Яйце-райце

Яйце-райцеКолись була птиця-жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
– Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
– Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
– Ну, я лучче його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю мишу, а цариця скликає всіх звірів – і почали війну. Як вийшли в ліс – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вони на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця зогледілась – аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й нагадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
– Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю,– так звір її і розірве. І цариця повоювала царя.
А орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А той орел так просить його:
– Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану! Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
– Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь стріляти, утретє. Орел знов його почав просити:
– Ей, голубчику-братіку! Не бий мене та візьми до себе – я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:
– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:
– Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:
– Ще в мене мала сила – заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову як полетів… Пролітав мало не цілий день, увечері знову прилітає та й каже йому:
– Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім каже:
– Більше пропало, нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він із’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається:
– Що з того буде? А він йому каже:
– Сідай! Той і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
– А що, як тобі здавалось? А він каже:
– Так, наче я вже неживий був. Тоді орел йому каже:
– Отак саме й мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:
– Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе – та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
– А що, як тобі здавалось? Він йому каже:
– Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже:
– Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай. Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
– Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже:
– Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому каже:
– Отак же й мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже:
– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та полетимо до моєї господи.
Ото летять та й летять, прилітають до його дядька. А він йому каже:
– Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе: чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються:
– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,– та ні чутки, ні звістки.
А він їм каже:
– Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:
– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
– Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до орлова брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,– таки й тут не получив яйце-райце.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив й на вічі приведу.
Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі? Він їм:
– Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися:
– Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:
– Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
– Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже:
– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
– Піди ж приводь, зараз тобі дамо!
Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:
– Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому… Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розійдеться… Кричить бідолаха – нічого сам не зробить! Коли це іде до нього змія й каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?
А він їй каже:
– А що тобі дати? Вона йому каже:
– Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
– Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
– Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити.
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.
Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже.
– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з’їм!
А коло її хати був великий луг – скільки оком зглянути! Так вона йому каже:
– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка його питається:
– Чого ти плачеш? А він каже:
– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його питалась:
– А що ж там?
Він їй і розказав. Вона йому каже:
– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
– Добре!
Вона йому каже:
– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить – на тім місці ореться, пшениця сіється…– до світу спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і поклав на столі.
Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг, тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:
– Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і вдруге діло зробив! Та зараз йому й загадала:
– Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
– Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
– Лягай спати, я це все пороблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
– Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
– Що вона загадала? Він каже:
– Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити.
Вона каже йому:
– Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою, ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори – бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
– А що, нічого не вилазило? А він каже:
– Ба, ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
– А щоб тебе! Ото і є заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду; та як буде хто виходити й казатиме, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а хапай його!
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:
– Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже:
– Золотого зайця. Вона йому каже:
– Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:
– А що, нема зайця? І ніщо з нори не виходило? Він каже:
– Ба, ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця. А вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона каже:
– Чом ти не держав: ото ж заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве і тебе і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже змії:
– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:
– Добре, йди! Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,– давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують – аж стугонить земля… Тоді дівка каже:
– Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
– Чи не бачив тут – не йшли парубок з дівкою? А він каже:
– Ба, йшли. Той питається:
– Давно ж вони йшли?
Дід:
– Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:
– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:
– Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,– так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:
– Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то – скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає того ченця:
– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка? А він каже:
– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому:
– Їх учора не стало, а цей монастир уже годів сто, як роблено. Сказав це та й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:
– Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Ото біжить… Коли ті чують – аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
– Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігла змія та й каже до тієї річки:
– А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір’ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я пока наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,– хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
– А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку,– за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі