В країні сонячних зайчиків. Розділ №3 – Незнайомець

В країні сонячних зайчиків. Розділ №3 – НезнайомецьЯкось надвечір у ворота колонії постукав незнайомець. Він був маленький на зріст, сухорлявий, з великою головою.
І хоча вечір удався дуже теплий, незнайомець кутався в чорний оксамитовий плащ, а каптур низько насунув на лоб, як під час негоди.
Ворота одчиняв Веснянка.
В цей день він якраз чергував.
– Будь ласка, – люб’язно промовив Веснянка. Він був вихований хлопчик і знав, що навіть з таємничими незнайомцями треба поводитися чемно.
Незнайомець мовчав і тільки пронизливо дивився на Веснянку. Потім якось загадково усміхнувся, похитав головою і пішов у будинок.
А Веснянці раптом здалося, що в той час, коли незнайомець дивився на нього, він, Веснянка, спав, а потім прокинувся і ніби за ті кілька секунд бачив якийсь страшний сон…
І ще здалося Веснянці, що він уже десь зустрічав незнайомця, та й не один раз, але ніяк не міг згадати де. І тільки глибоко врізалося в пам’ять це неприродно біле обличчя, густо посипане пудрою, і очі – великі, чорні і якісь дуже дивні. Чому дивні? Веснянка раптом збагнув: ці очі нічого не відбивали! Веснянка помітив, що вони не відбивали полум’я свічки, яку він тримав у руках. І зовсім не блищали. Наче то були не живі людські очі, а дві дірки, що зяяли темнотою.
Та, незважаючи на всі ці дива, що, здавалось, повинні були вселяти страх, Веснянка зовсім не злякався незнайомця, а, навпаки, відчув цікавість до нього. І хоча хлопець мав зараз лізти в погріб по огірки (тому-то він і тримав у руці свічку), він не втерпів і пішов слідом за незнайомцем. Незнайомець уже стояв біля столу діда Маноцівника, і той записував його в книгу прибулих. Веснянка мигцем глянув через дідове плече й прочитав:
«Пан Морок, проїздом, на три дні, кімната № 13».
В цей час незнайомець знову подивився на хлопчика, потім, звертаючись до старого артиста, спитав:
– Це ваш син? Чи онук?
Голос у незнайомця був незвичайний – ніби звучав здалеку, з глибини підземелля.
– Так, пане Мороку, – поспішив відповісти дід Маноцівник, – тобто ні. Це сирота, але він дорожчий мені за сина. І, знаєте…
Старий хотів був одразу ж розповісти, який хороший хлопчик Веснянка, який він веселий і працьовитий, але незнайомець уже одійшов од столу й почав підійматися сходами на другий поверх, де містилася тринадцята кімната. А дід Маноцівник, затнувшись на півслові, продовжував записувати щось у книзі – ніби й не збирався нічого розказувати незнайомцеві. Веснянка здивовано глянув на нього. Що таке?… Згодом дід розповідав, що він раптом забув, про що хотів говорити. Ніколи раніше з ним не траплялося такого. Як і Веснянка, він ніби заснув на кілька секунд і нічого не пам’ятав.
Пан Морок замкнувся в кімнаті. Звістка про його появу вмить облетіла всю колонію. Це, звичайно, мало всіх здивувати й збентежити, бо досі в колонію ніколи не потрапляли незнайомці. Але ніхто не встиг навіть подумати про це, бо всім раптом страшенно захотілося спати, хоча було ще дуже рано-тільки смеркало. І через кілька хвилин усі в колонії вже спали як убиті. Дехто не зміг навіть дійти до ліжка. Дід Маноцівник заснув за столом, чергова кухарка біля печі, а Веснянка скрутився калачиком на сходах, що вели на другий поверх.
І ніхто, звичайно, не бачив, як пізно вночі пан Морок вийшов з своєї кімнати, схилився над Веснянкою і довго дивився йому в обличчя. Між іншим, всім снилися цієї ночі кошмарні сни.
І – дивна річ! – всі прокинулися одночасно, в одну мить – на світанку, тільки-но зійшло сонце. А прокинувшись, одразу ж забули про таємничого незнайомця – ніби його зовсім не було в колонії. Єдине, що відчував кожен, – неспокій І хвилювання, немов хтось невидимий стежив за ним. І лише вдень, коли пан Морок вийшов у двір прогулятися, всі згадали про нього й про ті загадкові події, що сталися після його появи.
День був жаркий. Сонце пекло немилосердно. Діти знемагали від спеки і ховалися в тінь. А пан Морок прогулювався в тому ж чорному оксамитовому плащі з опущеним на обличчя каптуром. І так цей дивакуватий пан спокійнісінько походжав на осонні. Всі здивовано глипали на нього.
Та через кілька хвилин пан Морок знову зник у себе в кімнаті і жителі колонії знову забули про нього, ніби й не бачили його ніколи.
Три дні пан Морок прожив у колонії, і три дні повторювалось те саме. Колоністи думали про нього лише тоді, коли бачили його, а коли не бачили, він для них просто не існував. І щовечора, як тільки сутеніло, всі вони враз засинали, а прокидалися на світанку з першим промінням сонця – всі водночас. А пан Морок щодня по кілька хвилин гуляв у саду, ні на мить не знімаючи свого чорного плаща.
Та всьому настає кінець. Навіть найдивнішим і найнезрозумілішим речам.
Третього дня Веснянка підмітав підлогу в коридорі на другому поверсі.
Сонце сідало, надходив вечір, і в колонії вже почали засвічувати свічки. Коли Веснянка підмітав біля тринадцятої кімнати, він зачепив віником загублений кимось гудзик, і той підкотився під двері. Хлопець хотів вимести його з-під дверей, але не зміг.
Двері були прочинені, й Веснянка заглянув у кімнату… Те, що він побачив, примусило його здригнутися. По-перше, він одразу згадав пана Морока, тому що побачив його. По-друге…
Пан Морок стояв посеред кімнати в своєму чорному плащі, тримаючи в руці чорну хусточку. На хусточці яскраво-жовтими нитками був вишитий заєць – звичайний вухатий заєць, тільки жовтий. В другій руці пана Морока був кривий ніж. І цим ножем таємничий незнайомець люто колов жовтого зайця, вишитого на хусточці. Веснянка аж очі витріщив від здивування – що за дурниця така?! Божевільний він, чи що?
В цей час незнайомець, пробурмотівши якесь прокляття, різким рухом одкинув хусточку в куток кімнати, де стояв маленький столик, на якому горіла свічка. Тієї ж миті зі стелі спурхнули три великих нічних метелики породи «мертва голова» (Веснянка добре знав цих метеликів, в яких на спинці був узор, дуже схожий на череп).
Метелики схопили хусточку, пронесли її в повітрі і подали панові Мороку.
Веснянка навіть ущипнув себе, щоб упевнитися, чи не спить він. Та ні, він не спав.
А потім сталося таке, що хлопець ледь не вмер з переляку. Пан Морок пильно подивився на свічку. Веснянка добре бачив, що він не дмухнув, не махнув рукою, а лише подивився. І… полум’я свічки, немов зіщулюючись від його погляду, почало зменшуватись і поволі згасло. В кімнаті стало темно. Проте Веснянка й далі бачив незнайомця – постать його чітко вимальовувалася на тлі вікна. Ось Пан Морок знімає плащ. Ось він одкинув каптур, потягнув за рукав, і плащ впав на підлогу… Хлопчик мало не скрикнув і відсахнувся від дверей. Під плащем… НІКОГО НЕ БУЛО. Пан Морок немовби розтанув у темряві. І зразу очі Веснянки самі собою заплющилися, він поточився на підлогу і вмить заснув мертвим сном.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі