Жив один бідний селянин. У нього були дружина та діти. Трудився селянин від світанку до темноти, не розгинаючи спини, але ніяк не міг прогодувати сім’ю. Якось бідняк спитав свою дружину:
— Чому ми ніяк не виберемося з біди, невже я мало працюю?
— Ти працюєш дуже багато,— відповіла дружина.
— У такому разі незрозуміло, за що нас карає бог? Тут щось недобре.
— Ти нікого не вбив, не пограбував, а тяжко працюєш,— за що тебе карати? — Заперечила дружина.
— Ні, тут щось не так,— наполягав селянин.— Подивися, як живуть наші сусіди. Вони не працюють так багато, як я, а живуть приспівуючи: у них і вдома повно всякого добра, і худоби багато. Видно, обійшла мене доля далеко стороною, тому ми не бачимо щастя, і немає користі від моєї праці. Залишу я вас і піду, куди очі дивляться. Шукатиму причину нашої бідності і поки, не знайду, не повернуся. Без мене, можливо, ви краще проживете.
— Як ми проживемо без годувальника? Ми ж загинемо без тебе.
Але як не вмовляла дружина чоловіка, пішов він. Тільки й сказала вона йому на прощання:
— Щасливої тобі дороги.
Довго мандрував бідняк, але так нічого й не дізнався про причину своїх невдач. Нарешті, вирішив він найнятись до одного багатого чоловіка. Той вислухав його прохання і сказав:
— Якщо ти працюватимеш добре, то через рік я заплачу тобі сто карбованців.
Селянин працював старанно цілий рік. Коли настав призначений термін, господар покликав свого працівника і каже йому:
— Ось сто карбованців, ти заробив їх чесною працею. Але якщо хочеш, я тобі дам пораду. Вибирай: порада чи гроші?
Подумав селянин і вирішив:
— Залиш гроші собі, дай пораду.
— Ну, то слухай: яке б лихо з тобою не сталося, що б тобі не загрожувало, ти, як слід не подумавши, не відповідай на питання людей.
Сказавши це, господар сховав гроші до кишені.
— Ну, а тепер, як ти зробиш, залишишся в мене чи знову підеш світом?
Селянин подумав, подумав і відповів:
— Не маю іншого виходу. Якщо не проженеш, то лишаюся в тебе.
— Добре,— погодився господар.— Залишайся. За рік я заплачу тобі двісті карбованців.
І другий рік селянин працював також старанно. Господар був задоволений. Але знову прийшов час розрахунку. Хазяїн відрахував двісті карбованців і поклав перед селянином.
— Ось зароблені тобою гроші. Ти можеш їх взяти. Але якщо хочеш, замість грошей я дам тобі пораду. Вибирай,— запропонував він.
Довго бідняк думав, нарешті сказав:
— Добра порада дорожча за гроші. Залиш гроші собі, дай мені пораду.
— Запам’ятай же: не берись за непосильну для тебе справу,— сказав господар і сховав гроші.— Чи залишишся ти в мене, чи підеш? — спитав він.
— Якщо ти не проти, я залишусь.
— Добре, хай буде по-твоєму, працюй. Через рік я дам тобі триста карбованців.
День за днем минув ще рік. Багач відрахував триста карбованців і каже:
— Ось твої гроші, але якщо хочеш, то замість них отримаєш пораду.
І знову селянин вибрав пораду.
— Ось моя третя порада,— сказав господар.— Не побачивши на власні очі, не вір тому, що чув.
Бідняк залишив господареві всі зароблені ним гроші і вирушив знову блукати світом у пошуках причини своїх невдач. Перед виходом він сказав господареві:
— Я три роки працював на тебе, але йду, не маючи жодної копійки грошей. Дай мені хоча б хліба на три дні.
— Хоча я тобі нічого не винен,— відповів багатій,— але ось тобі хліб.
Так і пішов, бідолаха від багатія, вважай, ні з чим. Підходить він якось до великого двору, обгородженого високим парканом. Бачить: на кожній палі насаджено людський череп. Злякався бідняк і кинувся тікати, але його спіймали охоронці і повели до царя. Виявляється тут був царський палац.
— Ти хто такий? — питає цар.
— Я — людина, яку всюди переслідує біда,— відповів переляканий селянин.
— Чому ти втік від мого палацу?
— Я побачив на палях людські черепи і злякався,— зізнався бідняк.
— Ти так просто звідси не втечеш,— пригрозив цар.— Ходімо, я тобі щось покажу.
Повели бідняка до царських палат. В одному із залів він побачив жабу завбільшки з буйвола.
— Якщо ти вгадаєш, хто це,— сказав цар, показуючи на жабу,— то щастя повернеться до тебе лицем, а якщо не вгадаєш, то твоя голова буде насаджена на палю. Якраз у моїй огорожі один кілок вільний; він, мабуть, чекав на твою голову.
І в цей момент бідняк згадав пораду багатія, куплену ним за сто рублів.
— Дозволь мені, царю, нехай упадуть на мене твої біди, подумати три дні.
