Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка – добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, пугача Федора Федоровича, стоніжку Ніну, пуголовка Грицька (щоправда, Грицько зараз став жабкою).
Черепаха любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує. А ще вона завжди навчається. Ось і зараз черепашка Наталка вирішила вивчити правила дорожнього руху. Не вірите? Тоді послухайте, як це було.
Вогник 1.
З ким познайомився Тришка
Черепаха Наталка поспішала до школи. Але ж ти, любий друже, знаєш, як повільно рухаються черепахи. Одна лапка, друга… третя… – фу-ух! – четверта! І знову: одна… друга… Навіть, коли черепашка поспішала, все одно, бувало, запізнювалась.
Тому виходила з дому (тобто, з нірки) вона на зорі, коли інші звірята й пташки ще десятий сон у своїх ліжках бачили.
Ось і сьогодні Наталка підхопилася ранесенько вранці. Справа у тому, що суворий вчитель – пугач Федір Федорович – оголосив учням, що завтра, на першому уроці вони писатимуть диктант.
Поспішає Наталка, квапиться. А назустріч їй – тритон Тришка.
– Ой, Наталко, – кричить, – що зараз зі мною було! Що було!
– Що? Що таке? – захвилювалась Наталка. – Тебе хтось образив? Чи, може, ти знову поснідати забув?
– Ні, поснідати я не забув. Навпаки, аж двічі манну кашу з варенням поїв – щоб сили стало той диктант складний писати. І не ображав мене ніхто. Я зараз такий сильний став, що ого-го!
– То що ж тоді?
– Я тобі зараз таке розкажу! – прошепотів їй на вухо Тришка й озирнувся. – Але це таємниця, бо, окрім тебе, мені ніхто не повірить.
Ось що він розповів Наталці.
Вогник 2.
Тришка розповідає
Йду я до школи, і все мізкую. Як би мені той диктант без помилок написати? Я ж до нього не готувався.
– Як не готувався? – не витримала Наталка. – Ти ж знаєш, що оцінка за диктант – то оцінка за цілу чверть!
– Ну-у, воно якось так, вийшло. Розумієш, грали ми вчора із Грицьком у футбол…
– Еге ж. Все зрозуміло, – перервала його черепашка. – Про це в нас окрема розмова буде. Ти далі веди, про свою таємницю.
Тришка знову притишив голос.
– Сушу я, значить, собі голову, прикидаю на різні лади, а на стежку й не дивлюся. Тож хотів дорогу на червоне світло перейти. (Що таке перебігати через дорогу на червоне світло – ти й сам, любий друже, знаєш. Або міліціянт засвистить слідом так, що аж у вухах залящить, або машина з-за рогу вискочить, або перехожий за руку схопить. Бува, один заєць мені так лапу на плече поклав, що я потім цілий тиждень із синьо-жовто-зеленим відбитком ходив).
Тільки, значить, зібрався переходити, хтось мені ласкаво каже:
– Не поспішай, тритончику.
Я озирнувся: нікого. Що б це значило?
А голос знову:
– Та ось же я, поруч стою.
Я ще раз озирнувся. Й заціпенів. Невже, думаю, привид зі мною розмовляє? Так і запитав. Голосно-голосно. Для хоробрості.
– Ніякий я не привид, – ображено відповів голос. – Одразу видно – з дядьком Світлофором ти не товаришуєш.
Підняв очі – не я буду! – стоїть Світлофор і трьома очима мені підморгує.
– Доброго ранку, – розгубився я. А Світлофор посміхнувся і… залізну руку до мене простягає.
– Ходімо, – пропонує, – зі мною. Тут поруч країна є чудова –Світлофорія. Там нещодавно Школа відкрилася. А тобі ж бо треба правила дорожнього руху вивчити. Ти ж, тритончик, їх часто-густо порушуєш.
(«Ніби мені однієї школи мало! З усіх предметів мене тільки географія й фізкультура цікавлять, – маракую»).
– Ой, шановний, вибачте, не можу, – кажу. – До справжньої школи поспішаю. У нас сьогодні диктант. До того ж, учитель у нас суворий. За запізнення він «двійки» ставить. А ще мама не дозволяє мені з дорослими незнайомцями кудись ходити. І видав «залізний» аргумент: мовляв, вона може навіть у міліцію звернутися, про зникнення сина заяву написати.
