Як бідний чоловік панів нищив

Як бідний чоловік панів нищивБуло два брати: один убогий, а другий багатий. У жнива стає той бідний у багатого за сніп робити, вимовив собі таке: що за день заробить, той зараз йому і снопа викидає; братові ж копи ставить вряд, а свої збоку. Коли бачить бідняк, хтось вночі йому колоски обдзьобує.

Аж тут багатий брат обід справляє. А бідний каже до своєї жінки:

– Піду я до брата, може, дасть мені хоч шматочок хліба.

Брат, побачивши, що він іде, розлютився:

– Ледачище, не хоче робити, а йде до мене горілку пити.

Почув бідняк, що так його багатий брат сказав,– взяв і вернувся.

Але жінка багатого виходить. Взяла того бідного до комори, дала йому їсти, дала ще буханець хліба і приказує:

– Візьми обділи хоч тим свої діти.

Він, прийшовши на поле до жінки, поділив між дітьми той хліб, а тоді каже до неї: »
– Іди ж з дітьми додому; я буду тут ночувати й пильнувати, хто нас так кривдить, хто нашу працю збавляє.

Примостивсь коло свого полукіпка і став вартувати, хто йому таку шкоду робить.

Аж прилітає вночі птах. Сів на полукіпок і з верхнього снопа колоски обдзьобує аж до самого споду. Пробудився той чоловік і схопив птаха. Взяв зв’язав йому крильця й ніжки і дав дітям бавитись.

– Бавтеся,– каже,– діти, хай знав, як шкоду робити!

Починає той птах проситися:

– Пустіть мене живого, більш не буду.

Але йому не вірять. І каже той чоловік:

– Ти, безчеснику! Не вважаєш на мої злидні й шматка хліба мене збавляєш!

А той птах до нього:

– Ось не гнівись, а відпусти мене. Бо я,– каже,– ніхто інший, як пан Пташинський. Прийдеш до мене – матимеш, що схочеш: добре заплачу, коли пустиш мене на волю.

Той чоловік відпустив його й каже:

– Пам’ятай, щоб ти більше сюди не літав, бо як удруге піймаю, жити не будеш.

Отож під час якогось свята каже той чоловік до жінки:

– Лишайся ти, жінко, дома, а я піду до того пана Пташинського. Може, й справді якусь нагороду дасть за те, що нам хліб понівечив.

І приходить він у те село, де Пташинський живе. Дивиться – якийсь дід сидить на воротях. Він і каже:

– Добрий день тобі, діду. Чи тут є пан Пташинський?

А той дід:

– Ондечки в селі на горі палац, там він живе.

Приходить чоловік під той палац, і там дід сидить. Він його питає:

– Чи тут пан Пташинський живе?

А той дід каже:

– Тут. А ти, чоловіче, чом до нього йдеш?

– Бо він мене хліба збавляв. Що я зароблю за день, то він за ніч понівечить.

– То він тобі за те дасть, що сам захочеш,– каже дід.– Але як даватиме тобі гроші – не бери. І як він даватиме все, що мас в хазяйстві, теж не бери! Тільки проси в нього той млиночок, що на столі стоїть.

Прийшов чоловік до пана Пташинського:

– Що ж, пане, прийшов я до вас, щоб ви дали мені якусь нагороду за те, що мою прашо понівечили.

А Пташинський на те:

– Добре, моє серце! Я тобі дам нагороду. ІЦо ж ти хочеш?

А той чоловік тоді:

– Нічого я не хочу, але нехай пан будуть ласкаві й дадуть мені той млнночок, що на столі стоїть.

Пташинський і каже:

– Що ти, чоловіче, будеш з тим млинком робити? Краще я тобі дам табун коней.

– Ет, пане! – чоловік йому.– Що ж я з тими кіньми робитиму. Де мені їх подіти?

– Ну, то я тобі дам череду волів.

– Дякую панові! Нащо ж ціла череда? І в дворі не вміститься.

– Ну, то я дам тобі отару овець, то вже, може, десь їх дінеш? А якщо не хочеш овець, дам тобі бричку, повну грошей, і четверо коней.

А чоловік:

– Спасибі панові! Що ж! Як я візьму коні, бричку й гроші, ніхто не скаже, що мені пан дав, а скажуть, що я когось убив і собі забрав.

А Пташинський каже:

– Ну, як не хочеш коней, овець і брички з грішми, не дам тобі нічого.

– Бог заплатить панові і за те.– Чоловік йому уклонився й пішов.

Але Пташинський собі подумав: «Що ж, як я йому нічого не дам, він спіймає мене в полі й замучить».

