Водяничок – частина друга

Водяничок – частина друга

Друга частина.
Під ранок вже Іван не спав,
Усе роздумував: чи стане
Гачків на щук, на коропів
І чи в селі він їх дістане.

“А як же буде з Жабеням?
Щоб знов не трапилось те саме!
Я справлюсь з жабами й тепер,
Але чи впораюсь з вужами?

Чи буде хмиз десь поблизу
Та і в якому буде стані?
А що, як буде мокрий він,
А що, як сил дійти не стане?”

Такі думки вже не дадуть
Коротку ніч як слід доспати,
Та інші радісні летять
З турбот Івана визволяти.

З годину пішки відсіля,
В долині тихій між горбками
Синіє озеро здаля,
Немов посріблене рибками.

Туди вітри не залетять,
Не розгойдають хвиль на ньому.
На варті верб ряди стоять,
Пильнують тишу нерухому.

Нема людських стежок сюди
Ні хлібороба, ні рибалки –
І ждеш, що випливуть з води
Вінками вквітчані русалки.

Сюди у нічку весняну
Летять думки рибалки Йвана –
Недурно він не має сну,
Недарма він не спить до рана.

ІІ

– “Вставай, маленьке Жабеня,
Надворі вже сіріти стало!” –
Але будити хлопця став Іван,
І Жабеня схопилось, встало.

І ось вони полями йдуть –
Веселий ранок їх вітає,
Бджілки, прокинувшись, гудуть,
На скрипці жайворонок грає.

Овес, пшениця та жита
Заслали поле килимами –
На них ростуть волошки, мак,
Ромен, дзвіночки з сокирками.

Ось і дійшли. Під очерет
Нечутно крадуться, сідають,
Переглядаються без слів
І тихо-тихо “закидають”.

– “Тягни!.. Тягни!.. Та засікай!”
Іван схвильовано шепоче.
– “Ще рано! Важко відсікти,
А вдруге взятися не схоче”.

– “Таж поплавок уже в воді!”
Кричить Іван напівсердито,
Та вже вудилище щось гне
І рве із рук несамовито.

– ,Де короп! Знаю наперед!
Дивись – далеко не пускати!
Пильнуй, затягне в очерет,
То як тоді його дістати?”

І довго ще вони удвох
Завзято коропа “водили”:
Мале скакало Жабеня,
Трусивсь Іван, немов без сили.

Як смачно снідалося їм!
Які були у них розмови!
Це зрозуміє тільки той,
Хто сам ходив на влови.

ІІІ

І знов, поснідавши, вони
Вудки закинули й сховались.
Хмарини квітами цвіли
І в озері купались.

В гаях зозулі голосні
Невпинно голосили,
Лунали дятлів молотки,
Дерчав деркач щосили.

Там, де Іван і Жабеня
Сиділи за вудками,
Сорока з довгим язиком
Скакала між гілками.

Обрид Іванові цей крик,
Він грудку взяв і кинув ..
Заскреготав крикливий птах,
Щось буркнув і полинув.

Коли стемніло вже кругом,
Рибалки повертались,
В сітках плотички, окунці,
Линочки викидались.

І тільки короп-дідуган
Спав тихо й нерухомо …
Пройшли луги, лісок і лан
І ось вони вже вдома.

IV

Сорока швидко навпростець
Летіла й скреготала:
– “На мене кидали грудки
За те, що розмовляла.

Я їм аж стільки віддала
Сорочої уваги
І що ж цікавого знайшла?
Ні діла, ні розваги!

Сидять і витягнуть патик
Або якусь травичку
І рідко-рідко окунця
Або якусь плотичку.

Чи це не гаяння часу?
Хіба роботи мало?
Ну, я на кпини їх взяла,
А що із кпин тих стало?

За мить з самим Водяником
Порозмовляти мушу,
Йому всю правду розкажу,
Усю розкрию душу.

Та як я викличу його?
Він все в багні брудному,
А що тут діється кругом,
Однаково старому.

Усе щось робить у воді,
Подумаєш – “порядки”:

Щоб рак не берег не поліз,
Щоб пильнував нащадків.

Щоб жаби день і ніч баньки
На хмари витріщали,
Щоб, як дурні, перед дощем
Щосили верещали.

А те, що вкрав хтось Жабеня
І з ним на влови ходить,
Йому однаково, дарма,
Його це не обходить.”

Аж бачить, рибка на воді
Пливе, плавцями руха;
“Здорова, рибонько моя,
Куди пливеш, послухай!

Спускайсь на дно! Водяника
Поклич мені негайно,
А як недужий або спить,
То сповісти, звичайно.”

Повітря рибка потягла
І зникла в річці швидко –
Аж чути ось Водяника,
Уже і бульку видко.

– “Чого збудили ви мене?
Яка ще там морока?” –
Бурчить сердито Водяник.
На вухо скік сорока.

Що шепотіла, з нас ніхто
Не чув, хоч пильно слухав …
Старий синів і зеленів,
Потилицю все чухав.

– ..Сороко, дякую тобі
І дякувати буду,
Сьогодні ти мені з очей
Зняла немов полуду.

Тепер я знаю, що зроблю,
А що – пізніш побачиш.
А ти, Іване – присягну! –
Чи згинеш, чи заплачеш.”

V

Але загляньмо хоч на мить
На річку в час північний:
Над нею ніч, мов храм стоїть,
Таємний і величний.

Свічками безліч зір тремтить,
Лямпада-місяць світить,
І дим з кадил землі летить
Під баню з оксамиту.

Не спить, замислилась земля,
Злилася з небом наче,
Але прислухайтесь здаля –
Хтось, наче чайка, плаче.

То вийшла, ніби тінь, з глибин
Водяничкова мати.
Здається їй, що прийде син
Матусю викликати.

Іде по березі вона,
В траві, в кущах шукає,
Як чайка квилить жалібна –
А сина все немає.

Якісь благання-молитви
Складає серед ночі
Припавши ніжно до трави,
В сльозах вона шепоче:

– “Ох, травонько, благаю я:
Скажи мені, миленька,
Чи не лежала тут моя
Дитиночка маленька ?

Чи чула ти в пітьмі нічній,
Як хтось маленький плаче,
Чи не топтали килим твій
Чиїсь ніжки дитячі?

Ох, зоре, місяцю ясний,
Вам все від неба видко:
Скажіть, де спить синочок мій,
Чи вернеться він швидко?

Чи він лежить на куширі
У річці чи ставочку,
Чи в темнім лісі, чи в норі –
О, бідний мій синочку!..”

Та все мовчало навкруги,
Завмерли трави й лози,
Лише крізь сон на береги
Губили верби сльози.

Вже й сліз нема…
Встає вона
І тихо йде у воду,
А ранку пісня весняна
Вітає вже природу.

VI

МАНІФЕСТ:

Я, Водяник число 107,
Васаль царя морського,
Що дідом є моїм,
Що рід веду від нього,

Даю вам цей наказ,
Мої раби й піддаш,
Щоб ви в тривожний час
Були мені слухняні.

Готуйтесь у похід,
Відбудьте славні марші –
Вам вклониться нарід
І всі мужі найстарші.

Чого й куди йдемо,
Ніхто не мусить знати,
На те ми й живемо,
Щоб дурнями вмирати.

Князь Водяник 107
Усім, усім, усім!

VІІ

Неначе блискавки,
Летять з наказом щуки..
Щоб військо водяне
Збиралось без принуки.

Наказ – велика річ:
Ледь світ готові лави.
Всі просто рвуться в бій
На полі чести й слави.

Ось вийшов Водяник
І гульк в шаплик з водою,
Насилу він вмістивсь
З своєю бородою.

Як тільки підняли,
Розлігся марш бравурний,
І рушили в похід
Веселі та безжурні.

VIII

А де ж Іван та Жабеня?
Іван справляє бочку,
А з дітьми Жабеня мале
Купається в ставочку.

Глибокий став, і мало хто
Далеко відпливає.
Ковбані там такі страшні,
Що кожний обминає.

Але сьогодні гарно так
І весело і мило –
Грицькові, синові вдови,
Хвальнутись закортіло.

