Ось і весна прийшла.
Сонце за край землі більше не ховається, небом котиться, з місяцем у хованки не грає, тепло набирає.
Дерева сніговий одяг з себе струшують, гілки розправляють, стовбури випрямляють.
А кучугури, навпаки, з кожним днем нижче стають, присадкуватими. Ось-ось зовсім розтануть і струмками потечуть.
Прокинувся ведмідь у своєму житлі від зимової сплячки. Закрутився, став з боку на бік повертатися, та все недобре: праворуч повернеться — правий бік підмокне, ліворуч — лівий бік підмокне. Тут ще згадав він, що всю зиму нічого не їв, тільки свою лапу смоктав, та як зареве. Не витримало ведмеже житло і розсипалося.
Обтрусився ведмідь, озирнувся: сонце на небі яскраво світить, навколо струмки дзюрчать, калюжі поблискують. Біля однієї калюжі сидить заєць Тевасі, у воду заглядає, лапкою вмивається, гребінцем вуса розчісує.
Побачив це ведмідь, ще дужче в його животі забурчало. Хотів він зайця за довгі вуха схопити, щоб з’їсти. Але Тевасі хоч і малий, але кмітливий та спритний. Стриб убік, стриб у другий, за пень заскочив і кричить звідти:
— Гей, клишоногий! Чого тобі від мене треба?
— Як це чого? Хіба не бачиш, який я голодний! Всю зиму, крім власної лапи, нічого в роті не було. Хочу тебе з’їсти.
— Та як же ти мене з’їси, якщо я сильніший? – засміявся Тевасі.
— Хто? Ти сильніший? – здивувався ведмідь. — Бути не може! Аж надто ти маленький. А я во-о-н який великий!
— А ось давай перевіримо, — каже заєць. — Ходімо лісовою стежкою, подивимося, кого звірі боятимуться: тебе чи мене.
Пішли вони стежкою. Хоч Тевасі попереду, але його на снігу та за кущами не видно. А ведмідь за ним іде – молоді деревця ламає, кущі під себе підминає. Шум далеко довкола розноситься.
Почувши ведмедя, всі звірі увсебіч розбігаються.
Хтось у сніг заривається, хтось на дерево лізе. Знають: поганий цієї пори у ведмедя настрій, краще йому на дорозі не попадатися.
Тевасі дочекався, поки звірі поховалися, і каже ведмедеві:
— Бачив, як мене звірі бояться? У різні боки розбігаються. Зрозумів тепер, хто з нас сильніший. Ану, йди, поки цілий!
Злякався ведмідь. Сам бачив – Тевасі попереду йшов, звірі хто куди розбігалися. Значить, правду заєць сказав – він сильніший!
Повернувся і втік. Заліз у саму хащу, відсапується, сам із собою міркує:
— От як буває. Лише одну зиму проспиш, і лісу не впізнати. Був заєць як заєць, а тепер, виявляється, найсильнішим звіром став. Добре, я відразу схаменувся, а то чого доброго цей заєць і мене б проковтнув. Все-таки розумний я. Якщо заєць усіх сильніший, то розумнішого за мене, ведмедя, у лісі немає.
А заєць Тевасі, задоволений, що так спритно позбувся біди, повернувся на свою галявину, сів біля калюжі і знову почав вмиватися і чепуритися, весняному сонечку радіти.