Одного сонячного дня народилась на лісовій галявині Стежинка. Мабуть, її протоптав їжак, човгаючи маленькими лапками у травичці.
Як тільки Стежка з’явилась на світ, вона відразу розплющила великі круглі очка і замилувалась.
—Яка краса!
Високі крислаті дуби ловили гілками-сачком сонечко, а берізка досягала найнижчим листочком коника-стрибунця у траві. Поважний клен…
— Ой лишенько! — задивився на хмарину і ледве не впав на Стежку. Вона зойкнула від ляку і підбігла кілька кроків.
Зупинилась перед Зайцем, що сидів у густій траві.
— Добридень, Стежко! — мовив привітно Зайчик. — Не забігай до мене у травичку, бо ти потолочиш її, і я не матиму де заховатись від Лисиці,— попросив.
Як не послухати таке маленятко! — лише подумала Стежка і побачила перед собою Білку.
Білочка влучила із високого дуба прямісінько на Стежинку. Рудохвоста пильно обнюхала її боки, чмихнула задоволено і побігла до грибочка,продовжуючи Стежинці дорогу.
Не встигла Стежинка кліпнути очком, як зачалапав на неї брудний Бобер. Стежка сахнулась убік, адже вона була чиста й охайна. Їй дуже не хотілось, аби по ній тупцювали брудні Боброві лапи, що кілька хвиль тому бабрались десь у брудній ямі чи калюжі…
Стежка тікала, а Бобер біг услід.
Може, він хотів вибачитись за неохайні лапки, котрі він не здогадався витерти, ступивши на чисту стрічку Стежини. А, може, надумав маленьким листочком-шматкою повитирати сліди, що залишив тут.
Але Стежка про це не здогадувалась і тікала все далі і далі. Вона навіть забігла на мурашину гірку, щоб заховатися. Там було незатишно і боляче, і Стежинка відразу стрибнула у підставлені долоньки лопуха.
Оглядаючись щораз позад себе (чи не наздоганя, бува, затятий Бобер), не помітила вона, як наблизилась до річки і… впала у воду.
Пливучи за течією, Стежинка чіплялась за листочок, за прутик, за Жабку — хотіла жити.
А Боброве Бобренятко побачило, як безпомічно талапалась Стежина у воді, вхопило її за чубчик, витягло і пустило на другий бік. Захеканий Бобер, що саме наспів у цю хвилину, не біг далі.
А мокра Стежка угледіла його і подумала, що не такий він уже і гидкий, а навпаки — кумедний і гарненький. І ніжки його, хоч трохи і замащені, проте дуже м’які, адже не поранили її ані разу. Стежинці стало дуже прикро за себе, і вона кивнула Боброві найкращим лісовим дзвіночком, що ріс неподалік.
Але Бобер його, напевно, не побачив. Бо у вечірніх сутінках поніс Бобренятко до маленького ліжечка спати.