Частина 1
Скінчилася зима. Сніг почав танути під променями весняного сонечка. Повернулися з теплих країв птахи. Потекло з дахів. Задзюрчали веселі струмки, пробиваючи собі шлях у старих снігових наметах. А на верхівках пагорбів з`явилися перші паростки зеленої трави.
За минулу зиму Петрик з Лесею декілька разів побували в Зачарованій полонині. І навіть одного разу Фрутико таємно навідався до них, щоб на власні очі подивитися на сніг і відчути, що це воно таке – зима.
Звичайно маленькі друзі зустрічалися потайки, коли вже надворі панувала ніч. Це було потрібно для того, щоб ніхто нічого не дізнався про їхню таємницю.
Але сьогодні мобілка несподівано задзвонила по обіді.
Добре, що саме у цей час батьки разом з Лесею дивилися телевізор у сусідній кімнаті і нічого не почули.
Петрик малював у зошиті карту Зачарованої полонини так, як він її запам`ятав, коли разом з Фрутико і сестричкою катався верхи на дощовій хмарі. Він ретельно виводив олівцем на аркуші лінію гір, які кільцем оточували чарівну полонину.
Робота наближалася до завершення. Залишилося тільки додати деякі назви, які Петрик не пам`ятав. Але він сподівався, що Фрутико йому допоможе закінчити карту. А ще у самому глухому закутку полонини залишилася біла пляма. Минулого разу хлопчик не побачив, що там знаходилося, тому що саме у цьому місці усе було оповито густим туманом, крізь який нічого не можна було роздивитися.
“Потрібно обов`язково розпитати Фрутико про той закуток, – вирішив Петрик. – Цікаво ж таки, що там…”
Саме на цьому міркуванні, пролунав перший дзвінок.
Петрик з недовірою поглянув на мобілку – а чи не примарилося йому? Але замість зеленого вогника зараз блимала жовто-гаряча іскорка. Знову наполегливо дзенькнуло. Тоді хлопчик схопив телефон і притиснув його до вуха.
– Ало, я слухаю! – тихо промовив він.
– Петрику! – почувся зраділий голос Фрутико. – У мене є для вас з Лесею незвичайна пропозиція!
– А що сталося? – враз насторожився Петрик.
– Зовсім нічого! Не хвилюйся, – заспокоїв Фрутико. – Вірніше, не сталося нічого поганого, але я тут знайшов дещо дуже цікаве… Приходьте до мене скоріше!
Петрик озирнувся на зачинені двері і розгублено відповів:
– Ми зараз не можемо, бо у нас день, та й батьки вдома. Якщо ми зникнемо, то вони будуть дуже хвилюватися…
На якусь мить в мобілці запала тиша, а потім з жалем у голосі Фрутико запропонував:
– Тоді приходьте до мене, коли батьки поснуть… Трохи прикро, що ви не маєте змоги зробити це зараз, але не біда: якось вже дотерплю до вашого приходу…
– Фрутико, а що в тебе там такого цікавого? – запитав Петрик.
– Довго розказувати. Вже як прийдете до Зачарованої полонини, то я усе вам роз`ясню. А поки що – до побачення! Я буду чекати вас на галявині…
Голос Фрутико замовк, і на телефоні знову заблимав звичайний зелений вогник.
До самого вечора Петрик мовчав, лише тоді, коли батьки побажали дітям спокійної ночі і пішли до своєї кімнати, попередив сестричку:
– Слухай уважно! Сьогодні вдень я розмовляв з Фрутико…
– А що трапилося?! – занепокоєно підскочила у ліжку Леся. – Невже знову чаклуни Лиходума з`явилися у Зачарованій полонині?
– Ні. Просто Фрутико запропонував нам якусь цікаву пригоду. Тільки я й сам не знаю, яку… Він буде чекати нас на лісовій галявині і все розповість при зустрічі.
Леся із захопленням сплеснула у долоні. Її жваві оченята заблищали від радості.
– Йой, Петрику, якби ти знав, як мені подобається бувати у Зачарованій полонині на планеті Флаверс!
Братик лише посміхнувся, тому що й сам був у захваті від майбутньої подорожі. Проте треба було ще трохи почекати, поки усі в хаті поснуть.
Робити було нічого, тому Леся заходилася перебирати свої дівчачі речі: усякі дзеркальця, пилочки і маленькі ножиці для нігтів, щипчики та косметичні фарби. Вона так захопилася цим, що й не помітила, як Петрик почав нишком її подражнювати, удаючи, наче він фарбується біля невидимого дзеркала.
Почувши тихий смішок, дівчинка сердито обернулася до Петрика, але в нього був такий кумедний вигляд, що вона не витримала і сама розсміялася.
– Слухай, Петрику, – звернулася Леся до братика. – Краще, ніж насміхатися, склав би якого-небудь цікавого віршика, це у тебе виходить краще…
– Навіщо ж його складати, коли він і так вже є?! – посміхнувся Петрик. – Я його давно придумав…
– Ну то розкажи мені!
– Добре, слухай…
Петрик вмостився зручніше, якось хитрувато подивився на Лесю і почав розповідати:
Що сестричка вдень робила?
В туфлях маминих ходила,
Її сукню приміряла,
Оченята фарбувала…
Як на свято чепурилась!
Мабуть, дуже утомилась…
Сіла в ліжко, позіхнула,
Прилягла – і вмить заснула!
Коли віршик скінчився, Леся подивилась на братика, похитала головою і спокійно промовила:
– Дуже гарний віршик – мені й насправді сподобався. Але дещо в ньому невірно…
– Що, наприклад?
– По-перше: де ж я прилягла і вмить заснула? Ти ж зі мною розмовляєш, здається?!
– А по-друге?
– А по-друге: ти нічого не розумієш у жіночих справах!
Леся з переможним виглядом повернулася до дзеркальця і продовжила щось там собі підфарбовувати.
– Лесю, нам вже час збиратися, – нагадав Петрик. – У хаті тихо-тихо, то, мабуть, батьки вже поснули.
– Добре, я зараз.
