Може, ми їмо занадто багато, – сказав старий. І велів подавати їсти тільки раз в день. Сидять всі голодні, а достатку в домі не додається.
– Напевно, ми їмо занадто жирно, – сказав старий. – Слухай, жінко, піди до тих, на другому березі озера, повчися, як куховарити. Кажуть, в хліб можна ялинові шишки додавати, а суп з брусничного листя варити.
– Добре, я піду, – сказала стара і вирушила в дорогу.
Повернулася вона ввечері.
– Що, набралася розуму? – запитав старий.
– Набралась, – сказала стара. – Тільки нічого вони в хліб не додають.
– А ти що, пробувала їх хліб? Мабуть, вони свій хліб подалі від гостей тримають.
– Та ні, – відповідає стара, – хто не зайде до них, вони за стіл саджають та ще з собою дадуть. Бродячого пса і того нагодують. І завжди від доброго серця. Ось тому їм у всьому і удача.
– Дивно, – сказав старий, – щось не чув я, щоб люди багатіли від того, що іншим допомагають. Ну та добре, візьми цілий коровай і віддай його жебракам на великій дорозі. Та скажи їм, щоб забиралися подалі на всі чотири сторони.
– Ні, – сказала, зітхнувши стара, – це не допоможе. Треба від доброго серця давати …
– Ще чого! – загарчав старий. – Мало того, що своє віддаєш, так ще від доброго серця! .. Ну тоді, дай від доброго серця. Але тільки домовленість така: нехай відпрацюють потім. Не так ми багаті, щоб роздавати наше добро даром.
Але стара стояла на своєму:
– Ні, коли давати, так без всякої домовленості.
– Що ж це таке! – Старий від злості ледь не задихнувся. – Своє, нажите – задарма віддавати!
– Коли віддавати за що-небудь, це вже буде не від чистого серця, – твердила стара.
– Диво та й годі!
Старий з сумнівом похитав головою. Потім зітхнув важко і сказав:
– Слухай, жінко, на току залишився невеликий сніп немолотого жита. Вийми три колоска та прибережи до Нового року для горобців. Почнемо з них.