Жив собі в лісі вовк. Був він голодний-преголодний, але ще й дуже впертий. Одного разу знайшов він шматочок сала, покрутив його в лапах і подумав:
— Ні, зараз їсти не буду. Я ж не якийсь там звичайний вовк!
Поклав сало та й пішов далі. А коли живіт у нього забурчав так голосно, що аж пташки з дерева злетіли, вовк схаменувся:
— Ой, який же я дурник! Сало знайшов — і не з’їв. Тепер кого першого зустріну, того й з’їм!
Іде вовк стежкою, аж бачить — на лузі пасеться кобила.
— Кобило, кобило, я тебе з’їм! — грізно загарчав вовк.
А кобила спокійно глянула на нього й каже:
— Добре, вовче. Тільки перед тим підкуй мене, щоб я гарною була.
Вовк подумав: “Та що там тієї роботи!” Став він біля кобили, нахилився до копита, а кобила як хвицне його! Полетів вовк у кущі, аж листя посипалося.
Підвівся він, потирає боки й бурмоче:
— Ой, дурний я вовк! Сало не з’їв, а ковалем став. Тепер уже точно: кого зустріну — того з’їм!
Пішов далі. Бачить — свиня біля калюжі риється.
— Свине, свине, я тебе з’їм!
Свиня захрюкала та й каже:
— Їж, коли хочеш. Але спершу вислухай мене, бо маю багато чого розповісти.
Сів вовк слухати. А свиня почала хрюкати, сопіти, крутитися, а тоді як штовхне вовка рилом у живіт! Вовк перекинувся через пеньок, а свиня тільки хвостиком махнула й утекла.
— Ох, і дурник же я! — застогнав вовк. — Сало не з’їв, кобилу кував, свиню слухав… Ні, тепер уже нікого не послухаю!
Іде він далі, а на пагорбі пасеться баранчик.
— Баранчику, баранчику, я тебе з’їм!
А баранчик усміхнувся:
— Та чого тобі бігати за мною? Стань унизу, роззяв рота, а я сам із гори тобі просто в пащу стрибну.
Вовк зрадів:
— Оце розумний баранчик!
Став під горою, широко роззявив рота й чекає. А баранчик розігнався та як буцне його рогами! Вовк покотився кубарем аж до самого яру.
Довго він приходив до тями, а тоді сказав:
— Ну й голова в мене дірява! Хотів, щоб баран сам у рот застрибнув. Тепер уже точно нікого не слухатиму!
Вийшов вовк на зелений луг. А там гуси ходять, травичку скубуть.
— Гуси, гуси, я вас усіх з’їм! — крикнув вовк.
Гуси заметушилися, але найстарша гуска швидко придумала хитрість:
— Добре, вовче. Але заграй нам перед тим веселого маршу. Ми востаннє потанцюємо.
Вовк сів за кущем, задер голову й завив:
— Ау-у-у-у!
А гуси тільки цього й чекали. Замахали крилами, загелготіли та й полетіли в небо.
Вовк сидить, дивиться їм услід і сердиться:
— І музикантом побув, і без вечері лишився!
Нарешті забрів він до села. Бачить — біля поля лежить собачка.
— Собачко, собачко, я тебе з’їм!
А собачка примружила очі й каже:
— Навіщо тобі мене їсти? У мого господаря сьогодні свято. Там і пироги, і кісточки, і хліб, і всякої смакоти повно. Ходімо, я тебе заведу.
Вовк аж облизнувся:
— Оце вже інша справа!
Дочекався він вечора, і собачка тихенько провела його до хати. Сховався вовк під столом. Люди святкували, співали, сміялися. Зі столу падали крихти, шматочки хліба, кісточки. Вовк наївся досхочу та й розлігся.
А потім почув, як люди співають, і йому теж захотілося.
— Я теж заспіваю! — прошепотів вовк.
— Не треба, — сказала собачка. — Почують тебе — буде біда.
Та вовк не послухав. Набрав повітря й завив на всю хату:
— Ау-у-у-у!
Люди злякалися, підскочили, схопили мітли, ложки й кочергу. Вискочив вовк з-під столу та як дременув із хати! Біг через городи, через тин, через калюжі — аж до самого лісу.
Сів він під сосною, важко дихає й думає:
— Ох, і дурний же я був! Треба було сало їсти, коли знайшов, а не всіх обдурити намагатися.
Відтоді вовк став обережнішим. А звірі ще довго сміялися з його пригод і казали:
— Хто дуже хитрує та нікого не слухає, той сам себе й перехитрить.
