Ішов дорогою ослик Алфавіт. Ішов і плакав. Зустріло його козеня Мармеладик і питає:
— Чого ти плачеш? Може, тебе образили?
– Ні. Ніхто мене не ображав
– У чому ж справа?
— Бабуся прогнала мене з дому і сказала, щоб я не повертався, поки не навчуся… поважати… старших… А як я можу навчитися, якщо ніде немає такої школи?
— Витри сльози, ослику. Я тобі допоможу.
— Правда, допоможеш?
— Правда, допоможу. Ти маєш запам’ятати кілька правил. У тебе гарна пам’ять?
– Не скаржуся!
– От і чудово! Значить, запам’ятай: старшим треба поступатися дорогою, пропускати їх уперед, ввічливо розмовляти з ними, не пащекувати, не сперечатись, не поплескувати по спині, як рівних, а найголовніше — не забувати прислухатися до їхніх порад…
– Ой, скільки правил! І як ти зміг їх усі запам’ятати?
— Я виховане козеня, от і все.
— А я, на твою думку, невихований ослик, так?
— Нічого такого я, здається, не говорив, — зніяковів Мармеладик. — Однак мені час. І він швидко розпрощався з осликом, щоб не посваритися. Наздогнав ослик Алфавіт дорогою старенького коня Тпру, навантаженого різними покупками, і думає: «Зараз перевірю, чи навчило мене козеня старших поважати…»
Зрівнявся ослик з конем і каже:
— Здрастуйте, коню Тпру! Не бійтеся, я буду ввічливим. І поплескувати по спині не буду.
– А ще що? — усміхнулася стара Тпру.
— А ще я вас уперед пропускати постараюся. А ще якщо ви раптом мені щось порадите, то я послухаюсь.
– Прекрасно! – Похвалила Тпру. — Але навіщо ти мені про все це кажеш?
— Бачите, бабуся прогнала мене з дому і сказала, щоб я не повертався, поки не навчуся поважати старших. Як ви вважаєте, я вже навчився?
— Майже навчився. І я сама скажу про це твоїй бабусі. Але хочеш, я дам тобі все ж таки одну пораду?
— Звичайно, хочу! — Наступного разу, коли зустрінеш літнього коня, навантаженого різними покупками, ти допоможи йому їх нести. Добре?
– Обов’язково! – пообіцяв ослик. А потім трохи подумав і додав: — А можна, я зараз вам допоможу?