І гукає вслід:

– Вернися, чоловіче!

Той вернувся. Пташинський тоді:

– Ну, бери той млиночок.

Чоловік узяв, подякував йому та й пішов від нього.

Приходить до того діда, що коло брами сидить, і каже:

– Погано ти мені, діду, порадив! Якби був узяв гроші, то мав би з чого жити. А так послухав тебе,– що мені з тим млинком робити?

А дід:

– Не журися. Ось поглянь!

Та як гукне: «Млинку, млинку, розчинися! І щоб тут було всього їсти й пити краще, як у того пана».

Млинок розчинився – є що їсти й пити. Попоїли вони з дідом, попрощалися, й пішов собі чоловік з млинком додому.

Іде, зустрічає вівчаря, який пасе вівці. І каже:

– Добрий день тобі, вівчаре. Чи нема в тебе шматка хліба?

А той вівчар:

– Ні, нема, чоловіче добрий! Мав я скибку, але з’їв.

А той чоловік з млинком подумав собі: «Га, маю вже шматок хліба, треба ж іншому дати». Та й каже: «Млинку, млинку, розчинися, щоб тут було їсти й пити». Млинок розчинився. Закликав він вівчаря, посідали, їдять і п’ють. Стали між собою говорити.

– Як ти,– каже чоловік до вівчаря,– по¬зганяєш ті вівці, коли вони так порозходилися по степу?

А вівчар:

– Дай мені свого млиночка, то я тобі покажу.

Чоловік дав йому той млиночок. А вівчар махнув палицею:

– Біжи, палице, позганяй мені вівці!

Побігла палиця, позганяла вівці. Тут вони й помінялися. Узяв чоловік палицю в руки і йде. Відійшов за верству, а може, за дві й каже:

– Гей, палице, вража дочко! Зле я зробив, що за тебе шматок хліба віддав. Тепер їсти нема чого.

Палиця каже:

– Не журися! Я тобі принесу той млинок.

Пішла палиця, відібрала млинок і принесла до того чоловіка.

Йдуть далі з млинком. Пасе свинар свині на такім великім полі, що як свині порозлазилися, не можна і зігнати. Питає його:

– Як ти свині докупи зженеш?

А свинар каже:

– Дай мені млиночок, то я покажу.

Бере чоловік і дає млинок, а той свинар дає йому торбу й каже:

– Ану, вискочіть, козаки, і кожний мені на коні привезіть та скиньте докупи свиней!

Враз як вискочать козаки, кожний привіз свиню на коні й усі на одне місце поскидали.

І так помінялися: взяв чоловік палицю в руки, торбинку через плече повісив і йде. Каже:

– Ей, козаки, вражії сини! Погано я зробив, що за вас шматок хліба віддав!

А один вискакує з торби і каже:

– Не журися! Я тобі млинок принесу.

І побіг приніс млинок.

Взяв чоловік торбинку через плече, млинок під пахву, а палицю в руки і йде.

Коли зустрічає цигана, і каже циган:

– Ей, батеньку, чи немає в тебе шматка хліба; як є – дай мені.

Той чоловік каже:

– Млинку, млинку розчинися.

Млинок розчинився: є що їсти й пити. їдять вони собі й п’ють. Але циган знову:

– Ей, батеньку! Чи не помінявся би ти зі мною – за гарапник і тесло на того млинка?

– Ну, добре,– каже той чоловік,– а що ж то за штука твоє тесло й гарапник?

А циган відповідає:

– Бачите, онде кобила? Скажіть теслу: «Моє тесло, зроби все».

Сказав і та кобила каменем стала.

А чоловік каже:

– Це зле! Що ж ти доброго зробив, коли ти кобилу каменем поставив?

А циган:

– Не дуже й зле! Гарапнику, ану ту кобилу зжени!

Гарапник зігнав, тоді кобила зірвалася й пішла.

Міняються: дає йому чоловік млинка, а циган йому гарапника й тесло.

Бере чоловік палицю в руки, торбинку на плечі, тесло за пояс, а гарапника причепив між плечима і пішов. Але каже:

– Що ж, тесло, й ти, гарапнику, вражії діти! Зле я зробив, що шматок хліба за вас віддав.

А тесло й гарапник кажуть:

– Не журися, ми тобі принесем.

Пішли, принесли млинка. Взяв він його під пахву і йде. Приходить додому і каже до дітей:

– Сідайте, дітоньки, за стіл.

Діти посідали, а жінка почала його сварити:

– Ти, старий, ходиш хтозна-де, а мене за тебе тягають.