Леся швиденько закінчила свої справи і зіскочивши з ліжка, почала одягатися. Петрик теж не гаяв марно часу. Як завжди, він узяв свою улюблену помпову рушницю з фарбовими кульками, ліхтарика і, трохи поміркувавши, додав компас і карту Зачарованої полонини, яку сьогодні малював. Рушницю хлопчик повісив на плече, а інші речі поклав до рюкзака.
– Ти що-небудь береш з собою? – запитав він сестричку.
– Аякже!
– Ну то поклади його у рюкзак…
Леся взяла з собою дзеркальце і коробочку з різнокольоровою крейдою. Петрик лише плечима знизав, але нічого на це не сказав.
Коли мандрівники нарешті зібралися до подорожі, хлопчик узяв мобілку, натиснув кнопку виклику і, почувши з телефону голос Фрутико, сказав:
– Ми готові!
Тієї ж миті з’явилася жовто-гаряча іскорка і почала швидко перетворюватися на сяючу кулю. По кімнаті пішли райдужні кола.
Цього разу все вийшло значно бистріше, ніж раніше. За якусь хвилину сяюча куля зросла до необхідних розмірів, і близнюки ступили на зоряний шлях, який стрімко поніс їх до далекої планети Флаверс.
Фрутико вже чекав друзів. Він тримав у руках якусь старовинну карту і з допитливістю вдивлявся у неї. Навколо хлопчика весело стрибав Брундя, намагаючись вхопити будь-якого метелика, що пурхотіли собі понад галявиною.
Трохи осторонь стояли троє золотавих поні з сідельцями, до яких були приторочені дорожні сумки. Поруч з ними висіли фляги з водою.
Побачивши Петрика з Лесею, песик з радісним гавкотінням кинувся до них і почав ластитися.
– Нарешті! – вигукнув Фрутико. – Я вже тут вас чекаю мало не з самого ранку!
– Та що ж сталося? – озвалася Леся.
Фрутико з таємничим виглядом обвів очима друзів і змовницьки повідомив:
– Сьогодні вранці я допомогав діду Хорні прибиратися у бібліотеці і випадково знайшов ось що!
При цьому він розгорнув карту і показав її близнюкам.
Це була дуже стародавня карта Зачарованої полонини. Від довгого часу вона пожовкла і потріскалась по краях. На малюнку були зображені річки й озера, ліси, гаї і пагорби, оточені кільцем гір. У самому далекому куточку полонини була намальована таємнича позначка біля якоїсь споруди.
Уважно розглянувши знахідку, Петрик вийняв з рюкзака свою карту, що він малював вдома, і порівняв їх. Майже все співпадало. А от позначка припадала як раз на те саме місце, де на Петриковій карті була біла пляма невідомої місцевості.
– Дивіться! – збуджено вигукнув він. – Це знаходиться саме там, де усе закрито туманом! Здається, там прихована якась дуже цікава таємниця…
– І я так думаю! – відгукнувся Фрутико. – Тому я й викликав вас, щоб разом поїхати туди і все перевірити…
– А може, там таки знаходиться прихований скарб космічних піратів? – припустила Леся.
– Дізнаємось на місці, – відповів Фрутико. – А зараз сідаймо на поні, щоб не гаяти часу, і відправляємось у подорож.
– Молодець, Фрутико! Ти вже все приготував! – похвалив Петрик, вказуючи на поні.
Леся з сумнівом подивилася на хлопчиків.
– А чому ж з нами не їде дідусь Хорні, чи хто-небудь ще? – спитала вона. – Хіба їм не цікаво?
Несподівано Фрутико якось зніяковів і невпевнено промимрив:
– Ну… як це його… їм не дуже й відомо про мою знахідку… тим більш, що зараз усі зайняті тим, що збирають врожай…
– Стривай, – з підозрою перепитав Петрик. – Виходить, що ти просто поцупив у діда цю карту?!
– Не те, щоб поцупив, – спробував заперечити Фрутико. – Просто узяв… а потім я її обов`язково поверну на місце. Ніхто навіть і не помітить!
– Але ж це не дуже добре! – промовила Леся.
Запала розгублена тиша. Похнюпившись, Фрутико колупав черевиком землю, не знаючи, що й казати. Йому дійсно було трохи соромно за свій вчинок. Проте Фрутико не вмів довго сумувати. Щось собі намисливши, він посміхнувся і з надією звернувся до друзів:
– У мене є така пропозиція: ми поїдемо туди, де, мабуть, щось приховано, а коли повернемося до селища, я все розповім діду Хорні і попрошу пробачення! Ну як, згода?
– Якщо так, то ми згодні, – відповів Петрик. – До того ж ти добряче приготувався до мандрівки, так що жаль було б не поїхати.
З цими словами друзі розстелили на траві карту так, щоб на малюнку співпадав напрямок до Драконової гори від галявини, на якій вони знаходилися. Петрик витяг з рюкзака компас і поклав зверху для орієнтування.
– Як дивно! – вигукнула Леся. – Стрілка компасу вказує точнісінько у той бік, де на карті зроблена позначка.
Вибравши напрямок і зручно вмостившись на золотавих поні, маленькі мандрівники вирушили у подорож.
Леся взяла на руки Брундю, щоб той не втомився, бо бігти було дуже далеко. Але впертий песик почав пручатися, доки не вислизнув з її рук і гепнувся на землю. Проте підскочив і з гордовитим виглядом побіг поруч – мовляв, я сам собі знаю, як мені буде краще!
Петрик з Фрутико їхали попереду. Вони фантазували з приводу того, що можуть знайти у таємничому місці за туманною завісою.
З обох боків стежки стояв густий сосновий ліс.
Навкруги співали птахи і гуділи працьовиті бджоли. Поміж стовбурами з заклопотанним пихканням снували їжаки, збираючи гриби та ягоди, які падали на землю. Нишпорили прудкі смарагдові ящірки. А одного разу дівчинка навіть побачила цілу родину зайців. Вони сиділи під деревом і, тримаючи у передніх лапках шишки, швиденько обгризали їх.
Непомітно густий ліс почав світлішати. На зміну соснам прийшли пухнасті ялинки, а потім величні дуби. Вони знову закрили усе небо своїми могутніми гілками.