— Думай скільки хочеш,— погодився цар.— Але не надто випробуй моє терпіння.
Зачинили бідняка в окрему кімнату. Минуло три дні, і ось знову бідняк постав перед грізним царем.
— Ну, то хто ж це такий? — спитав він бідняка.
— Нехай упадуть твої біди на мою голову, царю,— відповів бідняк. — Не вважай мене дурнішим, ніж я є. Це не жаба, це прекрасна царівна.
Щойно бідняк почав говорити, жаба заворушилася, а тільки сказав, вона струснулась і встала. І бачить бідняк: перед ним справді красуня-царівна та така прекрасна, яких світ не бачив.
Що ж виявилось? Колись чорт хотів одружитися з царівною, вона нізащо не хотіла виходити за нього, а вийшла заміж за царя. От чорт і помстився перетворивши її на величезну жабу до тих пір, поки хтось не вгадає в ній царівну. Голови, насаджені на палях царської огорожі, належали тим нещасним невдахам, які не змогли вгадати в жабі царівну, а нашому біднякові пощастило.
Веселощі і радість прийшли до царського палацу. Багато днів і ночей бенкетували в ньому. Потім цар наказав запрягти коней у дванадцять возів і навантажити їх цінними подарунками. Крім того, він дав селянину стільки грошей, скільки той міг нести.
— Проведіть селянина до його дому, залиште йому коней та вози,— наказав цар своїм людям.
Ось їде наш повеселілий селянин додому. По дорозі він виїжджає на велику галявину, посеред якої розлоге дерево. Тут селянин вирішив відпочити. В цей час під’їжджає якийсь купець у кареті. Глянув він на царські подарунки, і очі йому від жадібності розгорілися.
— Давай, каже він селянину,— посперечаємось. Он на верхівці дерева сидить шуліка. Якщо ти не зумієш, не злякавши її, вирвати з її хвоста перо і віддати мені, то твоє багатство я у тебе заберу.
У цей час селянин згадав другу пораду, яку він купив у багатого господаря: «Не берись за непосильне для тебе діло.»
— Ні,— каже селянин.— Ти запропонував суперечку, ти й пробуй перший. Якщо вирвеш перо з шуліки, не злякавши її, то я поступлюсь тобі моїм багатством, а якщо ні, то твої коні і карета дістануться мені.
Опанувала купця жадібність. Йому так захотілося заволодіти царськими подарунками, що не витерпів і поліз на дерево, а селянин за ним. Влучивши момент, селянин непомітно стягнув з купця капці і зліз на землю. А купець став підбиратися до шуліки, але птах помітив його і полетів.
Зліз купець з дерева і почав журитися:
— Програв я суперечку, полетіла шуліка!
— Що ж, шуліка і взуття твоє потягнула? — спитав селянин.
Зирнув купець на свої босі ноги, ще більше засмутився.
— Ну як, дотримаєшся ти свого слова, віддаєш карету та коней? — спитав селянин.
— Слово є слово,— відповів купець.— Сам я почав цю суперечку, сам і покараний. Бери коней та карету.
— За те, що ти дотримався свого слова, я повертаю тобі твої капці.
Пішов купець пішки, а селянин зі своїми провідниками поїхав далі. Під’їжджають вони до рідного села селянина. Запитує він першого зустрічного, чи не знає він таку людину і своє ім’я називає.
— Знав я його,— відповідає зустрічний.— Пішов він кудись шукати причину своїх життєвих невдач та й згинув десь. Зник безвісти.
— А хтось із його сім’ї залишився?
— Дружина його померла з голоду, а дітей люди розібрали,— відповів зустрічний.
— Горе мені, горе! — вигукнув засмучений селянин.— Марні всі мої поневіряння. Для чого мені це багатство, якщо я не можу розділити його зі своєю сім’єю! Поїду я назад шукати щастя.
Але тут він згадав третю пораду свого колишнього господаря.
— Як же я поїду назад, повіривши, в те що чув, але не бачив,— сказав селянин і подався до рідного села.
Ось в’їжджає він у своє подвір’я.
— Гей, є хтось удома? – крикнув він.
Чує, з бідної застарілої хатини долинає слабкий голос його дружини:
— Хто нас кличе?
Вона була така слабка від голоду, що не могла вже піднятися назустріч гостям. Забіг селянин у хату.
— Ой! Невже це ти? — вигукнула зраділа жінка.— Ще б трохи, і ти не застав би мене живою.
— Де діти? — спитав він.
— Вони пасуть чужу худобу, няньчать чужих дітей, щоб не померти з голоду,— відповіла дружина.
Селянин послав людей по дітей і тих невдовзі привели. Діти були у порваному одязі, босі, голодні.
То була радісна зустріч селянина зі своєю родиною. Зажили вони багато і щасливо. Я в нього в гостях побував, а тепер ось до вас прийшов розповісти про пригоди селянина. Хочете вірте, хочете ні, але в тому селі люди й зараз не перестають дивуватися, як селянин знайшов своє щастя.
