Зібрались якось звірята на галявині та й ну в хованки грати!
Було серед них маленьке Кошеня. Причаїлося воно в траві і ні словечка. Усе було б добре, якби пухнастий Кошачий хвостик не смикнувся. Зайчик, що саме жмурив, ніби того й чекав: скік-скік прямісінько до Кошеняти. По хвостикові знайшов!
Образилось Кошеня на свого хвостика — гру йому зіпсував!
День минає, другий, а воно жодної уваги на хвостика не звертає, і не миє його, і не чеше. А тільки-но хвостик почне підскакувати, Кошеня вкусить його і той вгамовується. Одне слово, не хоче миритися з хвостиком і край.
Одного ранку задрімало Кошеня на весняному осонні. Чує — хтось його за хвостика торсає.
— Що таке? — розплющило одне вічко, розплющило друге, аж то — Лисичка.
— Чий це такий гарний хвостик? — запитала хитроманка у звірят.
— Нічий! — відповіли їй в один голос звірята.
— Колись він був хвостиком оцього Кошеняти. Але воно з ним посварилось, і тепер хвостик — нічий.
— Як то нічий? — аж підскочило Кошеня. — Це мій хвостик!
Довелося йому, хочеш не хочеш, з хвостиком миритися. Кошеня помило його, розчесало і під животик примостило, щоб Лисичка не забрала.
Відтоді Кошенята зі своїми хвостиками не сваряться, а навпаки — дуже люблять гратися з ними.
