Жили собі чоловік та жінка. Дітей у них було всього двоє — донечка Малашенька і синок Івасик.
Малашеньці було років десять або й більше, а Івасику лише третій пішов.
Батько й мати душі в дітях не чули та так уже їх розпестили! Коли донечці щось загадати треба, то вони не наказують, а просять. А потім утішають її:
— Ми тобі й те дамо, й те дістанемо!
А Малашенька вже так розвередувалася, що другої такої не те що в селі, а, либонь, і в місті не було! Подай їй хліба не те що пшеничного, а здобненького,— на житній Малашенька й дивитись не хоче!
А спече мати пиріг із ягодами, то Малашенька й каже: «Кислий, дай медку!» Нічого робити, зачерпне мати повну ложку меду й на доньчин кусень накладе. Сама ж із чоловіком їсть пиріг без меду: хоча вони й при достатках жили, але самі так солодко їсти не могли.
Одного разу треба було їм до міста поїхати, от вони й заходилися Малашеньку вмовляти, щоб не пустувала, за братом наглядала, а найголовніше, щоб із хати не випускала.
— А ми тобі за це медяників купимо, горішків смажених, хустинку на голову та сарафанчик із дутими ґудзиками,— казала мати, а батько тільки мовчки притакував.
Малашенька ж слова їхні в одне вухо впускала, а в друге випускала.
Батько з матір’ю поїхали. Прийшли до Малашеньки подруги й почали кликати погуляти на травці-муравці. Дівчинка згадала батьківський наказ, але подумала: «Невелика біда, коли вийдемо на вулицю!» А їхня хата була крайня од лісу.
Подруги завели її в ліс із братиком — вона сіла й заходилася віночки плести. Подруги покликали її у коршаки пограти, вона пішла лише на хвилинку, але забавлялася цілу годину.
Повернулася до братика, а його нема, і місце, де він сидів, прохололо, лишень трава зім’ята лишилася.
Що робити? Кинулась до подруг — та не знає, та не бачила. Заголосила, побігла навмання братика шукати. Бігла, бігла, бігла — наштовхнулась в полі на піч.
— Пече, пічечко, чи не бачила ти мого братика Івасика?
А піч їй і каже:
— Дівчино-вередухо, з’їж мого житнього хліба, з’їж, тоді скажу.
— Стану я твій житній хліб їсти! Я в матінки та в татуся і на пшеничний не дивлюся!
— Ей, Малашенько, з’їж мого хліба, а пироги будуть попереду! — сказала їй піч.
Малашенька розсердилась і побігла далі. Бігла, бігла, втомилася,— сіла під дичку-яблуню й запитує кучеряву:
— Чи не бачила ти, куди мій братик Івасик подівся? А яблуня й відповідає:
— Дівчино-вередухо, з’їж моє дике, кисле яблучко,— можливо, тоді й скажу!
— Стану я твою кислицю їсти! У моїх татуся й матінки садових багато — і то їм на вибір!
Похитала на неї яблуня кучерявим вершечком та й каже:
— Пригощали голодну Маланку оладками, а вона каже: «Спечені невдало!»
Маланя побігла далі. Бігла вона, бігла, аж натрапила на молочну річку з киселевими берегами і почала річку розпитувати:
— Річко-річечко, чи не бачила ти братика мого, Івасика?
А річка їй у відповідь:
— Дівчино-вередухо, з’їж спочатку мого вівсяного киселику з молоком, тоді, можливо, дам звісточку про твого братика.
— Стану я їсти твій кисіль із молоком! У моїх татуся і матінки вершки — пальчики оближеш.
— Ой,— насварилася на неї річка,— не гидуй пити з ковша! Побігла вередуха далі. Довго бігла вона, шукаючи братика Івасика. Раптом наштовхнулась на їжака, хотіла його відкинути ногою, та побоялася поколотися, от і надумала з ним поговорити:
— їжачку, їжачку, чи не бачив ти мого братика? А їжачок їй у відповідь:
— Бачив я, дівчинко, зграю сірих гусей, які понесли в ліс на собі малу дитину в червоній сорочечці.
— Ох, це ж і є мій братик Івасик! — заголосила дівчина-вере-духа.— їжаче, голубчику, скажи мені, куди вони його понесли?
І почав їжак їй розповідати, що, мовляв, у цьому дрімучому лісі, в хаті на курячих ніжках, живе Баба Яга; в прислугу вона взяла собі сірих гусей, і що їм накаже, те гуси й виконують.
І стала Малашенька їжака просити та вихваляти:
— Їжачку ти мій рябенький, їжачку колючий! Проведи мене до хатинки на курячих ніжках!
Гаразд,— сказав їжак і повів Малашеньку в самісінькі хащі, а в тих хащах усе їстівні трави росли: квасениця та борщівник, по дереву сива ожина в’ється, переплітається, за кущі чіпляється, величенькі ягідки на сонечку дозрівають.
«От би мені попоїсти їх!» — подумала Малашенька, та чи до ягідок їй! Махнула на сизе плетиво й побігла за їжаком. Довів він її до старої хатинки на курячих ніжках.
Малашенька зазирнула у відчинені двері й бачить — у кутку на лавці Баба Яга спить, а на припічку Івасик сидить, квіточками грається.
Схопила вона братика на руки — й гайда з хати!
