У невеликому вулику жила Бджілка-трудівниця. Прокидалась разом із сонечком і одразу ж летіла збирати мед. Безліч квітів віддавали їй свій нектар.
Одного ранку вилетіла Бджілка з вулика і побачила внизу велику жовту квітку. Здивувалась Бджілка, бо та квітка не росла на одному місці, а рухалась.
— Зараз її дожену, — подумала собі Бджілка й через яку хвилину сиділа в круглій, мов сонечко, квітці.
Треба сказати, що Бджілка сіла не на квітку, а на звичайнісінький Капелюх. Того Капелюха одягнув Дідусь, ідучи на поле.
— Ей, що ти за квітка, що не хочеш мені дати солодкого нектару? — звернулась Бджілка до незнайомої.
Дивна квітка округлила солом’яні очі і промовила:
— Я не квітка. Я — Капелюх.
— Капелюх? — зачудувалася бджілка.
— Так, Капелюх. Мене одягають на голову, коли надворі спека.
— Ой, самі капелюхи навколо! Я не назбираю меду! — вигукнула раптом Бджілка, побачивши
грядку соняшників.
— І ви не дасте зібрати мені мед? — поцікавилась вона.
— Бери, скільки хочеш!
— А він у вас є? — запитала недовірливо.
— Є, бо який то Соняшник без нектару?
— Ну, коли ви не капелюхи, а соняшники, — втішилась Бджілка,— то я візьму ваш нектар.
Взяла трудівниця солодкого нектару в соняшкиків, подякувала їм і принесла додому стільки меду, що навіть я куштувала. А Дідусеві того меду повний солом’яний Капелюх дістався.