– Коли цей ліс скінчиться? – не витримала Леся. – Я вже хочу на сонечко!
– Трохи потерпіти потрібно, – відгукнувся Петрик. – Тебе ж ніхто силою не примушував їхати у цю подорож…
– Воно-то так, – погодилася сестричка. – Але вже терпець ось-ось урветься.
Брундя ствердно підгавкнув, погоджуючись з дівчинкою, бо вже й сам трохи притомився, бо йому було важкувато бігти лісовою стежиною.
– Я не знаю, де закінчується цей ліс, – сказав Фрутико. – Бо ніколи раніше тут не бував. Мешканці селища вже давно у ці краї не навідуються. Колись у Зачарованій полонині народу було значно більше, але з часом дехто з них перебрався до інших країв. Поступово ці місця обезлюдніли і задичавіли… От зараз ми подивимось по карті, що там буде далі…
Петрик з Фрутико одночасно схилилися над картою і разом проголосили:
– Вже скоро поворот, за яким ліс закінчується…
– А далі що?
– Наче степ з пагорбами, між якими проходить шлях до туманного закутку. – відповів Петрик. – А потім буде велике озеро, за яким стоїть самотня гора… Дивно, шлях на карті пролягає крізь цю гору. Як це може бути?
Коли нарешті стежка зробила поворот, мандрівники опинилися на узліссі, від якого починався широкий прямий шлях, з великих кам`яних плит.
Відчувши під копитами рівну поверхню, поні пішли швидше.
Брундя ще трошки пробіг поруч, але потім почав знесилено відставати і жалісно заскавчав.
Леся притримала свого поні, щоб впертий песик зміг її наздогнати. Але Брундя, мабуть, вирішив, що з нього геройства досить – він з розгону стрибнув прямо у Лесині руки і, вмостившися зручніше, полегшено зітхнув.
Шлях вів крізь квітучий степ. Пишна трава неквапно колихалася від легкого вітерця. Великі засмаглі кавуни поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодістю. Барвисті польові квіти сором`язливо визирали з-за них, намагаючись роздивитися веселих маленьких мандрівників, що їхали шляхом, дихаючи на повні груди запашним повітрям.
– Йой! Які великі кавуни! – здивувалася Леся.
– Я ж вам розповідав про Кавунове поле – оце воно саме і є! – відгукнувся Фрутико. – Якось потім ми з вами сюди навідаємось і покуштуємо…
Поступово загін наближався до широких пагорбів, між якими пролягав шлях. Коли під`їхали до першого з них, то від подиву зупинилися.
– Ого-го! – здивовано вигукнув Фрутико. – Таких полуниць я ще ніколи не бачив!
Усі боки пагорбів були рясно-густо вкриті червоними ягодами стиглої полуниці, та не абиякої, а розміром з добрячий кулак! Як же було не зупинитися і не поласувати?!
Після того, як наїлися досхочу, Петрик позначив на своїй карті пагорби і назвав їх Полуничними. Він вирішив зробити докладну карту Зачарованої полонини.
– Слухайте, друзі, – звернувся Петрик до Фрутико і Лесі (Брундя і собі вуха нашорошив). – Пропоную вже більше ніде не зупинятися, які б ласощі ми не побачили…
– Чому ж так? – не зрозуміла Леся.
– Тому, що в іншому випадку ми сьогодні не дістанемося Туманного закутка! А якщо ти пам`ятаєш, то ми повинні до ранку повернутися додому!
Леся не стала сперечатися.
Далі вже їхали не зупиняючись, лише з захопленням роздивляючись навкруги.
Понад розімлілим під сонечком озером стрімко шугали прудкі вертухи. Пухнасте насіння кульбаби пливло понад водою і, лягаючи на її поверхню, вкривало озеро тоненькою білосніжною ковдрою. Де-не-де з озера вистрибували сріблясті рибки з довгими, наче крильця, золотавими плавниками і летіли понад водою, виблискуючи на сонці.
Після озера шлях зникав у темному отворі величезної печери, що самотньо здіймалася серед степу. Петрик так і вирішив дати їй назву – гора Самотня. А озеро стало Озером літаючих риб.
Біля входу до печери мандрівники трохи затрималися.
– Щось там у печері дуже темно… – нерішуче промовила Леся. – Може якось обминем гору з боку?
– Це займе чимало часу, – заперечив Петрик. – Бачиш, яка гора висока! Ми будемо її до вечора обминати. Ні, поїдемо наскрізь, а я буду світити ліхтариком.
Він витягнув з рюкзака ліхтарик і, увімкнувши його, відважно поїхав уперед.
Всередині печера здавалася навіть ще більшою, ніж зовні. Стеля зникала десь у темряві на такій відстані, що її не міг подолати навіть промінь ліхтарика. Інколи на стінах з’являлись якісь таємничі малюнки і позначки, але все це швидко промайнуло і залишилось позаду.
Попереду виникла пляма світла, яка швидко наближалась.
Нарешті друзі виїхали з темної печери по інший бік гори і, не зупиняючись, помчали далі широким шляхом, який тягнувся до самого Туманного закутка.
Усім дуже кортіло дізнатися, що ж там приховано.
Попереду побачили щось біле. Воно розляглося по степу вбоки, нагадуючи пухнасту перину. Поступово наближаючись, біла стіна підіймалася доверху, і, коли маленькі мандрівники нарешті під`їхали до неї, то виявилося, що ця стіна сягає вище верхівок дерев.
– От ми й прибули! – проголосив Фрутико. – Тепер вже не будемо поспішати, щоб не заблукати у тумані.
– Пропоную їхати тільки шляхом і нікуди не звертати. – додав Петрик. – Мені чомусь здається, що цей шлях сам приведе нас туди, куди потрібно…
Проте, на великий подив, друзі не змогли просунутися далі ані на крок. Виявилося, що туманна стіна їх не пропускає. Вона була м`яка, наче справжній матрац, але проходу крізь неї не було. Петрик з Фрутико, спробували обережно підлізти під неї, стрибали вгору, навіть кидалися на стіну з розгону – Фрутико лише відскочив від неї, наче гумовий м`ячик і гепнувся на траву. Усе було марно…
– Що ж нам робити? – мало не заплакала Леся. – Ми стільки їхали сюди, мріючи знайти щось дуже цікаве, а тепер виходить, що потрібно повертатися, так нічого і не дізнавшись?!