Світлофор моргнув пару разів і погодився:
– Звичайно, диктант – це дуже серйозно. Та й мама завжди права. А щоб вона не хвилювалася, ми у Світлофорію вночі вирушимо. Уві сні. А щоб тобі не нудно було, запроси разом із собою приятелів.
Я аж рота роззявив, так здивувався.
– Як так уві сні?
Окрім того, що Світлофор такий балакучий попався, то невже він ще й до мого сну залізти може?
Світлофор відповідати не став, жовте око закрив загадково, зелене відкрив і рукою махає:
– Проходь, – тобто, – не затримуй рух.
Я й пішов.
Вогник 3.
Наталка разом із Тришкою збираються до Світлофорії
– Цікаво як, – зраділа Наталка. – Я теж із тобою хотіла б до Світлофорії потрапити. Візьмеш?
– Чого питаєшся? Я ж для того й розповідав. Звісно, бажання знову вчитися в мене немає, але хотілося б побачити, що за країна така – Світлофорія. Мабуть, там машинок багато. Ото ними побавлюся!
– Тоді зробимо так, Тришенько, – запропонувала черепаха. – Після уроків підемо до твоєї мами.
– Навіщо? – не зрозумів Тришка.
– Попросимо, щоб дозволила тобі у мене на ніч залишитися. Нам-бо треба з тобою потренуватися: диктанти без помилок писати.
– Ну, в тебе розуму, як маку в маківниці, – захоплено вигукнув тритончик.
Домовившись із Тришкіною мамою, звірята поспішили до черепашкиної нірки. Швиденько зробили уроки, вмилися, почистили зуби і вляглися на канапку.
– Щось мені лячно, – пробурмотів Тришка. – Може, він про мене забув, той дядько Світлофор?
– Він же сам тебе запросив, – заспокоїла його Наталка.
– Чому ж не йде? – буркнув Тришка, ховаючись з головою під ковдру.
– Ми ж не спимо, а теревені теревенимо. Засинай, от і подивимось, що буде, – сказала черепашка.
– Ще ж світло, – почав каверзувати Тришка.
Наталка встала й запнула штори.
– Так краще?
Тришці нічого й не залишилося, як заплющити очі і почати згадувати, який Світлофор красивий, який блискучий…
Тут хтось його по плечу поплескав.
– Не гай дарма часу, тритончику. Он, подруга твоя вже напоготові. Пішли швиденько.
– Дядечку Світлофор! Ви прийшли! – зрадів Тришка.
Швиденько схопився і… разом із Наталкою вони опинилися на вулиці, біля якогось будинку. Двері були відчинені, а над ними висів величезний плакат: «Ласкаво запрошуємо до Школи Пішохода».
Вогник 4.
У Школі Пішохода
– А що це за школа така? – поцікавився тритончик у Світлофора.
– Проходьте, – той усміхнено закліпав вогниками («І як це у нього виходить – лампочками посміхатися? – подумав Тришка»). – У цій школі кожен навчатися може. І всі, хто гарно вчиться, отримує посвідчення «Пішохода-професіонала».
– Ух, ти! А я теж можу його отримати? – застрибав тритончик.
– Звичайно, – і дядечко Світлофор підштовхнув Наталку з Тришкою до дверей. – Йдіть, не запізнюйтеся на урок.
Тут задзвенів дзвінок і діти увійшли до класу.
Ось це так! У величезній кімнаті стояли не парти, а моделі різних машин. І в них можна було сидіти.
– Чудово! – заплюскотів у долоньки Тришка. – Ось якщо… Ой! – Він задивився на машини і випадково штовхнув кицю з поламаною лапкою.
– Вибачте, я не навмисне…
– Нічого, – нявкнула вона. – Ти не зробив мені боляче.
– А що з твоєю лапою? – поцікавилася Наталка.
– Поламала. Але ж я сама винна: не можна переходити дорогу на червоне світло. Вже ж світлофор блимав-блимав, про небезпеку попереджав… Так ні, не послухалася. Добре, що тільки лапку машина забила. Ось тепер вирішила виправитися, у Школі Пішохода повчитися. Закінчу її та інших навчати буду.
– Вчителькою станеш? – здивувався Тришка.
– Ні, інспектором дорожньої служби. ДАЇ називається. Державна автоінспекція.
– Оце так! – навіть позаздрила киці Наталка. – Які ти слова розумні знаєш. Я навіть і не знала, що така служба існує.
