Злива розійшлося не на жарт, аж у хатині дядечка Римуса закрапало зі стелі. Крап-крап-крап!.. Але господар і його гість на те не зважали: дядечко підставив старого горщика, аби дощ туди стікав, а хлопчик вичікував нову історію.
– Це було саме такої дощової днини, – почав оповідач, поглянувши в темряву за віконечком, яку раз у раз прорізала блискавка…
У сиву давнину жили собі на одній плантації свійські птахи: кури й індики, гуси й качки, цесарки й павичі. Якось теплої та дощової літньої днини вони чепурилися й вицяцьковувалися хто як міг, бо сусіди запросили їх у гості. У ті часи, бач, птаство влаштовувало гучні й бучні вечірки мало не щодня. Отож вони настовбурчували гребінці, вичісували пір’я, підфарбовували дзьоби та взували чобітки зі шпорами. Усім тоді командував Пан Півень, бо він був за головного. Тільки й чулося на подвір’ї:
– Нумо, Міс Цесарко! Хутчіш!
– Агов, Пане Індику, осьде й ти!
– Не баріться, Пані Гуско!
– Та що ви там чухаєтесь?
– Годі витріщатися в люстерко, Міс Ціпонько!
– Усі готові? Гаразд, тоді ходімо!
Пан Півень виструнчився першим, за ним стара Пані Квочка і Міс Ціпонька, слідом Пан Індик, і Міс Цесарка, і Пані Качка та й решта птахів. Спочатку вони ішли хто як, та невдовзі підлаштувалися й уже крокували в ногу. Отакечки вони промарширували вздовж струмка, через пасовисько і повз тин, а тоді знов уздовж струмка й врешті дісталися до сусідньої плантації.
А в сусідів уже музики грають! Як заходилося птаство витанцьовувати і співати, хвостами трусити і крилами махати… Навіть старий Пан Індик, крекчучи від старання, вихилявся та брикався, мов той кінь. А Пан Півень стриб усередину кола й ушкварив так, що решта тільки й встигали очима кліпати. І не просто лапами човгав і гріб, як оце зараз півні роблять. Ні! Це був такий танок угору-вниз, угору-вниз! Ще й до того в повітрі він бив лапою об лапу. Е-е, що там казати! Зараз так не вміють танцювати: й черевики затісні, й хисту того вже немає.
Нічого дивного, що від таких танців птахи добряче натомилися й захекалися, а зголодніли так, що животи до спини поприлипали! А тут і до столу кличуть. Обмили птахи лапи й скупчилися довкруж столу – курці ніде клюнути!
Аж враз стало тихо, наче у вусі, бо всі замовкли – на столі громадилася лише купа кукурудзяних коржів.
Спливла хвилина, дві, і крізь натовп до столу протиснувся сам Пан Півень і дзьоба свого пропхав. Угледів скромне частування, задер гордовито дзьоба й, не прохопившись жодним кукуріку, рішуче попростував геть. Що тут почалося!
– Ко-ко-ко! Що ж це ко-коїться! Отако-ко-кої! – збентежено кудкудакали Пані Квочка і Міс Ціпонька. – Самі ко-коржі!
– Скупенько-ко-ко, – підспівували їм молоді курки.
– Кря-кря-кря, – белькотіла Пані Качка й трусила хвостом.
– Га-га-га, небага-га-гацько, – ґелґотала гуска. – Яка неповага-га-га!
– Де ж це бачено, – несхвально кахикнув Пан Індик, – щоби самі коржі!
Та голод не тітка! Знизали птахи крильми, взялися до вечері й… виявили на споді під коржами хтозна-скільки овочів, горіхів, добірного зерна та всіляких смаколиків.
На той час Пан Півень відійшов ще недалечко. Прислухався до тиші – а коли птахам було розмовляти з повними дзьобами? – повернувся й зирк-позирк у замкову шпарину. А всередині смішки й частування… Одначе цей півень був гордовитий пан, тож і не повернувся до столу.
– Відтоді жодного півня не обдуриш тим, що видно згори. Якщо подивишся уважніше, малий, то побачиш, як родина Пана Півня гребе лапами і шарудить дзьобом там, де думає знайти щось смачненьке.