Петрик лише розгублено знизав плечима, а Фрутико почав щось розмірковувати. Його носик трохи зморщився від збудження, а оченята заблищали.
– Здається, я придумав! – раптом оголосив він. – Якщо ця стіна нас не пускає, то потрібно викопати підземний хід!
– Добрячий план, – посміхнувся Петрик. – Тільки не забувай, що у нас нема єкскаватора… Та що там – навіть лопат ми з собою не прихопили!
Фрутико похнюпився. Запала сумна тиша.
Раптом у чагарях, що розрослися пишною купою біля самої туманної стіни, щось зашуруділо, тріснула гілка, і з-під куща випнулася руда мордочка хитрої лисиці. Вона уважно подивилась на дітей і вже зібралась, було, кудись бігти по своїм лисячим ділам, коли несподівано помітила песика.
Брундя наструнчився, із захватом гавкнув і кинувся до лисиці – мовляв, от я тобі зараз задам прочуханки!
Лисиця миттєво зникла у кущах. Слідом за нею порснув і песик, верескливо гавкаючи і аж тремтячи від радості, що можна за кимось побігати.
– Брундю! Брундю, повернися негайно! – покликав його Фрутико.
Але відповіді не було. Гавкотіння песика кудись віддалялось, дедалі стаючи глухим і ледве чутним.
Друзі розгублено перезирнулися, але раптом почули радісний голос Брунді поруч з собою. Швидко озирнувшись на всі боки, вони ніде не побачили песика, але ж його голос був зовсім поруч.
– Мені здається, що Брундя якимось чином потрапив за туманну стіну і кличе нас… – здивовано промовив Фрутико.
– Брундю, ти де? Відгукнися! – покликала песика Леся.
Раптом поблизу мандрівників біла стіна випнулася, наче хтось із середини натиснув на неї.
– Гав! Гав-гав! – пролунав голос песика.
– Дійсно, – зрадів Фрутико. – Це мій Брундя! Але ж як він там опинився?
– А може, у кущах є потаємний хід? – припустив Петрик. – Ану, гайда – перевіримо!
Відпустивши золотавих поні, які почали пригощатися соковитою травицею, Фрутико, Леся і Петрик полізли у кущі.
Гілки намагалися не пустити їх, але бажання дізнатися, як Брундя потрапив по той бік туманної стіни, було сильніше.
Продершись крізь зарості, мандрівники опинилися біля підземного ходу. Не гаючи часу, вони, одне за одним, швидко пролізли по ньому і вибралися на кам`яний шлях з іншого боку стіни.
Брундя з переможним виглядом скакав біля Фрутико – мовляв, от який я розумненький, без мене ви б нізащо не потрапили сюди! Ану, дайте мені за це хоч шматочок чого-небудь смачного…
Виявилося що усередині дуже непогано видно. Понад землею повільно пливли невеликі шматочки туману, наче зовсім маленькі хмаринки. Але вище колін повітря було чисте і дозволяло побачити попереду якусь загадкову будову з високими колонами. Це був великий палац.
– Ого-го! – вражено прошепотів Петрик. – Цікаво мені, хто ж тут мешкає?
– Зараз дізнаємось. – запевнив його Фрутико.
Його оченята заблищали від зацікавлення. Він озирнувся на близнят, махнув їм рукою і побіг уперед, де вже підстрибував невгамовний Брундя.
По краях шляху стояли невисокі дерева з маленькими гладкими листочками, начае облитими воском.
– Йой! Які дивні дерева! – вражено вигукнув Фрутико. – Я їх тільки у старовинних книжках на малюнках бачив!
– А хіба в Зачарованій полонині ніде більше нема таких дерев? – здивувалася Леся.
– Дід Хорні казав, що такі дерева колись були у тій місцевості, де мешкали чарівники, але я думав, що це просто казки…
– То, може, ми потрапили саме туди? – замріяно мовив Петрик. – Було б класно!
Шлях привів маленьких мандрівників до величних сходен, що підіймалися до дверей палацу, які були трохи прочинені, наче хтось забув їх закрити.
Ще раз глянувши у карту, Петрик впевнено промовив::
– Це саме те місце, що позначено на карті! Якщо ми хочемо дізнатися більше, то потрібно йти усередину…
Нікого вговорювати не прийшлось, бо Фрутико з Лесею і так аж пританцьовували від нетерплячки.
Піднявшись сходинами, друзі обережно заглянули у двері.
Всередині було зовсім тихо.
– Агов! А чи є хто вдома? – покликав Петрик.
– Агов… агов… вдома… – відгукнулась луна.
– Здається, нікого нема, – сказала Леся. – Давайте, пошукаємо всередині…
Підлога величезної зали була вимощена білими мармуровими плитами, які вкривав товстий шар пилюги. По стінах висіли старовинні портрети невідомих людей з суворими обличчями. З двох боків зали на другий поверх підіймалися дерев`яні сходини з високими перилами, на яких були намальовані зірки і якісь незнайомі тварини.
У самому центрі залу височіла різьблена кам`яна чаша, у якій тихенько фуркотів фонтанчик.
Леся підійшла до нього і, ставши навшпиньки, спробувала на смак.
– То це ж самий чудовий фонтанчик – у ньому така чиста і прохолода вода і наче газована! – зраділа вона.
Фрутико з Петриком підбігли до чаші і теж із задоволенням напилися.
– Цікаво було б дізнатися, чиї це були володіння? – задумливо промовила Леся.
– Чому ж були? – перепитав Петрик. – Може господар десь поблизу і зараз повернеться…
– Ні, – впевнено хитнула головою дівчинка. – Ви тільки подивіться, який товстий шар пилюги все укриває! Тут вже, мабуть, багато років ніхто не прибирав.