Він розгнівався на жінку, наказав вискочити двом козакам, а палицю поставив на порозі. Жінка кинулася була тікати надвір, а палиця не пускає. Бачить вона, що нічого не зробить,– сідає за стіл.

Чоловік гукнув на млинка, наказав млинкові розчинитися, щоб було всього достатком. Млинок розчинився і понаставляв їжі й пит¬ва – то нема чого й сваритись. А тут уже довідалися з панського двору, що Іван повернувся з мандрівки. І кажуть йому з ціпом на панщину йти. А він на те не зважає, на панщину йти не гадає. Тим часом приходять посіпаки двірські до нього й кажуть:

– Що ти, Іване, думаєш-гадаєш?

Він відповідає:

– Нічого я не гадаю, бо добру оборону маю. Ану, скочте, козаків шість, та вибийте їх добро, щоб знали, як мене зачіпати й на панщину ганяти.

Зараз вискочило шість козаків і почали посіпак духопелити. Ті ледве повтікали, і зараз панові донесли, що Іван якусь біду має й нікого до себе не підпускає.

Диб-диб – іде пан до Івана тую біду оглядати. Але Іван бачить, що він іде, й зараз каже, щоб десять козаків вискочило та пана від нього відігнали. Каже:

– Не дуже бийте, але йому пострах дайте.

Пан побачив, що не жарти, і втік.

Тоді посилає слугу свого до Івана:

– Іди до Івана, щоб зробив ласку, прийшов до мене.

Приходить слуга до Івана і каже те саме, що пан йому сказав.

А Іван відповідає:

– Отак треба було давно зробити.

Приходить до пана, той його питає:

– Іване, що ти маєш? Чому не даєш нікому до себе приступити?

А Іван відказує:

– Я, пане, нічого злого не маю. Лиш маю млиночок.

А пан йому:

– Ану ж покажи.

Приніс Іван млинка, поставив на столі. Пан дивується:

– Що ж то, Іване, за такий млинок?

Іван як гукне: «Млинку, млинку, розчинися. І щоб було тут їсти й пити ще більше, як у пана».

Млинок розчинився: таких наїдків та питва понаставляв, що пан і не бачив. Взяли пана завидки. Як причепиться до Івана – віддай та віддай того млинка!

Нічого не вдієш – Іван каже:

– Та вже нехай пан його собі візьме.

– Може, ти, Іване, ще що маєш?

Почухав Іван потилицю.

– Є ще у мене торбинка, пане.

– Ну, іди ж, принеси мені тую торбинку.

Аж скривився Іван.

– Та хай уже – принесу!

Пішов додому й приніс торбинку. Пан його питається:

– Що ж то, Іване, за торбинка?

А Іван гука: «Вискочте зо сто козаків та посідайте на коні. Станьте в лави, нехай пан подивиться!»
Козаки зараз поставали в лави, пан глянув, зрадів, подумав собі, що то друга громада може бути. І знов питається:

– Може, ти, Іване, ще що маєш?

А Іван:

– Є ще у мене, пане, палиця й гарапник.

– Ну йди ж, принеси мені.

Пішов Іван додому і приніс. Пан тільки очима лупає:

– Що ж воно таке?

А на тоці під той час багато молотників молотило.

Іван каже:

– Піди, палице, побий тії люди.

Палиця на тік – і ну махати! Пан аж руки заломив, що Іван йому стільки людей згубив. А Іван сміється:

– То пусте діло! Біжи, ти, гарапнику, тії люди збуди.

Прийшов гарапник – котрого вдарить, той мерщій до ціпа зривається. Пан зрадів, що вже дві громади має, але йому ще мало, сам не знає, чого хоче. Питається знову:

– Може, ти, Іване, ще що маєш?

А Іван:

– Є ще в мене, пане, тесло.

– А не міг би ти, Іване, ще й його мені принести?

Іван на те:

– Можу, пане.

Пішов приніс і каже панові:

– Тепер же, пане, хай люди відпочинуть та погуляють трохи.

Пан наказав людей запросити – хліба дати й горілки.

Іван не вгаває:

– Нехай пан і пані будуть ласкаві та вийдуть надвір, я буду одну штуку показувати.

Покликав пан свою пані і вийшов надвір. А Іван взяв тесло та й каже.

– Ану, тесло, зроби, що треба.

Тут зараз пан з панею каменем стали. Покликав Іван людей:

– Тепер,– каже,– ви, люди, вільні.

І звелів пороздавати їм панське добро.

А пан з панею каменем і досі стоять, а люди собі живуть та живуть.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі