Дядечко Римус вмостився зручніше на стільці й подивився хлопчику просто в очі.
– Учора, – почав він тоном людини-що-розпочинає-неприємну-розмову, – я бачив одного з сусідських розбишак… І той халамидник видирався на чужу грушу ге-е-ен там, за парканом, а тоді мені здалося, – дядечко Римус зробив паузу, – наче якийсь хлопчина, ну дуже схожий на тебе, поліз за ним.
Хлопчик принишк, наче мишеня, тільки човгав черевиком по підлозі.
– Це ж нікуди не годиться – повторювати якісь капості за тим розбишакою. Треба жити своїм розумом. – Дядечко Римус помовчав, а тоді додав: – Це нагадує мені, як Братик Лис почав усе повторювати за Братиком Кроликом. Я розповідав тобі про те, як кролик дістав лисову здобич, прикинувшись мертвим?
Хлопчик полегшено зітхнув, що дядечко перестав його сварити й одразу ж кивнув:
– Авжеж, пам’ятаю.
– Так ось що утнув Братик Лис…
Коли Братик Лис побачив, як добре цей трюк спрацював у Братика Кролика, то вирішив і собі спробувати його, але про всяк випадок на комусь іншому. І слушна нагода не забарилася…
Якось повз нього дорогою проторохкотів віз Людини, а на тім візку чого тільки не було! І курчата, і яйця, і масло! Братикові Лису аж язик присох до рота й у животі забурчало. Забіг він наперед і беркицьнувся поперек шляху, наче неживий, ще й язика висолопив.
– Тпру-у-у, – натягнула віжки Людина, побачивши Братика Лиса. – Та це ж той самий пройдисвіт, що цупив моїх курчат! Певно, хтось застрелив його. Так йому й треба! – І Людина рушила далі, об’їхавши непотрібну їй здобич.
Та Братик Лис не заспокоївся на цьому. Схопившись, він чимдуж рвонув коротким шляхом через ліс і знову розлігся перед Людиною серед шляху.
– Е-е, – вигукнула Людина, вдруге побачивши таку чудасію. – Та це ж той самий злодюжка, що крав моїх поросяток. Хтось його пристрелив, та й давно вже час! – і Людина поїхала далі, а колеса візка мало не розтовкли пику Братику Лисові.
Проте він знову підвівся й навпростець через ліс забіг наперед візка. І коли Людина під’їхала, уже простягнувся, наче він такий величезний, що хоч довгу шубу з нього ший, і такий мертвий, наче хоч зараз із нього цю шкуру знімай.
Людина зупинилася, і її обсіли сумніви: що за чудернацька пошесть викосила лисячу родину? Вона помацала лисову шию – шия тепла. Тоді вона помацала лисові ребра – ребра всі цілі. Відтак перевернула лиса – а лис і не закляк зовсім!
– Щось тут не те, – зміркувала Людина. – Може, цей крадій мертвий, а може, й ні. Краще я перевірю… – та я-а-ак цвьохне Братика Лиса батогом!
Та перш ніж вона розмахнулася ще раз, лис підхопився й дременув у зарості – тільки його й бачили.