– Куди ж могли подітися ці таємничі господарі? – промовив Фрутико, роздивляючись навкруги. – І ким вони насправді були… може це їхні портрети по стінах розвішані?
Петрик знизав плечима.
– Хто знає… Але мене більше цікавить – що ж тут приховано? Бо на карті позначено саме це місце. А навіщо ставити позначку там, де нічого нема?
– То давайте ретельно пошукаємо, – запропонував Фрутико. – Потрібно подивитися на верхніх поверхах, може, там щось знайдемо, бо тут, крім фонтанчику, більше нічого не видно.
По скрипучим дерев`яним сходинам друзі піднялися на другий поверх.
Тут панувало запустіння. По кутах попід стелею висіло розкішне павутиння, у яке понабивалося сухе листя. У великих, потемнілих від часу дубових шафах і на полицях розташувалися важкі стародавні фоліанти у шкіряних палітурках, прикрашені золотими візерунками, пергаментні згортки, запечатані сургучовими штемпелями, і складені старовинні карти.
Петрик стягнув з полиці одну з книжок, поклав на стіл і розгорнув навмання. Уважно придивившись до строчок, написаних якоюсь невідомою чудною мовою, хлопчик покликав інших:
– Гей, ідіть-но сюди скоріше! – вражено гукнув він. – Тут якась чудасія!
Частина 2
Підбігли Фрутико з Лесею і теж схилилися над книгою, роздивляючись чудернацькі літери, які були наче живі. Вони повільно коливалися, постійно змінюючи свої обриси. Здавалося, що крізь них проступає темне полум`я. Але, помацавши сторінку, допитливий Фрутико не відчув навіть малого тепла – літери були холодні.
– Цікаво, – пробурмотів хлопчик, від збудження чухаючи свого допитливого носа. – Що ж то воно тут написано? Я такої мови не знаю… А ви?
Леся з Петриком тільки похитали головами, бо і вони нічого не могли зрозуміти, хоча вже і навчилися у дитячому садку дещо читати.
Можливо, це якась магічна книга? – припустила Леся. – От якби ми змогли розібрати, що тут написано, то, може, теж стали б чарівниками…
– Або чаклунами! – пошуткував Петрик.
– Ні, не хочу! Краще пошукаємо щось інше…
З цими словами Леся закрила книгу і віднесла її на місце.
Тим часом Фрутико з Петриком почали відкривати інші шафи і шухляди, що стояли уздовж стін. І чого вони там тільки не побачили! Тут була величезна підзорна труба, у яку, мабуть, можна було побачити, що робиться на місяці. Хлопчики спробували, було, витягти її з шухляди, але не змогли навіть поворухнути – така вона була важка.
В шафі знайшли великий плащ з синього бархату, розшитий сріблястими зірками.
Фрутико заходився його приміряти, удаючи з себе могутнього чарівника, але заплутався у довгих складинах, що стелилися по підлозі і гепнувся. Петрик зачепився за нього і теж впав, потягнувши за собою Лесю. Сталася купа-мала. Безтурботно сміючись, діти копирсалися у складинах і спочатку не почули наполегливого гавкотіння Брунді, що доносилося з першого поверху палацу.
– Стривайте! – скрикнула Леся, зупиняючи хлопчиків. – Хіба ви не чуєте, як Брундя лящить?! Швидше побігли до нього!
Звільнившись від важкого балахону, діти побігли униз.
Песик стояв у дальньому куту зали і, шкрябаючи лапкою по плиті, на щось там гавкав. Його хвостик збуджено тремтів.
Фрутико підбіг першим і погладив песика по голівці.
– Заспокойся, Брундю, будь ласка, – промовив він. – Чого це ти гвалт здійняв на весь палац?!
Але песик лише на мить глянув у бік Фрутико і знову почав гавкати і шкрябати лапою підлогу.
– Постривай, Фрутико, – насторожився Петрик. – Щось тут не так… Мені здається, що Брундя щось відчуває під цією плитою. Давайте, спробуємо її підійняти.
Петрик відгріб чоботом убік пил, і всі побачили мідне кільце, яке було втоплене у плиту.
– Дивіться! – зрадів Фрутико. – Це кільце призначене для того, щоб за нього можна було підійняти плиту. А для чого б її підіймати, якщо там нічого нема?
– Він нетерпляче ухопився за кільце і спробував підійняти плиту, яка від його зусилля лише слабко ворухнулася.
Леся з Петриком приєдналися до Фрутико і сумісними зусиллями вони таки відчинили хід до підземелля.
З темного отвору повіяло затхлим повітрям.
Фрутико замовк, очікуючи, що буде далі. Він уважно прислухався і ворушив носиком, принюхуючись до незвичайних пахощів, які долинали до нього з темряви.
– Ну, що будемо робити? – спитала Леся.
– Звісно, що! – бадьоро відгукнувся Петрик. – Сподіваюсь, що саме тут ми знайдемо розгадку позначки на стародавній карті. Уперед!
Віддавши Фрутико ліхтаря, він приготував свою помпову рушницю і ступив на вузькі кам`яні сходини, які зникали у темряві. Фрутико йшов поруч з Петриком, висвітлюючи ліхтариком дорогу. За ними йшла Леся, а вже за нею, плигаючи зі сходини на сходину, чимчикував Брундя.
Чим нижче спускалися відважні мандрівники, тим темніше ставало навкруги. Десь наверху лишилася бліда пляма денного світла, а тут було тихо і вогко.
Дійшовши до кінця сходин, друзі зупинились.
– Довгий коридор сягав у темряву на два боки, і вони ніяк не могли вирішити, в яку сторону йти. Допоміг Брундя. Щось відчувши, він настовбурчив вуха, сторожко вдивляючись праворуч, а потім зробив крок уперед, нетерпляче поглядаючи на Фрутико.
– От вам і рішення, – з полегшенням зітхнула Леся. – Брундя вже вирішив за нас.
– Тільки потрібно бути обережними, тому що в такій темряві недовго і заблукати. – попередив Петрик. – Хто й знає, що там попереду… Може тут цілий підземний лабіринт! Як ми знайдемо дорогу назад?