– Ти що, з лісу прийшла? – витріщила очі киця. – Хто ж про ДАЇ не знає? Ця служба і пішоходам, і водіям допомагає, за порядком на дорогах стежить. До речі, мене звуть Муркошею. А вас? – продовжувала розумаха, сідаючи у білий автомобіль із синьою смугою.
Тришка з Наталкою похапцем всілися у червону пожежну машину, бо саме в цей час до класу увійшов учитель… Та це ж дядечко Світлофор!
Вогник 5.
Про що дізналися Наталка з Тришкою на першому уроці
– Починаємо перший урок, – почав дядечко Світлофор дзвінким голосом. – Слухайте уважно і запам’ятовуйте.
Наталка озирнулася. На передніх лавах різних дивних машин розташувалися собачки і кішки, навіть ворони і голуби. Наприкінці класу сиділи… дорослі – великий собака, коза з дзвіночком на шиї, їжак, рожева льоха: хто з поламаною ногою, хто з перебинтованою головою.
– А ці чого?.. А ті?.. – запитував Тришка у Муркоши.
– Це – дорослі звірі, які потрапили в аварію, бо правил дорожнього руху у дитинстві не вивчили. А позаду сидять, щоб не зустрітися зі своїми знайомими. Соромно їм, бач. Чого приховуватися? Ось я чесно провину визнала – і на душі легше стало. Звірі і птахи теж повинні всьому вчитися. А навчаться – ще розумніше за людей будуть.
Навколо зашикали, і Муркоші довелося замовчати. Дядечко Світлофор продовжував говорити. Цікаво так! Наталка аж заслухалася.
– Перше моє запитання таке: «Ви любите гратися м’ячем?»
Усі зашуміли, зарухалися. Особливо Тришка. Звичайно, адже футбол – його найулюбленіше заняття.
– Ми зараз не граємо, а вчимося, – заспокоїв усіх Світлофор. – У Школі Пішохода. І тому давайте вивчимо перше правило: «Діти, грайте на подвір’ї. На вулицю без дорослих ходити заборонено!»
– Далі, далі! – крикнув якійсь горобець із висмикнутим хвостом.
– Що він кричить? – не зрозумів тритончик. – Наталко, він же кричить: «Шайбу, шайбу!»
– Тобі почулося, – відповіла Наталка. – Будь ласка, не заважай мені слухати.
Вона дістала зошит, ручку й почала занотовувати все, що казав Світлофор. А він вів далі.
– Якщо ви граєте м’ячем, грайтеся тільки на подвір’ї. Катаєтеся на скейті – не виїжджайте на вулицю. Якщо сіли на велосипед… Тут і говорити нема про що. Пам’ятайте: згідно з правилами, на велосипеді їздять тільки по спеціально розмічених доріжках. Малюки до 16 років можуть кататися на велосипеді тільки на подвір’ї.
– Чому таке обмеження? – підняв лапку песик з обідраним боком й вухом, розірваним навпіл.
– Що з твоїм боком? І з вухом? – жахнувся дядечко Світлофор.
– З велосипеда впав, – засоромився песик.
– А обмеження існують тому, – зітхнув Світлофор, – що на вулиці багато машин, і всі вони їздять дуже швидко. На подвір’ї машини з’являються рідше та їдуть не поспішаючи. Так зазначено у правилах для водіїв: у проїздах між будинками, на подвір’ях, де граються діти, машини їздять повільно, а водії уважно дивляться в усі боки. Тому давайте вдруге повторимо перше правило: «Не ходи з подвір’я!»
Тришка насмішкувато подивився у той бік, де сиділи дорослі звірі. Йому стало цікаво, як дорослим повторювати те, що дітлахи з підготовчої групи дитячого саду знають?
Озирнувся – дорослі сидять тихо, повторюють голосно…
У цю мить почулося.
– Тришко, йди-но до дошки. Зараз подивишся два фільми й будеш відповідати, – і Світлофор підійшов до вчительської катедри й натиснув на якусь кнопку.
Тришка зрадів, що навчатися у цій Школі цікаво, адже фільм був про жабенят, які грали у футбол. У першому фільмі жабенята грали у футбол на спортивному майданчику; грали вони, на погляд тритончика, так собі. Ніхто голів не забивав, ніхто не сварився, не кричав. Нецікаво!
