Був сумний сірий ранок у північному місті. Переповненим автобусом люди їхали на роботу й навчання. Пасажири сиділи один біля одного, закутані у важкий зимовий одяг, і куняли, приспані монотонним гулом двигуна й теплом, що панувало в салоні.
Ніхто не розмовляв. Хоча всі ці люди зустрічалися чи не щодня, однак, їдучи в автобусі, не звертали один на одного жодної уваги.
Раптом пролунав чийсь голос:
– Увага! Увага!
Пасажири почали здивовано озиратися по боках.
– До вас звертається водій.
Тиша. Всі почали дивитися на потилицю водія, голос якого звучав дуже серйозно.
– Прошу хвилинку уваги.
Люди, відклавши всі свої справи, чекали, що скаже далі водій.
– А тепер нехай кожен з вас повернеться й подивиться на особу, яка сидить поруч.
І, як не дивно, це зробили всі. Дехто засміявся.
– А тепер повторюйте за мною… – продовжував водій. – Добрий день, близький сусіде!
Зазвучали несміливі, трохи зніяковілі голоси, але вже за мить скованості наче й не було. Багато людей подали одне одному руки. Студенти обіймалися. Автобус наповнився гамором розмов.
– Добрий день, близький сусіде!