– Брундя нас виведе! – заспокоїв Фрутик. – Він розумненький. До того ж у нас є ліхтарик…
– Але ж нема карти лабіринту. – заперечив Петрик.
Дивлячись на хлопчиків, Леся загадково посміхнулася і мовчки засунула руку у рюкзак, щось там напомацки розшукуючи. Потім з переможним виглядом вона витягла коробку з кольоровою крейдою і гордовито підняла її вгору.
– Усе дуже просто, – промовила дівчинка. – Ми будемо просуватися уперед до першого повороту. Там ми поставимо крейдою позначку і підемо далі. Потім, повертаючись назад, нам буде легко знайти шлях, дивлячись на ці позначки…
– Дійсно, дуже просто! – зрадів Фрутико. – Ти така розумненька… Як же це я сам не второпав до цього?!
– Яка різниця, хто з нас це придумав?! Ми ж друзі, тому повинні допомагати одне одному. Вірно, Петрику?
– Авжеж!
Як вирішили, так і зробили.
Брундя тупцяв попереду, постійно до чогось принюхуючись, проте тримався на малій відстані від Фрутико, який освітлював стіни підземілля променем ліхтарика.
Петрик з Лесею були просто в захваті од нинішньої пригоди. Вони з допитливістю і водночас з острахом роздивлялися навкруги. Вже декілька разів Леся малювала крейдою на перехрестях лабіринту стріли, які вказували напрямок для повернення.
Якось непомітно коридор скінчився. Попереду була стіна.
– Це якийсь невірний лабіринт. – образився Фрутико. – Ми йшли, йшли… а нічого не знайшли… Це нечесно!
Леся легенько погладила його, щоб заспокоїти. Хоча їй і самій було якось сумно, що пригода закінчилася, а ніякої таємниці не знайшлося – просто порожнє підземелля.
Але Петрик не став горювати. Поки Фрутико з Лесею сумували, він узяв ліхтарик і почав ретельно обшукувати стіни.
Неподалік від того місця, де зупинилися мандрівники, у стіні відшукалося невелике заглиблення. Посвітивши туди, Петрик помітив якийсь важіль.
– Йдіть-но сюди, шукачі скарбів! – покликав Петрик. – Чого це ви похнюпилися? Дивіться, що я знайшов!
Фрутико з Лесею підскочили до нього і теж зазирнули до ніші.
– Дуже цікаво… – задумливо мовив Фрутико. – І чого б тут у лабіринті був такий хитрий важіль? Для чого?..
Він обережно помацав важіль, а потім несподівано ухопив його і потягнув до себе.
– Фрутико! Що ти робиш?! – скрикнула Леся.
Але вже було пізно. Десь у потаємних глибинах підземелля щось гухнуло, глухо загуркотіло. По стінах пробігло малопомітне тремтіння.
Діти злякано притиснулися одне до одного. Навіть Брундя зіщулився і тоскно скавульнув.
Раптом ліворуч у стіні з`явилася розколина. Вона ширшала, розсуваючись вбоки і відкриваючи прохід. Дивна річ – з цього проходу полилося м`яке блакитне сяйво.
Наче зачаровані, друзі мовчки дивилися на це видовище.
Нарешті усе змовкло. Запала тиша.
– Давайте подивимось, що там… – пошепки запропонував Фрутико. – Цікаво ж…
– Тільки одразу домовимось, що нічого не будемо торкатися! – попередила Леся. – Бо хто знає, що може трапитися…
– Добре.
Один за одним діти обережно зайшли усередину загадкового приміщення. Воно було дуже високим, круглим і досить просторим. По стінах йшли чудні написи, дуже схожі на ті, що Петрик відшукав у старовинній книзі на другому поверху. Вище написів були намальовані планети і зірки. А під самою стелею просто у повітрі висіла велика сяюча куля, яка й давала оте саме блакитне світло.
Але не це було найбільш дивовижним.
У самому центрі приміщення під сяючою кулею висів величезний годинник. Сказати, що це просто величезний годинник, було замало. Він сягав майже до самої стелі.
Задерши голови вгору, діти розгублено дивилися на гігантський циферблат. На його стрілках могли б вмоститися, мабуть, з десяток великих птахів. Від циферблату донизу звисав маятник.
– О-о-о… – тільки й зміг вражено прошепотіти Фрутико.
– Не о-о-о, а ого-го! – виправив його Петрик. – Такого годинника, мабуть, і в музеях не знайдеш!
– Мені здається, що ним міг би користуватися лише якийсь велетень! – стиха промовила Леся. – Але я не розумію, чому він стоїть? Годинники повинні показувати час, дзвонити, коли вранці треба прокидатися, або коли потрібно йти у садок… А цей чомусь стоїть.
Фрутико з Петриком підійшли до маятника ближче, тримаючи руки за спиною, наче вони їм не довіряли, і почали уважно роздивлятися великий бронзовий диск, що був на кінці маятника.
– Мені чомусь дуже кортить сісти верхи на цей диск, наче на гойдалку, і качатися на ньому, – зізнався Петрик. – У нас в садку такої чудової гойдалки нема.
– То в чому ж річ?! – зрадів Фрутико. – Зараз і спробуємо, тим більше, що й мені кортить так само!
Він вже націлився, було, осідлати бронзовий диск, коли раптом занепокоєно загарчав Брундя, а від дверей долинуло якесь шкрябання і підвивання.
Рвучко обернувшись на звук, друзі побачили в отворі дверей незвичайну істоту. Вона була кошлата з голови до п`ят. Очі невідомої істоти зловісно виблискували, а розведені вбоки руки закінчувалися кривими пазурами.
– Йой! Що це?! – злякано скрикнула Леся.
Вона сховалася за Петрика, який зняв з плеча помпову рушницю і націлив її на страховисько.
– Киш! Киш звідси! – замахав руками Фрутико, намагаючись відігнати кошлату істоту.
Але вона загарчала і ступила крок уперед.
Тоді Петрик вистрелив з рушниці. Фарбова кулька вцілила істоті прямо в пику, забризкуючи їй фарбою очі.
Продираючи долонями очі, кошлате створіння кинулося до дітей, але нічого не бачачи, вдарилося лобом у маятник і гепнулось на підлогу.