Клац! Світлофор вимкнув цей відеофільм, й на екрані замигкотіли нові кадри. Тепер жабенята грали на вулиці, біля дороги, по якій мчали автівки. Шубовсь! Шубовсь! М’яч перелітав від одного гравця до іншого… го-ол! М’яч підскочив і пострибав далі – на самий шлях, туди, де гарчали й шурхотіли машини. Якесь жабеня рвонуло навздогін м’ячеві. Пронизливо запищали гальма… Світлофор вимкнув екран, дав час усім подумати, а потім звернувся до Тришки.
– Хто, на твій погляд, чинив вірно, а хто порушував правила?
– Хм, питання серйозне, – зітхнув тритончик.
– Шановний дядечко Світлофоре! – звернулася до вчителя Наталка. – Можна, я допоможу своєму товаришеві?
– Будь ласка, – погодився Світлофор. – Якщо можна, то відповідайте разом.
– Ніяк інакше, – запевнила його черепашка. – Спочатку скажи, Тришко, як ти думаєш, чи спіймало теє жабеня свого м’яча?
Тритон почухав потилицю й невпевнено бурмотнув:
– А хто його зна… Може, та вантажівка, що мчала тоді щодуху, не зупинилася і м’яч розчавила. А, може, його інші автівки переїхали чи…
– Ну ж бо, далі, далі кажи! – підбадьорила тритончика Наталка.
– Могло так статися, що під колеса потрапило жабеня, – схопився за голову тритон. – Адже той, хто порушує правила, заважає водіям, та й сам може потрапити під колеса… Ви ж, дядечку Світлофоре, самі нам так казали!
– Молодець, все зрозумів, все запам’ятав, – схвально покивав головою Світлофор. – І ти, люба Наталко, молодець. Підтримала товариша. Сідайте!
У цю мить задзвенів дзвоник. Але черепашка із тритоном з класу виходити не схотіли. Тут було цікавіше. Яких тут тільки автівок не було!
Поки вони розглядали автівки, знову задзвеніло-задзеленчало. Починався другий урок.
Вогник 6.
Про що треба пам’ятати пішоходу на вулиці
Дядечко Світлофор відразу перейшов до справи.
– Уявіть, що ви на вулиці. Тут вам не тихе, спокійне подвір’я. Але, той, хто вивчить друге правило, ніколи на вулиці не розгубиться. Увага! Ось це правило: «Бруківка для машин, тротуар для пішохода». Досвідчений пішохід, – повчально запалахкотів вогниками Світлофор, – ніколи не буде йти по бруківці. Навіть не зійде з тротуару: небезпечно – і водіям перешкода. А для тих, у кого погана пам’ять, у небезпечних місцях ставлять міцні залізні загороди. Іноді їх фарбують у яскравий червоний колір – щоб було помітніше. Такі бар’єри нагадують: ні кроку з тротуару.
– А якщо не в місті? – до Світлофора застрибало маленьке сіре зайченя. – Якщо на шосе?
– Цікаве запитання, – попестив зайченя Світлофор. – Якщо на шосе, тоді узбіччя для пішохода! І ходити треба по лівому узбіччю, щоб автівки або вантажівки їхали тобі назустріч. Водій вчасно тебе побачить, і ти вчасно помітиш машину.
На перерві Наталка із Тришкою продовжили розглядати парти-машинки. Так ось які автомобілі прийшли на зміну найпершим, схожим на карету! Вони стали зручніше і їздять швидше. Є серед них і таксі, і автобуси, і вантажівки. А під колесами у них вже не бруківка, а рівний асфальт.
Малюки звернули увагу, що біля кожної машини висять таблички. Як зручно: дивитися на машину і мати змогу одразу ж про неї дізнатися!
– Тришко! Наталко! – це Муркоша помахала їм здоровою лапкою, а потім підійшла до Світлофора. – Дядечку Світлофоре, мені терміново потрібно в лікарню. На процедури. Можна я завтра ще прийду? Ви так цікаво розповідаєте.
– Не тільки цікаво, а й повчально, – зауважив песик з обідраним боком і розірваним вухом, що сидів поблизу. – От якби я все це знав, ні за що не вибігав би з подвір’я – гавкати на машини.
– Не треба бояться вулиці, – погладив його дядечко Світлофор. – Ось на третьому уроці ми про це й поговоримо.
Його слова заглушив дзвінок. Черепашка й тритон з нетерпінням приготувався слухати.
Вогник 7.
Про вогники-помічники
– Яку б вулицю ви не переходили, не поспішайте ступати на бруківку, – підійшов до рожевої льохи із поламаною задньою ногою дядечко Світлофор. – Уважно подивіться праворуч і ліворуч. Спочатку, не сходячи з тротуару, подивіться ліворуч: чи не наближається машина. (Дядечко Світлофор вказав пальцем вліво. Дорослі звірі, як зачаровані, разом повернулися). Якщо наближається – не намагайтеся її обігнати й не змагайтеся з машиною у швидкості. Обов’язково почекайте, поки вона проїде. (Добродійка свиня з поламаною ногою здригнулася і заплакала). Чому ліворуч? Та з тієї простої причини, що з цього боку і їдуть машини (Світлофор простягнув льосі носовичок, поплескав по плечу й делікатно відвернувся).
– Іч, як заходиться, сердешна, – зашепотіла Наталка тритончику. – Уявляю, як їй болить.
– Ти ж нічого собі не ламала. Звідки тобі знати? – розсердився Тришка. – До того ж вона сама винна. Ніхто її не примушував під машину лізти.
– Ой-йой! Хто б казав! – форкнула черепашка. – Ще сьогодні вранці ти сам порушував правила. Треба подякувати шановному дядечкові, що застеріг тебе.
– Годі вже мене носом у грязюку пхати, – образився Тришка. – Краще не відволікай від уроку. І сама слухай.
– Якщо дорога вільна – йдіть. Швидко, але не біжіть. Дійдете до середини вулиці – зупиніться. І знову подивіться уважно, на цей раз праворуч: звідти йде зустрічний потік автівок. Якщо вони наближаються, не намагайтеся перебігати дорогу – не встигнете. Зачекайте, поки автівка проїде, – наголосив Світлофор.
– Все це чудово, – перервала дядечка коза з дзвіночком на шиї. Коза була розмальована зеленкою так рясно, що стала схожою на величеньку копицю сіна. – Та чому Ви не розказуєте про себе? Для чого Ви потрібні?
– От, як би я був Світлофором, – розсердився Тришка, – то покарав би цю порушницю дисципліни. Чого вона зі своїми зауваженнями лізе….
– Та-та-та, – пирснула черепашка. – Але ж ти зовсім не він. Дивись, дядечка Світлофор, навпаки, зрадів.
– Саме про це я і хотів зараз поговорити, – вклонився козі Світлофор. – Уявіть собі: машина йде за машиною. Кінця не видно. Такий транспортний рух, що ніяк вулицю не перейти. Будеш стояти з ранку до пізнього вечора.
– Що ж робити? – налякалося безхвосте білченя.
– А нічого робити не треба, – заспокійливо промовив Світлофор. – Ось спалахне перед машинами червоний вогонь світлофора – і все водії натиснуть на гальма. Автівки тоді завмирають; стоять – не ворухнуться. Адже для пішохода загорілось зелене світло. Це дозвіл перейти через дорогу. Ви знаєте, про що сповіщають сигнали світлофора? Червоне світло: стій, небезпека! Жовтий – не кваптеся, будьте уважними, зараз сигнал зміниться. А зелений повідомляє: йди!
– Чому саме зелений і червоний? Адже можна було вибрати рожевий і блакитний. Вони найкрасивіші у світі, – пропищала крихітна гусінь, яка сиділа прямісінько на катедрі, у крихітній автівці «Швидкої допомоги».
– Такі кольори вибрали не випадково. У правилах для пішоходів і водіїв нічого випадкового немає. Якого кольору аварійна машина? – оглянув присутніх наш вчитель.
– Червоного, червоного! – заволав Тришка і задоволено поглянув на Наталку. – Бачиш, я перший встиг відповісти!
– Саме так. Тільки червоного, – підкреслив Світлофор. – Цей колір тривожний, він нагадує нам про небезпеку. Побачивши червону пожежну машину, всі зупиняються, щоб пожежники встигли до місця загоряння вчасно. Те ж і з червоним сигналом світлофора. Побачив його – зупинись. Не переходь дорогу. Пропусти автомобілі, трамваї, автобуси, – і Світлофор багатозначно подивився на Тришку.
– А чому жовтий? – стиха мовив Тришка, зніяковівши.
