Знайшла лисиця Хитроочка нору. Велику, простору. Знайшла, зраділа та оголошення повісила:
СТОРОННІМ ЛИСИЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО.
Підмела вона нору своїм пухнастим хвостом, як віником, і пішла в магазин за продуктами.
Дочекалася лисиця Рудохвоста цього зручного випадку, оголошення в кущі викинула і розляглася в норі зручніше. Повернулася Хитроочка. Бачить: нору її зайняли. Тільки кінчик рудого хвоста назовні стирчить. Відразу здогадалася Хитроочка, хто в нору заліз без дозволу.
— Ану вилазь, Рудохвоста! Ти що, оголошень не вмієш читати?
– Яких оголошень? — удавано пискнула Рудохвоста.
– Звичайних! — каже Хитроочка. — Я ж чорним по білому написала: «Стороннім лисицям заборонено вхід». Хіба не зрозуміло?
— Жодного оголошення я не бачила! — збрехала Рудохвоста. — І взагалі, чого ти до мене пристала? Це моя нора.
— Як твоя, коли вона моя? — доводить Хитроочка.
– Нічого подібного. Моя! – А ось і ні!
– А ось і так!
– Не вигадуй!
– Не придумуй!
— Іди добром!
– Іди здорова!
Сперечалися-сперечалися Рудохвоста з Хитроочкою, раптом чують чийсь скрипучий бас:
— Хто в мою бер-р-рлогу заліз? Бр-р-рись!
Побачили крикливі лисиці Ведмедя — і втікати! Тільки хвости між деревами замиготіли. Так вони велику простору нору і не поділили. От немудрі! Навіщо чуже ділити? Правильно?