– Скоріше тікаймо! – скрикнув Фрутико, кидаючись до дверей.
Перестрибнувши через розлючену істоту, діти вискочили з кімнати і дали такого драла по лабіринту, що й не помітили, як опинилися у якомусь невідомому місці.
Перед ними була стіна, а позаду відчувалося роздратоване сопіння невідомої істоти, що вже наздоганяла малят.
– Який жах! – вигукнула Леся. – Воно, мабуть, нас з`їсть?!
Петрик зробив крок назустріч переслідувачу, закриваючи собою сестричку, і рішуче вистромив уперед рушницю.
Брундя біля його ніг голосно гавкотів, але що міг зробити маленький песик супроти тої кошлатої істоти?!
Тим часом Фрутико обмацував стіни, сподіваючись знайти ще який-небудь важіль, який відчинив би потаємні двері, щоб за ними можна було сховатися.
Ось вже неподалік блимнули очі страховиська. Воно зловтішно потерло долоні і простягнуло їх до Петрика.
І тут Фрутико знайшов таки важіль. Не довго думаючи, він з усієї сили натиснув на нього.
Щось клацнуло, гримнуло, і несподівано страхітлива істота кудись поділась.
– Розгублено перезирнувшись, друзі знову подивились уздовж коридору, освітлюючи його променем ліхтарика.
– Куди ж поділося це страховисько? – здивувався Петрик. – Я ж його тільки що бачив!
Він посвітив на підлогу і побачив якесь провалля.
– Звідки це узялося? – здивувалась Леся. – Ми ж щойно бігли тут, але нічого такого не було, бо інакше ми попадали б униз.
– А це я тут один важілець знайшов, – задоволено мовив Фрутико. – І натиснув на нього. Мабуть, після цього і відкрився підземний колодязь. Здається мені, що наш переслідувач вже десь там на дні…
Боязко підійшовши до провалини, друзі обережно зазирнули униз.
Там, на самому дні кам`яного колодязя сиділо кошлате страхіття і кліпало на них розгубленими очима.
– Так тобі й треба! – вигукнув Фрутико. – Щоб не кидався на нас, наче якесь дике страхіття!
– А яке ж воно може бути тут у підземеллі? – здивувалася Леся. – Звичайно – дике!
Раптом з колодязя долинув скрипучий голос невідомої істоти:
– Самі ви дикуни!
– Оце так да! – мало не гепнувся з несподіванки Петрик. – Воно, здається, вміє розмовляти…
– Може, воно дресироване? – припустив Фрутико.
– Сам ти, каплавухий, дресирований! – знову донеслося знизу.
– Ти диви, який грубіян… – Петрик задумливо почухав потилицю. – Але що ж нам з ним робити?
– Як що?! – обурено вигукнув Фрутико. – Це страховище на нас напало, мало не з`їло – нехай сидить тепер у цьому кам`яному колодязі, щоб не кидалося на людей!
Леся з сумнівом похитала головою.
– Ні, не можна залишати цю істоту у колодязі… Вона ж розумна…
– Була б розумна, не кидалася б на нас! – зауважив Петрик.
Кошлатий незнайомець у колодязі щось невиразно пробурмотів собі під ніс, але вголос нічого не сказав.
– Чуєте, воно ще й щось собі бурмоче? – обурився Фрутико.
Він схилився над краєм провалля і вигукнув:
– Агов, волохатий! Ти чому на нас кидався?
– Бо ви залізли туди, куди не потрібно…
– Це не тобі вирішувати, – посміхнувся Фрутико. – Може, ми у господаря спитали дозволу?!
– Брешеш!
– Звідки ти знаєш?
– Знаю, тому що я і є володар палацу!
Від цієї заяви Фрутико аж гепнувся на підлогу, розгублено кліпаючи очами.
Навіть Брундя замовк, наче зрозумівши, що його верескливе гавкотіння лише заважає друзям. Він сів поруч з Фрутико і почав старанно вичухувати собі щось за вухом – мовляв, це вже не мої справи, вирішуйте, як хочете.
Петрик з Лесею присіли біля Фрутико і почали радитись. Леся наполягала на тому, щоб визволити володаря палацу із провалля. Нарешті Фрутико і Петрик погодилися з нею.
– А як ми його витягнемо з колодязя? Мотузка ж залишилася разом з поні по той бік туманної стіни?! – згадав Фрутико.
– Може, ми спробуємо повернути важіль на місце і тоді днище колодязя підніметься вгору? – запропонував Петрик.
Він зазирнув у провалля і звернувся до кошлатого незнайомця:
– Агов, шановний, не знаємо, як вас звати! Якщо ми піднімемо вас наверх, пообіцяйте, що не будете на нас кидатися…
Спочатку знизу долинуло вперте сопіння, але трохи згодом заспокоївшись, невідомий відповів:
– Домовилися…
Тоді Фрутико спробував натиснути на важіль, але той не піддавався. Йому на допомогу прийшли Леся з Петриком. Усі разом вони повернули таки важіль на місце.
Знову щось під землею загуркотіло, і днище колодязя почало повільно підійматися вгору.
Кошлата істота з-під лоба дивилась на дітей, але вже не погрожувала їм. Несподівано вона посміхнулася і промовила:
– А що, налякалися?
– Ще б пак! – відгукнувся Фрутико. – А навіщо ви нас лякали?
– Тому що ви якимось чином пролізли крізь туманну стіну до моїх володінь та ще й збиралися гойдатися на маятнику годинника часу!
– Скажіть, будь ласка, – попросила Леся. – Як вас звуть?
– Я – Володар часу! – гордовито відповів кошлатий. – Годинник часу, що ви бачили, може зупиняти час у моїх володіннях, закриваючи їх туманною завісою, крізь яку ніхто не може прослизнути…
Він розгублено глипнув очима на дітей.
– А як ви тут опинилися? Невже моя стіна вже не діє?!
– Заспокойтеся, – відгукнувся Петрик. – Ми просто пролізли під стіною підземним ходом.
– Ось воно що! – Володар часу ляснув себе долонею по лобі. – Як же це я не змикитив?!
– А вам не тоскно тут жити одному, без друзів? – знову спитала Леся.
Володар часу гордовито задер бороду, але за якусь хвилинку сумно зітхнув і зізнався:
– Це дійсно так… Раніше я про це не міркував, але зараз, дивлячись на вас, розумію, що без друзів жити сумно… Але де ж їх взяти, отих друзів?
– А ви увімкніть свого годинника, тоді зникне туманна стіна, і до вас почнуть приходити у гостину інші мешканці Зачарованої полонини. – запропонував Фрутико.
– І ми теж! – вигукнули разом Леся з Петриком.
– Ну, раз таке діло, то зараз це і зробимо! – з посмішкою вирішив Володар часу. – А ви мені допоможете…
– Як?
– Ви ж хотіли погойдатися на маятнику, то розгойдайте його – годинник почне працювати, і стіна зникне!
Так і зробили. Повернувшись у кімнату, де знаходився годинник часу, друзі розгойдали маятник і покаталися на ньому досхочу.
Брундя радісно гавкав і стрибав довкола них, але сам гойдатися не погодився.
Коли всі вийшли з підземелля, то побачили, що туман зник, а все навкруги осяяне теплим сонечком. Поприлітали пташки і почали співати радісні пісні.
Леся витягла з рюкзака ножиці і заходилася стригти Володаря часу, який так заріс волоссям, що його і справді можна було прийняти за якусь дику істоту. Коли Леся скінчила, то всі побачили веселого трохи повненького дідка.
Дівчинка подарувала йому своє дзеркальце, щоб Володар частіше у нього дивився і більше не заростав волоссям.
Брундя з недовірою дивився на якогось незнайомого діда, не впізнаючи у ньому того кошлатого, що гнався за друзями підземним лабіринтом. Лише ретельно обнюхавши його, песик радісно гавкнув і заспокоївся.
– Дякую вам, мої маленькі друзі! – проголосив Володар часу. – За те, що ви допомогли мені знову повернутися до сонця і відчинити мої володіння для усіх мешканців Зачарованої полонини, я хочу вам дещо подарувати…
Він хитрувато посміхнувся і кудись швидко побіг.
– А добре таки, що ми витягли Володаря часу з того колодязя! – промовив Фрутико. – Він зовсім не злий, а навіть трохи кумедний.
Прогупотіли сходинами черевики, і трохи захеканий Володар часу зупинився біля дітей. У руках він тримав маленьку дудочку, мандарин і чудове овальне дзеркальце.
Володар віддав мандарин Петрику і сказав:
– Коли повернетеся додому і з`їсте цей мандарин, то візьміть з нього кісточку і посадіть у горщик з землею. Тоді у вас виросте маленьке мандаринове деревце, яке буде приносити вам стільки мандаринів, скільки вам забажається!
Потім Володар часу простягнув чудове дзеркальце Лесі:
– Замість того дзеркальця, що ти подарувала мені, я повертаю тобі інше. Це не звичайне дзеркальце. Якщо ти скучиш за своїми друзями у Зачарованій полонині, то подивись в нього і побачиш, де вони і що роблять.
Дудочку він віддав Фрутико.
– Навіщо ж мені дудочка, якщо я навіть грати не вмію? – здивувався хлопчик.
– По-перше: це не проста дудочка, а чарівна. Якщо ти подуєш в неї з одного боку, то відразу опинишся у мене, а якщо з другого – то повернешся додому. Зрозумів?
– А по-друге що? – нетерпляче нагадав Фрутико.
– А по-друге: тобі вчитися потрібно, а не скарби розшукувати! От і будеш тепер вчитися грати на дудочці.
Фрутико хотів, було, щось заперечити, але трохи поміркувавши, погодився з цим.
Прийшов час Петрику з Лесею повертатися додому. Але цього разу їм не прийшлося повертатися до чарівної галявини. Вони пообіцяли невдовзі знову прийти до своїх друзів у Зачаровану полонину і розпрощалися з Фрутико і Володарем часу прямо у палаці. Не забули і Брундю приласкати.
Нарешті Володар часу вдягнув на голову зоряний ковпак, промовив якесь чарівне заклинання і змахнув руками.
Зоряний вихор майнув перед очима Петрика і Лесі, і вони опинилися вдома.
Батьки відпочивали і нічогісінько не знали про те, з якої далекої мандрівки повернулися їхні діти.
Швиденько роздягнувшись, Петрик і Леся стрибнули у свої ліжка, загорнулися ковдрами і приготувалися засинати. Проте Леся не втерпіла і витягла з-під подушки чарівне дзеркальце, подароване Володарем часу.
– Щось мені так хочеться подивитись, що зараз робиться у Зачарованій полонині на планеті Флаверс! – сказала вона.
– Ну то глянь, де зараз Фрутико з Брундею. – запропонував Петрик.
Леся подивилася у дзеркальце. Його поверхня трохи затуманилася, потім прояснилася, і дівчинка побачила Фрутико, який стояв в оточені мешканців селища і щось з захватом розповідав. Поруч з ним, як завжди, безтурботно скакав Брундя, намагаючись щось там упіймати в траві.
– Фрутико з Брундею вже теж дома, – заспокоїлась Леся, ховаючи дзеркальце під подушку.
– Тоді будемо засинати. – вирішив Петрик, заплющуючи очі.
– Як так?! А віршика мені розказати?
Хоч як вже хотілося Петрику спати, але ж він не хотів ображати сестричку, тому пригадав маленький віршик про сон:
– Тук-тук…
– Хто там?
– Це я – сон,
Прийшов брати тебе у полон!
– У який?
– В казковий:
Іграшковий і цукерковий!
– Заходь,
Здаюся,
Бо цукерок я не боюся…
Повернувшись на бік, Леся лагідно посміхнулася і… заснула. А Петрик ще довго лежав горілиць, мріючи про те, які ще пригоди очікують близнят на планеті Флаверс попереду.
Але нарешті заснув і він, навіть не підозрюючи, що дуже скоро їм з Лесею доведеться знову поспішати на допомогу мешканцям Зачарованої полонини