– Це колір попередження: будь уважний. Машини, які працюють прямо на дорогах, – бульдозери, асфальтові котки – зазвичай пофарбовані у жовтий колір. Ті, хто працює на дорозі, обов’язково одягають яскраві жовті куртки. Водії бачать здалеку жовте, зменшують швидкість, обережно ведуть автівки. І ти, будь ласка, поводься обережно, побачивши жовтий сигнал світлофора. Не поспішай, зажди, – порадив йому дядечко Світлофор.
– А зелений? – посунулась до Світлофора Наталка.
– Коли загорілося зелене світло, – спокійно переходь дорогу. Зелений колір – спокійний, приємний. Це колір молодої трави й листя.
– Прошу повторити! – чивікнув горобчик.
– Обов’язково, – погодився дядечка Світлофор. – Правило це кожному треба знати назубок: червоний – стій, жовтий – чекай, зелений – іди. От і вся наука, яку ми опанували з вами на уроці. Запам’ятали? – уважно подивився на Тришку з Наталкою дядечко. – А тепер можете відпочити.
– Слава! Дзвінок! – застрибав Тришка. – Щось я зголоднів. У мене від голоду аж голова паморочиться. Наталко, давай дізнаємось, де їдальня.
– Лишенько! Про вузлик із вечерею я й забула, – забідкалася черепашка.
Звірята сіпнулися до виходу, але у цю хвилину до них під’їхала невеличка автівка з причепом. На її покрівлі стояли тарелі з бутербродами та тістечками. У причепі – одна біля одної – різноманітні скляночки з соками, водою, холодним чаєм, молоком, тож кожен міг вибрати, що йому до смаку.
Тришка з’їв величезний бутерброд із сиром, а потім наздогнав машинку і взяв два тістечка. Випив склянку молока і задоволено зітхнув:
– Ух! Оце так наївся!
Наталка не встигла нічого йому відповісти. Задзвонив дзвоник і перерва закінчилася.
Вогник 8.
Як «зебра» допомагає пішоходу
– Тепер я розумію вислів: «Ситий голодному не товариш», – потягуючись, сказав Тришка. – Хіба можна щось запам’ятати, коли їсти хочеться?
– Але ж є інший: «Сите черево на науку не квапиться», – заперечила йому Наталка. – Тепер будеш вуркотіти, що тобі спати заважають.
– Та ні, тут цікаво, – відповів тритон. – Он, чуєш, про якусь зебру дядько Світлофор розказує. Давай послухаємо!
Дійсно, Світлофор вже повістував, що як завгодно вулицю переходити не можна, оскільки це небезпечно. Бруківка – вона для машин, і пішоходу затримуватись там зась!
– Але ж як її переходити? – підняла лапку черепаха Наталка.
– Пояснюю, – жваво підхопив Світлофор. – Переходити вулицю можна там, де не заборонено.
– А де не заборонено? – запитав Тришка. – Як знайти таке місце?
– По смугам, що намальовані на бруківці, – замигав очами Світлофор.
Далі він розповів, що перехід називають «зеброю», бо вони схожі – обидва смугасті. Білі смуги потрібні для того, щоб кожен – чи то дорослий, чи дитина, здалеку помітив: саме тут можна перейти на другий бік вулиці.
Якщо ж смужечок поблизу немає, то треба уважно оглядітися: може, є неподалік сходи, що ведуть під землю? Є? Чудово! Знайте, що це підземний перехід, по якому спокійно перетинають вулицю.
– Тому запам’ятайте, юні друзі, коли поряд є підземний перехід, бруківкою вулицю переходити не можна! – підкреслив дядечко Світлофор.
– Дозвольте запитати, – гавкнув великий собака, що сидів на останній парті (пробачте, машині). – Але ж є такі собі тихесенькі вулички або стежки у лісі, якими майже не їздять машини. І немає там ані «зебр», ані підземних сходів. Чи дозволяють правила дорожнього руху перетинати їх у якому завгодно місці?
– Звичайно, ні, – озвався вчитель. – Спочатку стань так, щоб було далеко видно дорогу – і ліворуч, і праворуч. Потім знову подивись ліворуч: чи не наближається автівка. Обов’язково почекай, нехай проїде. Перейшов до середини – зупинись. І знову подивись, на цей раз вправоруч, бо звідти машини йдуть з протилежного боку. І вже тоді переходь – не поспішаючи, але й не кваплячись.
– А чому спочатку тільки ліворуч дивитися? – здивувався Тришка.
– Тому, що машини їдуть саме з цього боку. Рух у нас, в Україні, лівосторонній.