А гуси-наймити були дуже чутливі. Вартовий гусак витяг шию, заґелґотів, змахнув крильми, знявся вище дрімучого лісу, глянув навкруги і бачить, що Малашенька з братом біжить. Закричав, заґелґотів сірий гусак, піднявши увесь гусячий табун, а сам полетів до Баби Яги доповідати. А Баба Яга — костяна нога так спить, що з неї аж ііара валує, од хропіння віконниці дрижать. Уже гусак їй у те вухо і в те кричить — не чує! Розсердився гусак-щипак, ущипнув Ягу за самісінький ніс. Прокинулася Баба Яга, схопилась за ніс, а сірий гусак їй і доповідає:
— Бабо Яго — костяна ного! У нас удома негаразд, скоїлась біда — Малашенька Івасика додому несе!
Тут Баба Яга як розходилась:
— Ах ви трутні, дармоїди, за віщо я вас напуваю, годую! Зараз же поверніть мені брата з сестрою!
І полетіли гуси навздогін за Маланею та Івасиком. Летять та між собою перегукуються. Зачула Малашенька гусячий крик, підбігла до молочної річки з киселевими берегами, низенько їй уклонилася й просить:
— Матінко-річко! Заховай, убережи мене від диких гусей! А річка їй у відповідь:
— Дівчинко-вередухо, з’їж спочатку мого вівсяного киселю з молоком.
Стомилася голодна Малашенька, залюбки поїла селянського киселю, припала до річки й досхочу напилася молока. От річка й каже їй:
— Отак вас, вередух, голодом учити треба! А зараз сідай під бережок, я затулю тебе.
Малашенька сіла, і річка прикрила її зеленим очеретом, гуси покружляли над річкою, пошукали брата з сестрою — та так із тим і назад повернули.
Розсердилась Баба Яга ще більше і послала їх знову по дітей. Летять гуси навздогін, летять та між собою перегукуються, а Малашенька, зачувши їх, іще прудкіше побігла. Ось підбігла вона до дикої яблуні й просить:
— Матінко зелена яблунько! Убережи, заховай мене від біди неминучої, від злих гусей!
А яблуня їй у відповідь:
— З’їж мого кислого яблучка, тоді, можливо, й заховаю тебе! Нічого робити, заходилася дівчинка-вередуха дике яблуко їсти, і здалася кисличка голодній Малані солодшою за стигле садове яблучко.
А кучерява яблунька стоїть та всміхається:
— Отак вас, вередух, учити треба! Допіру не хотіла й у рот узяти, а тепер їси, аж за вухами лящить.
І яблунька прикрила гілками братика з сестрою, посадила їх у най-густіше листя.
Прилетіли гуси, оглянули яблуню. Немає нікого! Політали ще туди-сюди — та так із тим до Баби Яги і повернулися.
Як побачила вона їх без дітей, закричала, затупотіла ногами, заволала на весь ліс:
— Ось я вас зараз, трутнів! Ось я вас, дармоїдів! Усе пір’я вискубаю, на вітер пущу, живцем проковтну!
Злякалися гуси, полетіли знову по Івасика й Малашеньку. Летять та жалісно одне з одним перегукуються:
— Та-ма, та-ма!
— Та-ма, не-ма!
Запала ніч. Нічого не видно. Сердешним дітям ніде й заховатися, а дикі гуси все ближче й ближче. А в дівчинки-вередухи ніженьки, рученьки втомилися,— ледве шкандибає.
Нарешті бачить вона — в полі та піч стоїть, що її житнім хлібом пригощала. Вона до печі:
— Матінко-пічечко, сховай мене з братиком від Баби Яги!
— То ж бо, дівчинко, слухатись би тобі батька-матері, в ліс не ходити, братика не брати, сидіти вдома та їсти, що батько з матір’ю їдять! А то «вареного не їм, печеного не хочу, а смаженого й духу не переношу!».
Стала Малашенька піч умовляти та переконувати, що більше такого не буде.
— Гаразд, побачимо. А поки що з’їж мого житнього хліба.
З радістю схопила Малашенька окраєць і давай його їсти та братика годувати.
— Такого хліба я зроду ще не їла смачного — наче пряник-медяник!
А піч сміється:
— Голодному і житній хліб медяником здається, а ситому й медяник не солодкий! Ну, залазь тепер на мій черінь і заслінкою затулися.
Малашенька хутенько залізла в піч, заслінкою затулилася, сидить і слухає, як гуси все ближче підлітають, жалібно одне одного запитують:
— Та-ма, та-ма?
— Та-ма, не-ма!
Політали вони навколо печі, політали і, не знайшовши Малашеньки, сіли на землю й почали між собою перемовлятися: що їм тепер робити? Додому повертатися не можна — господиня їх живцем з’їсть, залишатися тут також не можна: Баба Яга звелить їх усіх перестріляти.
— Зробимо ось що, друзі,— сказав ватажок,— повернемось додому, в теплі краї,— туди Бабі Язі дороги нема!
Гуси погодились, знялися й полетіли далеко-далеко, за сині моря. Відпочивши, Малашенька схопила братика на руки й побігла додому. Батько з матір’ю тим часом усе село обійшли, кожного стрічного й поперечного про своїх дітей розпитували; ніхто нічого не знав, лише пастух розповів, що діти в лісі гралися.
Кинулися батько з матір’ю до лісу, і за селом Малашеньку та Івасика зустріли.
Тут Малашенька в усьому батькові-матері покаялася, про все розказала й пообіцяла надалі слухатися і ні в чому не перечити, не вередувати, а їсти те, що й інші діти їдять.
Як сказала, так і зробила. На цьому й казці кінець.
