Дощове видалося літо, й дашки над хатинами лісових мешканців, – у кого домівка під соломою, в кого під очеретом, – почали протікати. Відтак ухвалила вся мокра громада: час уже замінити ті нетривкі матеріали черепицею: вона ж бо й для ока любіша і, головне, на довгий вік.
Сказано – зроблено. Вибрали місце в яру на глиниську, гуртом піч змурували, а порядкувати роботою призначили Черепаху. Трохи вайлувата, зате хто ще може похвалитися такою покрівлею, як її панцир!
Але минув тиждень, минув другий – нема черепиці.
– Чому продукції не даєш? – питають Черепаху.
– Та ви, – відказує, – роздивіться, яка тут глина… Хіба з цієї глини щось путнє вийде?
Роздивились, лапами пом’яли: мо’й справді не та? Миттю став до діла вправний копач Борсук, видобув з глибини іншої, кращої. Працюй, Черепахо!
А черепиці знову нема й нема.
– У чім, – питають, – ще заковика? Якої треба допомоги?
– Формувати, – бідкається, – важко, сили робочої бракує.
Сам Ведмідь, незважаючи на своє ведмеже становище, зголосивсь у підсобники, від рання до смеркання ліпив глиняні плескачі. Потім з’ясувалося, що піч кепсько випалює, – й роздмухувати вогонь приставили Вепра.
Та черепиці однаково не було.
І аж тоді простакуватий Заєць висловив думку, яка потай бентежила всіх:
– Братця! А вона ж, Черепаха, коли ми мокнемо, голову під панцир – і хай хоч каміння з неба падає. Навіщо їй черепиця?..