В одному не дуже дрімучому лісі жили їжачки: тато Їжак, мама Їжачиха та їх діти їжачата – Володька та Вероніка.
Тато Їжак був лікарем. Він робив хворим уколи та перев’язки, збирав лікарські трави та корінці, з яких робив різні цілющі порошки, мазі та настоянки.
Мама працювала кравчинею. Вона шила білизну для зайців, сукні для білок, костюми для єнотів. А у вільний час в’язала на спицях шалики та рукавиці, килимки та фіранки.
Їжачку Володькові виповнилося вже три роки. І він закінчив перший клас лісової школи. А його сестричка Вероніка була ще зовсім маленькою. Але характер у неї був дуже вредний. Вона вічно ходила за братом, всюди тицяла свій чорний носик і, якщо щось було не по її, пищала тоненьким голоском.
Через сестру Володькові часто доводилося залишатися вдома.
– Ти залишаєшся за старшого, – говорила мама, вирушаючи по справах. – Дивися, щоб Вероніка не залазила на шафу, не гойдалася на люстрі і не чіпала татові ліки.
– Добре, – зітхав Володька, думаючи про те, що погода на вулиці найгарніша, що зайці зараз грають у футбол, а білки в хованки. – І навіщо тільки мама народила цю писклю?
Якось, коли батьків не було вдома, Вероніка залізла у велику банку з лікарським малиновим варенням і з’їла все варення до самого дна. Як воно в неї влізло, було незрозуміло. Але назад Вероніка вибратися не змогла і почала відчайдушно волати.
Володька спробував витягти сестру з банки – нічого не вийшло.
– От і сиди там, доки батьки не прийдуть, – зловтішно сказав Володька. – Тепер ти точно нікуди не дінешся. А я піду-погуляю.
Тут Вероніка зчинила такий крик, що Володька заткав вуха.
– Гаразд, – сказав він. – Не кричи. Візьму тебе із собою.
Володька викотив з дому банку з сестрою і замислився, куди їм піти.
Їжача нора була на схилі пагорба. І – чи то вітер повіяв, чи то Вероніка вирішила вибратися самостійно – банка раптом хитнулася і покотилася вниз.
– Ой! Рятуйте! – Запищала Вероніка. Володька кинувся її наздоганяти, але банка котилася все швидше і швидше… поки не налетіла на великий камінь:
– Дзень!
Коли Володька скотився вниз, серед уламків скла, що розлетілися, стояла Вероніка, задоволена і незворушна:
– Ти програв, – сказала вона. – Я котилася швидше!
Коли батьки дізналися про те, що сталося, вони кинулися обіймати Вероніку, а Володьку насварили за розбиту банку і послали прибирати уламки, щоб ніхто не поранився.
Володька був радий, що все обійшлося, але все-таки йому було прикро:
“Це несправедливо”, – думав він, збираючи скляні скалки.
Наступного дня Володька розповів про це своєму нерозлучному другу зайцю Семену. Семен почухав лапкою за вухом:
– Так, молодша сестра це не подарунок, – погодився він.
Семен був із багатодітної родини, і мав багато братів і сестер.
– Але тобі ще пощастило, – сказав досвідчений Семен. – Знаєш, що гірше, ніж молодша сестра? Старші сестри.
Тут заєць підняв одне вухо, прошепотів: – Тсс! Якщо що, ти мене не бачив! – І зник у кущах.
На галявині з’явилися три сестри-близнючки Семена: Зіна, Зоя і Зая.
– Ти Семена не бачив?
Володька похитав головою.
– Якщо зустрінеш, передай йому, щоб додому не повертався! – сказала одна.
– Ми йому всі вуса повисмикуємо, – пригрозила друга.
– І вуха відірвемо, – додала третя.
Коли сестри пішли, Семен визирнув із кущів.
– Чого це вони? – здивувався Їжачок.
– А я їхнім лялькам вуса подомальовував, – сказав Семен. – Доведеться тепер у яру ночувати. А ти кажеш, «молодша сестра»!