– Але, вчителю, – не витримала й Наталка, – може статися, що машина з’явиться, коли я перейду вже частину вулиці або стежки. Що тоді?
– Там же ж і зачекай, – блимнув очами Світлофор. Прямісінько на білій межі, що поділяє бруківку навпіл. До речі, на переході широкої вулиці часто-густо малюють білою фарбою острівець. Ставши на нього, ти будеш у безпеці. Його саме так і називають: острівець безпеки.
Великий собака чемно вклонився дядечку Світлофору і всівся, а Наталка кинулася усі тлумачення занотовувати.
Навіть на перерву не пішла – все записувала.
Вогник 9.
Наталка з Тришкою вивчають незвичайну абетку
Дядечка Світлофор знову натиснув на червону кнопку, і великий екран засвітився.
– З чого починається навчання у звичайній школі? З абетки. У нашій школі не так. Абетку ми будемо вчити, закінчуючи перший клас. Тільки абетка буде особлива – дорожня.
Всі ви бачили уздовж доріг на вулицях вивіски. Це дорожні знаки. Вони розповідають нам, де переходити дорогу, де підземний перехід, а де – школа. Це і є азбука дороги. Запам’ятовувати її всю поки що не треба. Але деякі дорожні знаки повинен знати кожен пішохід.
Ось, наприклад, перший знак, – мовив Світлофор. – На блакитному чотирикутнику намальований білий трикутник. На самому трикутнику – знак переходу через вулицю (нагадаю, що називається він «зебра»), по якому йде людина. Це – знак пішохідного переходу. Він вказує, що тільки у цьому місці можна переходити вулицю.
На другому, у блакитному чотирикутнику, ми бачимо сходинки, по яких людина спускається. Це – знак підземного переходу. Він вказує, що переходити дорогу можна тільки саме підземним переходом.
Цей знак – велосипед у червоному колі, – дозволяє їздити на велосипеді, а цей, – велосипед, закреслений червоною смугою, – сигналізує, що їздити на велосипеді у цьому місті суворо заборонено.
Закреслений червоною смугою пішохід у червоному колі – хіба що не кричить, що нам з вами заходити сюди ні в якому разі не можна. Треба шукати інший шлях.
Машина у червоному колі – означає, що дорога призначена тільки для пішоходів. Автівкам тут робити нічого.
Ще один знак – довга стрілка. Цією вулицею усі машини їдуть тільки в один бік. У той, куди вказує стрілка. Тобто, якщо хтось із вас переходить дорогу, дивитися він може не ліворуч і праворуч, а тільки ліворуч. Або тільки праворуч.
Загалом, знаків цих багато. Знати всі повинні професійні водії, ті, хто знаходиться за кермом. А вам, любі учні, треба знати ті, що призначені для пішоходів. Сьогодні я розповів вам лише про деякі з них.
Вогник 10
і останній
Закінчивши розповідати, дядечко Світлофор кожному з учнів роздав завдання:
– Якщо ви на «відмінно» виконаєте цю контрольну роботу, – вважайте, що посвідчення «Пішохід-професіонал» у ваших кишенях.
Коли Тришка з Наталкою побачили свої завдання, то зрозуміли, що все це знають. Недарма сиділи на уроках, слухали уважно.
Швидко написавши відповіді, вони відділи їх дядечку Світлофору.
– Молодці, – схвалив він, – все вірно. А тепер отримайте…
Тритон простягнув лапку і… Кімната, як кімната. Канапки, стіл, килим. А де ж Школа Пішохода? Невже наснилася? Він кинувся до черепашки, яка тільки-но розплющила очі.
– Гей, Наталко, це дійсно відбувалося? Дядечко Світлофор, навчання у Школі Пішохода, посвідчення…
Наталка позіхнула, встала, розправила спідничку і замислилась.
– Знаєш, Тришко, – сказала вона, – посвідчення ми тепер безперечно отримаємо. Я забула тебе повідомити, що Федір Федорович з наступного тижня буде читати нам додатковий урок. І називатиметься він «Правила дорожнього руху». Гадаю, що тепер найвища оцінка нам із тобою забезпечена. А для старанного учня це найкраще посвідчення.
Тепер, переходячи вулицю, Наталка з Тришкою дотримуються всіх правила дорожнього руху. Дядечко Світлофор підморгує їм зеленим оком і вітає: «Доброго дня, пішоходи!»
К І Н Е Ц Ь
