Жив собі чоловік у крайній хаті на селі, аж під самісіньким лісом. А у лісі жив ведмідь, який щоосені ладнав собі житло — барліг — і залягав у ньому на всю зиму, лежав собі там та лапу смоктав. А чоловік весну, літо та осінь працював, а взимку кашу їв і квасом запивав. Позаздрив на це ведмідь, прийшов до нього та й каже:
— Сусідонько, давай заприятелюємо!
— Як із вашим братом приятелювати: ти ж мене, Мишку, відразу покалічиш! — відповів чоловік.
— Ні,— сказав ведмідь,— не покалічу. Слово моє тверде — я ж не вовк, не лисиця: що сказав, те й сповню! Давай-но разом працюватимемо!
— Ну гаразд, давай! — погодився чоловік.
І вони перебили руки.
Настала весна, заходився чоловік соху та борону лагодити, а ведмідь у лісі гілляки наламує та йому носить.
Чоловік скінчив справу, поставив соху та й каже:
— Ну, Мишку, впрягайся, треба ниву орати.
Ведмідь упрягся в соху, виїхали в поле. Чоловік узявся за чепіги й пішов за сохою, а Мишко йде попереду, соху на собі тягне. Пройшов борозну, пройшов другу, пройшов третю, а на четвертій і каже:
— Чи не досить уже орати?
— Де там,— відказує чоловік,— ще треба зробити заходів із двадцять!
Змучився Мишко на роботі. Як скінчив, то відразу ж на ріллі й простягся.
Чоловік заходився обідати, нагодував товариша та й каже:
— Зараз, Мишку, трохи поспимо, а потім треба вдруге орати. Так і зробили.
— Гаразд,— каже чоловік,— завтра приходь, будемо скородити та сіяти ріпку. Тільки умова важливіша за гроші. Давай наперед домовимось, коли нива вродить, кому що брати: чи все порівну, чи комусь вершки, а комусь корінці?
— Мені вершки,— сказав ведмідь.
— Ну гаразд,— повторив чоловік,— твої вершки, а мої корінці. Як сказали, так і зробили: ниву на другий день заскородили, посіяли ріпу й заволочили.
Прийшла осінь, настала пора ріпу збирати. Спорядилися наші приятелі, вийшли в поле, повитягали, повибирали ріпу: сила-силенна її вродила. Став чоловік Мишкову частку — гичку — зрізати, отакенні купи наскладав, а свою ріпу на возі додому завіз. А ведмідь заходився гичку у ліс тягати, всю перетягав до свого барлогу. Присів, скуштував, та, либонь, не до смаку йому прийшлась.
Пішов до чоловіка, подивився у вікно, а чоловік запарив солодкої ріпи повний горщик, їсть та прицмокує.
«Добре,— подумав ведмідь,— надалі розумніший буду!»
Пішов ведмідь до лісу, заліг у барліг, посмоктав-посмоктав лапу та й заснув із голоду і проспав усю зиму.
Настала весна, прокинувся ведмідь, худий, виснажений, голодний, і пішов знову набиватися до сусіда в робітники — пшеницю сіяти.
Полагодили соху з бороною. Впрягся ведмідь і давай тягти соху по ниві! Заморився, впрів і став у холодочку.
Чоловік сам наївся, ведмедя нагодував, і лягли обидва поспати. Виспавшись, чоловік розбудив Мишка:
— Пора вже вдруге переорювати.
Нічого робити, взявся Мишко за діло. Як скінчили оранку, ведмідь і каже:
— Ну, чоловіче, умова важливіша за гроші. Давай домовимось наперед: цього разу вершки твої, а корінці — мої. Гаразд? Чи що?
— Гаразд! — мовив чоловік.— Корінці твої, вершки мої!
І перебили руки. На другий день заскородили ниву, посіяли пшеницю, пройшли по ниві бороною і ще раз тут же підтвердили, що тепер, мовляв, ведмедеві належать корінці, а чоловікові — вершки.
Настала пора пшеницю збирати. Чоловік жне не покладаючи рук. Вижав, змолотив і до млина відвіз. Узявся й Мишко до свого паю. Насмикав стерні з корінням цілі купи і давай тягати в ліс до свого барлогу. Всю стерню перетягав, сів на пеньок відпочити та своєї праці скуштувати. Пожував соломи — зле! Пожував корінців — ще гірше!
Пішов Мишко до чоловіка, зазирнув у вікно, а той сидить за столом, пшеничні коржики їсть, бражкою запиває та бороду витирає. «Мабуть, така вже моя доля,— подумав ведмідь,— що з моєї роботи ніякої користі: візьму вершки — вершки не годяться, візьму корінці — корінці не їдяться!»
Заліг Мишко з горя у барлозі й проспав усю зиму, але відтоді більше не просився до чоловіка на роботу. Якщо голодувати, то краще на боці лежати.
