Маленький Умка — біле ведмежатко — сказало мамі:
– Я хочу літати.
— А ти спробуй, — відповіла Велика Ведмедиця. — Може, в тебе й вийде.
— Але ж я не вмію, — вдихнув Умка.
Велика Ведмедиця ласкаво погладила сина і показала на гагар, що сидять на скелі.
— Дивись, як літають птахи. У них це виходить. А я піду рибу ловити.
Пішла Велика Ведмедиця, а Маленький Умка залишився один і почав спостерігати за гагарами. Гагари сиділи. Гагари кричали. Гагари літали над ведмежатком. А він проводжав їх сумним поглядом, задерши до неба свою гостроносу мордочку.
«Напевно, можна злетіти… з розгону», — вирішив Умка. Він швидко-швидко біг по снігу, але замість того, щоб злетіти, впав і перекинувся стільки разів, що в нього навіть голова закрутилася.
«Ні, щось не те», — подумав Умка, підвівся, обтрусився від снігу і зашкутильгав до тієї самої скелі, на якій гагари шуміли.
«Спробую краще зі скелі злетіти, як ці гагари. Зі скелі кожен полетить!» – подумав Умка.
Якось вдалося ведмежаткові видертися на скелю. Заплющив він від страху очі, замахав лапами і — стрибнув… Добре, що потрапив Умка просто в кучугуру снігу і не дуже забився. Вибрався він із кучугури і бурчить:
— З цієї скелі можна полетіти… тільки на землю!.. А я хочу — в небо!
Постояв Умка, постояв, за вухом лапою почухав і каже сам собі:
— Ці птахи, мабуть, тому літають, що мають крила. Почекаю, коли і в мене виростуть крила. А поки піду повчуся в мами рибу ловити.
