Давно колись жила добра людина на ім’я Чахух. Був у нього єдиний син, звали його Хвартиж, але батько не міг похвалитися ним: цілі дні Хвартиж сидів і ледарював.
Сильно засмучувався Чахух, дивлячись на сина, і нарешті вирішив провчити його.
На той час їхній край страждав від ворожих набігів. Чахук і розпустив чутку, що його син на диво відважний хлопець.
Дійшла ця чутка і до мешканців сусіднього села та їхнього князя. Прийшли вони до Чахуха і стали просити батька відпустити їм на допомогу сина-сміливця.
Чахух вдав, що йому нелегко розлучитися з єдиним сином, але після довгих умовлянь він погодився і покликав Хвартижа. Прийшов Хвартиж і став, опустивши голову. Оглянули його селяни і сильно засумнівалися в його бойовому дусі.
“Не схоже, – думають, – щоб він був хоробрим воїном!”
Проте взяли його із собою.
Другого дня мешканці села на чолі з Хвартижем пішли в похід. Підійшли вони до села і вирішили почекати до ранку.
Під ранок до сплячих підкралася лисиця, стягла з Хвартижа чобіт і втекла.
Хвартижу стало холодно, він прокинувся раніше за всіх і почав розшукувати свій чобіт.
— Хто бачив мій чобіт? — питав він усіх.
Воїни подумали, що Хвартиж один збирається йти на ворогів і вирішили:
— Он який хоробрий! Ми ще спимо, а він уже збирається в бій!
І ось всі надихнулися, набралися сміливості, дивлячись на Хвартижа, кинулися на ворогів і звільнили село. Втішившись перемогою, вони повернулися додому на чолі з Хвартижем, обдарували його худобою і відправили до батька.
Чахух був вражений, коли його нероба-син повернувся неушкодженим, та ще й з багатими дарами. «Він, мабуть, все – таки на дещо здатний», — подумав батько.
Але коли Чахух дізнався, за що хвалять його сина, він засмутився і не прийняв подарунків. Як їх прийняти, коли синові дісталася слава ні за що, ні про що! Чи таким має бути справжній герой?!
Вирішив батько випробувати ще раз, чи придатний на щось його син.
Через деякий час прийшли до Чахуха селяни з сусіднього села і сказали:
— Якщо ти не відпустиш із нами свого хороброго Хвартижа, ми всі помремо від голоду! Щодня до нашої череди підкрадається великий вовк і забирає то вівцю, то барана. Наші пастухи не можуть впоратися з ним. Сірий розбійник сильний і зухвалий.
Чахух спочатку відмовлявся як міг, а потім покликав сина і наказав йому йти із селянами.
Селяни привели Хвартижа до узлісся, де ховався вовк.
— Ось звідси приходить вовк. Сідай і пильнуй його, — сказали вони і пішли.
Залишився Хвартиж один і не знає, що йому робити. З переляку заліз він на велике дерево і сів на гілку. У тіні цього дерева, рятуючись від спеки, опівдні зібралася уся череда.
Лише череда розташувалася на відпочинок, як звідкись вискочив вовк і накинувся на овець. Хвартиж, побачивши величезного вовка, так злякався, що впав з дерева. Він упав прямо на спину вовка і, не пам’ятаючи себе від страху, міцно вчепився в його шкуру і зчинив страшний крик. На цей крик збіглися пастухи, що ховалися поблизу, і вбили звіра.
Тут Хвартиж набув грізного вигляду і вигукнув:
— І, що ви зробили? Я для того й упіймав вовка, щоб живим відвести до князя. А тепер, що я йому покажу?
Коли про це доповіли князеві, він похвалив Хвартижа. Але батько, як і раніше, залишився незадоволеним, коли дізнався, що хоробрість сина і цього разу була простим співпадінням.
Одного разу цей князь посперечався із сусідом з-за кордону своїх володінь та оголосив йому війну. Він зібрав своїх радників, щоби вирішити, як краще воювати. Запросив він і Хвартижа. Поки радники радилися, Хвартиж зі страхом думав:
«Якщо почнеться війна, князь призначить мене командиром, і мене можуть вбити першим…»
Коли всі радники висловилися, Хвартиж підвівся і сказав:
«Якщо з обох боків виступить велике військо і почнеться бій, то багато людей загине. Чи не краще буде, якщо кожен князь вибере зі своїх людей найхоробрішого і найсильнішого, і нехай ці двоє воюють. Той князь, чий воїн переможе, і вважатиметься переможцем».
Усі визнали ці слова мудрими, погодились із Хвартижем і стали вибирати сміливця.
Але князь сказав:
— Навіщо нам шукати сміливця, якщо з нашого боку може виступити такий славний герой, як Хвартиж? Виберемо його!
Боягузливий Хвартиж хотів відмовитися, але як він міг це зробити, якщо всі як один назвали його ім’я…
Ворожий князь теж виставив свого сміливця і силача. Війська вишикувалися один проти одного, щоб подивитися на єдиноборство.
Хвартиж вирішив, що йому буде непереливки, і від страху заплющив очі, щоб не бачити ворога. Противник помітив, що Хвартиж іде на нього із заплющеними очима і запідозрив якусь хитрість. Він теж заплющив очі і рушив на Хвартижа. Так вони наближалися один до одного.
«Ось ще одна мить, і він відрубає мені голову!» — подумав, холодіючи від жаху, Хвартиж, і мимоволі широко розплющив очі. Дивиться він, а противник іде до нього із заплющеними очима. Тут Хвартиж підбадьорився і зрозумів, що йому треба робити: він розмахнувся і одним ударом шаблі зніс супротивникові голову. Все військо вітало Хвартижа радісними криками. Підняли його на руки і понесли до князя. Князь влаштував на честь переможця бенкет і щедро обдарував його.
Але старий Чахух не прийняв подарунків, які приніс його син.
— Той, кого дурні чи довірливі люди вважають героєм і сміливцем, не герой і не сміливець, — сказав він, — а боягуз і нероба!
