Прибувши у місто Ерфурт, де знаходився знаменитий університет, Ейленшпігель прибив там на дверях оголошення. Добродії з університету, які вже чули про його лукавство, стали радитися, яке б йому придумати завдання, щоб він не зміг з ним впоратися, а вони б не зганьбилися. Нарешті вирішили вони доручити Ейленшпігелю навчити грамоти осла, тим більше що ослів у Ерфурте тоді було у достатку – і молодих, і старих.
Послали за Ейленшпігелем і говорять йому:
– Магістр, ви прибили оголошення про те, що беретеся кожного навчити читати, так до того ж у короткий термін. Ми професори з університету, вирішили віддати вам на навчання молодого осла. Візьметеся?
Ейленшпігель погодився, але попросив на це побільше часу, так, як осел, як відомо, тварина безсловесна й нерозумна. Нарешті погодилися вони на двадцяти роках навчання.
Ейленшпігель подумав собі так: “Одне із трьох: або вмре ректор – тоді я буду вільний, або помру я – і з мене вже нічого не візьмеш, а помре мій учень – знову ж я вільний”. А розсудивши так, запросив він на цю справу п’ятсот монет, і якусь суму з цих грошей, йому видали наперед.
Забрав Ейленшпігель осла й пішов з ним на заїжджий двір. Там він замовив для свого учня окреме стійло, роздобув стару книгу й, насипавши між сторінок вівса, поклав її ослові у ясла. Осел розсмакувавши зерно, прийнявся перегортати мордою сторінки й шукати овес; коли ж він його не знаходив, то починав кричати: ” Іа-а! Іа-а!”
Ейленшпігель через деякий час прийшов до ректора й запрошує:
– Пан ректор, не бажаєте подивитися, чому навчився мій вихованець?
– Дорогий магістр, – здивувався ректор, – невже він уже чомусь навчився?
– Він жахливо тупий від природи, – відповідав Ейленшпигель, – і вчити його було справою нелегкою. Однак завдяки своєму терпінню і наполегливості я добився від нього, що він уже може розрізнити й навіть називати деякі букви. Якщо хочете, підемо із мною, ви самі усе побачите й почуєте.
Він змусив свого старанного учня поститися цілу добу до трьох годин по полудні й лише тоді прийшов до нього з ректором і декількома магістрами. Ледь він поклав перед ослом книгу, той став перекидати у ній аркуші туди й назад; не знаходячи ж нічого, щосили кричав: ” Іа-а! Іа-а!”
– Бачите, шановані добродії, – сказав Ейленшпігель.- Дві букви – “І” та “А” – він уже знає. Я сподіваюся, далі справа піде ще успішніше.
Незабаром після цього ректор помер, і Ейленшпігель відпустив свого учня пастися. А сам з отриманими грішми пішов своєю дорогою, думаючи про себе: “Скільки б знадобилося часу, щоб змусити порозумнішати усіх ерфуртських ослів!”
