Ніколи досі з Їжачком не траплялося такого. Ніколи досі йому не хотілося співати й веселитися без причини. А ось тепер, коли настав місяць травень, він цілими днями співав і веселився, і якщо хто-небудь у нього запитував, чому він співає й веселиться, Їжачок лише посміхався й починав співати ще голосніше.
— Це тому, що весна прийшла, — казав Ведмедик. — Тому Їжачок і веселиться!
А Їжачок дістав із прикомірка скрипку, покликав двох зайців і сказав їм:
— Підіть, візьміть свої торішні барабани й повертайтеся до мене!
І коли зайці прийшли з барабанами через плече, Їжачок велів їм іти позаду, а сам пішов першим, награючи на скрипці.
— Куди це він іде? — запитав Перший Заєць.
— Не знаю, — відповів Другий.
— Нам бити в барабани? — запитав він у Їжачка.
— Ні, поки що не треба, — сказав Їжачок. — Хіба ви не бачите: я граю на скрипці!..
І так вони пройшли крізь увесь ліс.
На поляні перед високою сосною Їжачок зупинився, задер мордочку й, не зводячи очей із Білчиного дупла, заграв найніжнішу мелодію, яку лише знав. Вона звалася «Сумний Комарик».
«Пі-пі-пі-пі-і!..» — співала скрипка. І Їжачок навіть прикрив очі — так йому було гарно й сумно.
— Навіщо ми тут зупинилися? — запитав Перший Заєць.
— Хіба ви не розумієте? — здивувався Їжачок. — Тут живе Руде Сонечко!
— А в барабани нам бити?
— Зачекайте — буркнув Їжачок. — Я скажу коли…
І знову заплющив очі й заграв «Сумного Комарика».
Білка сиділа в дуплі й знала, що це Їжачок стоїть під сосною, грає «Сумного Комарика» й називає її Рудим Сонечком… Але їй хотілося ще послухати скрипку, і тому вона не визирала з дупла.
А Їжачок грав цілий день, аж до вечора, а коли втомлювався, кивав головою зайцям — і вони потихеньку барабанили, щоб Білка знала, що Їжачок усе ще стоїть унизу й чекає, коли вона вигляне.
