Приїхала Ксаночка в село до бабусі.
Та й така біда: стоїть вишня в спілих вишнях, наче у коралях, але ж равлик на гілці, рогатий – ще вколе. На городі маківки, молоденька морковочка, а хтось сидить у калині на межі та все:
вуд-вуд! вуд-вуд! Лячно…
– Ксаночко! – кличуть сусідські дівчатка. – Ходімо шовковиці трусити. Вже подостигали! Шовковиці! Що там мед – вони солодші!
— Не піду… – нахнюпилася Ксаночка, мало не плаче.
– Чому ні? Баба не пускає?
– Та пускає, але… Там жаба у рові, гульк! – і стрибне!
– Ти жаби боїшся! — засміялися дівчатка.
– Ходи, Ксаночко, – каже Мирославка. – Я навчу тебе, як до жабок говорити.
– Хіба є такі слова?
– Є! І до жабок, і до пташок, і до равлика. До всього є.
– То ходімо!
На леваду до шовковиць найближче городом через перелаз.
– Там у калині хтось кричить: вуд-вуд, вуд-вуд! – попередила Ксаночка.
– Нічого, ми його примовимо, — говорить Мирославка. – Ану; повторюй за мною:
Вуд-вуд, вуд-вуд, вуд-вуде,
Чом не робиш, як люди?
Люди роблять вдень, вночі,
А ти сидиш на корчі!
Почув одуд (а то ж був він), засоромився. Злетів на межу, став личинки вбирати.
Ой, що за птах у короні?! І нітрохи не страшний…
Вийшли на леваду. А на леваді що не ковбаня, то жаб півсотня. Голови повиставляли – витрішки продають.
– Зараз котрась як стрибне… – злякалася Ксаночка.
Мирославка тоді:
– Кум-кума, Де була?
-На яр… яр… ярмарку!
– Що купила?
– Черевики-ки-ки-ки,
На ко-о-орках,
На ко-о-орках!
— Квак, квак! — підтакнули жабки. – Таки на ко-о-орках!
Сміється Ксаночка, аж сльози повиступали:
– У жабок черевики! Та ж вони бо-осі!
Так сміялась, що й боятись перестала.
Прийшли до шовковиць, а воно – і тут равлик!
– Кажи йому так, – навчає Мирославка:
Равлик-павлик,
Вистав роги
На всі стоги!
Тобі два, мені два,
Поділимось обидва!
– То я його не боюся, раз ми ріжками поділилися, – зраділа Ксаночка. – Уже мені нічого не страшно!
Глянула вона – левада зелена, як рута, золоті півники мерехтять, а шовковиці гілки понахиляли, кивають:
ану до нас! Ми вже дітей заждалися…
Як сипнули дівчатам спілих ягід – повні роти, повні жмені, повні кошики! Дівчатка частуються: смачно! весело! А Мирославці сподобалось Ксаночку
навчати.
– Тепер давай ще, – каже вона, – до ластівок говорити. До них так:
Ластівки, ластівки,
Візьміть собі веснівки,
Нате вам камінці,
Дайте мені рум’янці!
– Е ні, – замотала Ксаночка головою. – Веснянки не ластівкам, а хай мені лишаються. Бо як їх не буде, то звідки мама знатиме, що настає весна?
– А рум’янці я тобі однак намалюю! – всміхнулося на це з неба сонечко.
Повело промінцем, – і щічки, дарма що шовковицею перемурзані, зарожевіли, як маківки!
– Що за краса на леваді! – радіє Ксаночка. — Що за шовковиці! Вже я ними засолодилася на цілий рік!
Таки краса: сонце сяє, м’ята пахне, жабки водять хороводи,- кумедні, витрішкуваті, нітрошечки не страшні жабки. І ластівки шугають над м’ятою,
над деревами, носять у дзьобиках рум’янці для дівчаток, щоб дарувати за примовки.