Пливе, ковбаню переплив,
Веселий голос чути…
Та щось неначе сталось з ним,
І він почав тонути.

-“Рятуй! Рятуйте!”-разляглось,
Махнув ще раз рукою,

Немов прощаючись навік,
І зникнув під водою.

Було далеко Жабеня,
Та бачило чи чуло
І, в чім стояло, в чім було,
В тім з берега стрибнуло.

Мовчали хлопці, як німі,
Стояли, як закляті…
Нема ні сина удови,
Не видно й Жабеняти.

– “Обидва згинули навік…
Промовив хтось з журбою, –
Вони втонули, їм дарма –
Що ж буде з удовою?”

Аж ось і мати вже біжить,
Від когось там дочула…
Ламав руки, в груди б’є
І впала, мов заснула.

В цю мить ізвідкись Жабеня
Поверх води взялося,
Пливе щосили і Грицька
Тримає за волосся.

Уже на березі вони…
Вже й люди позбігались,
Прийшла до пам’яті вдова –
Всі три живі остались.

А Жабеня із рук до рук,
Неначе м’яч, літало.
Не полічити, скільки уст
Його поцілувало!

IX

Не гріє сонечко – пече,
Все дужче припікає …
– “Води, води! Шаплик тече!” –
Князь-Водяник гукає.

Та звідки взяти тут води
У полі без криниці?

– “От так в похід тепер іди!..
Водиченьки! Водиці!”

Побігли врозтіч вояки
З калюжі хоч набрати;
Ростуть у полі будяки –
Води ж ніде не знати.

І Водяник червоний став,
Замаяв бородою.
– “Назад!” – щосили закричав,
Махнувши булавою.

– “А де ти, де ти, Жабеня?
Почувся голос з хати. –
Пора обідати!” Його
Не треба довго звати.

Ось часом з гілки лист спаде,
То риба братись перестане,
І сонце наче вже не те,
Трава всихає, квітка в’яне.

І військо рушило назад,
Не йшло – щосил летіло…
І кожний був безмірно рад,
Що так скінчилось діло.

Не радий тільки Водяник
Без правнучка вернувся.
І головою він поник,
Похнюпивсь і зігнувся.

Х
Сидить в садочку Жабеня,
Замислилось, схилилось,
І дві сльозинки, як роса,
По личку покотились.

Але маленьке Жабеня
Рухливу має вдачу;
Вже чути й пісеньку його,
Простесеньку, дитячу:

“Сумно мені, сумно,
Серденько щемить,
На озера сині
Думонька летить.

Може в тих озерах
Матінка моя?
Мамо, подивися,
Як сумую я!..”

XI

Так тихо. мирно дні текли,
Дні чарівні, блискучі, літні,
Та в хвилях ранішньої мли
Вже кралась осінь непомітно.

І відчуваєш смуток скрізь,
Чиїсь страшні холодні кроки.
Не кличе вас в обійми ліс,
І не співають так потоки.

І смуток цей, немов стріла,
Пройняв і серце Жабеняти.
Не сходив сум з його чола,
Тремтів в зелених оченятах.

З Іваном хлопчик раз ішов
З уловів пізно вже додому,
Та враз відстав, вернувся знов
Схотілось буть йому самому.

Навколо вечір погадав …
Він сів на березі й дивився
На білі келехи купав,
І сон йому неначе снився.

Йому ввижався інший світ,
Без краю рідний і коханий,
Неначе знаний безліч літ,
Але загублений в тумані.

Він бачив води і ліси,
Втішався риб легкою грою
Скрізь чув він рідні голоси
І голос матері самої.

Вже й місяць, кволий і блідий
Повис над сонною землею –
І знову вийшла із води
Скорботна тінь… Та що це з нею?

Знялася швидко, як стріла,
Схилилась – скрикнула – пізнала,
На руки, наче скарб, взяла,
В уста та очі цілувала.

– “Там дома дід і цілий рід
На тебе жде, моя дитино!”
І у зелений вир на спід
Спустилась тихо мати з сином.

Кінець!

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі